Опера завжди була вшануванням цінностей еліти.
У своїх історичних витоках опера закарбовує визначні моменти з життя знаті. Такий композитор, як Клаудіо Монтеверді, отримував замовлення від Герцога, який, наприклад, хотів відсвяткувати свій шлюб. Перші опери (XVII та початку XVIII століття) оспівують сакральну природу знаті, вказуючи на спорідненість своїх замовників із великими міфологічними постатями (Орфео, Аріодант...).
Пізніше, з появою Театру Сан-Кассіано у Венеції (1637), що є першим публічним театром у світі, опера стає ринковим продуктом: відтепер опера вшановуватиме цінності аристократії (наприклад, «Весілля Фігаро»).
У XIX столітті з'являється буржуазія, і опера стає вираженням її цінностей: героїзм, політичні теми (пов'язані з народженням націй у той момент), божевільні жіночі героїні (згадаємо такі опери, як «Набукко», «Травіата», «Сицилійська Вечірня»).
Але у XX і XXI столітті буржуазія змінюється; великі статки, які домінують на планеті сьогодні, більше не контактують з іншими соціальними верствами: в епоху глобалізації влада вже не вдається до публічних святкувань на свою честь, а радше ховається. Це означає, що сьогодні опера, вже не відповідаючи поточним потребам влади, втратила причину свого існування.
Можна заперечити, що сучасна опера знайшла інших замовників: це більше не еліта і не можновладці, але різні приватні та державні інституції, що підтримують творчість. Втім опера, написана в контексті сьогодення, приречена на провал.
Кожна театральна драма - по суті, це пристрасті, що відбуваються в сценічному просторі. Проте сутність цих пристрастей можна розпізнати та зрозуміти, лише якщо вони посилаються на ціннісний код, спільний для певної громади. Зараз, у глобалізованому світі, знищені саме громади. Сьогоднішня людина, дедалі більше підключена до інтернету, все більше ізолюється від конкретної спільноти і разом із цим все більше віддаляється від можливості розділити цей культурний код з іншими людьми. Та не тільки це: якщо нестача спільної етики знищує можливість розділити пристрасть, інтернет сприяє знищенню театральної сцени як такої – набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Він перетворив значну частину нашого життя на чисту «репрезентацію» (соціальні мережі – саме це місце, «сцена» постійного віртуального шоу), у такий спосіб змушуючи зникнути потребу в агòні – тобто в ритуальному просторі, де могли би знайти втілення наші пристрасті.
Отже, чи повинен композитор сьогодні повністю відмовлятися від ідеї написання опери? Я вважаю, що мистецтво сьогодні може (або має) бути підсвідомим дослідженням власної історії, особистої та колективної Пам’яті.
Саме цим, на мою думку, є опера «Ніч».
Популярна українська пісня «Ніч яка місячна» – справжній головний герой Опери: це фрагмент колективної (навіть якщо частково втраченої) Пам'яті та Ідентичності. Ми зустрічаємо цю красиву Пісню у три різні моменти.
У першій частині Опери ми дізнаємося, що Автору не вдається написати текст для пісні, його слова – «неживі»; і, отже, він вирушає на Ринок у пошуку натхнення: він хоче послухати, як розмовляють «справжні» люди в житті, аби зробити свою мову більш правдивою. Зіткнувшись із цинізмом тих, хто не хоче з ним говорити, Письменник, урешті-решт, знайде інших, готових розповісти йому про своє минуле та свої перші кохання, але так і не знайде натхнення, на яке сподівався: усі ці голоси стають шумом. І дійсно, не може стати джерелом натхнення фактична реконструкція: як ми побачимо далі, пам’ять лише тоді є пам'яттю достеменно, коли є перетвореною поетичним полум’ям.
Далі Автор зустрічає бандуриста; в цьому епізоді «Ніч яка місячна» постає як пісня «не згадана»: старий бандурист намагається пригадати свою кохану дівчину під ноти цієї пісні. Однією із найбільш, на мою думку, натхненних фраз лібрето, є: «Думаю, що вон оно може відгадаю, як грав, то й дівчину згадаю, наче зір поверну...», тобто якщо згадаю пісню, то я також згадаю дівчину.
Це дійсно так: справжня пам’ять не складається з тих тривіальних спогадів, що їх слухав Автор незадовго до цього; справжня пам’ять можлива тільки там, де особистим спогадам передує певний колективний субстрат, що надає сенсу особистим подіям, уможливлюючи їх розуміння («зір», що повертається...).
У другій частині опери дві жінки із тривогою очікують звісток від своїх чоловіків на війні. Одна з них каже: «Я знайшла спосіб відтягувати цю мить - я співаю». Таким чином Пам’ять розтягує Час, тобто створює ритуальний вимір – єдиний порятунок перед обличчям жахів та безглуздістю життя (представленого війною в цьому випадку).
В останній сцені ми бачимо поїзд із людьми, які (як уже було сказано на початку цієї статті) що більше є «підключеними» до інтернету, то більше є ізольованими насправді. Вони залишаються глухими і сліпими перед лицем дива, створеного піснею «Ніч яка місячна», що на мить перетворює час і простір на куточок райського саду. Але ніхто цього не бачив, всі занурені у свої мобільні телефони. Наприкінці твору двоє, чоловік і жінка, зрозуміють, що стали свідками дива, і цей спільний досвід стане початком справжнього зв’язку між ними.
Опера про Пам’ять
Отже, Опера розкриває, на мій погляд, фундаментальний смисл Пам’яті: вона дозволяє нам бачити і розуміти свою особисту історію (те, що намагається зробити Бандурист); створює острів ритуального плину Часу, що може ставати нам притулком від безглуздості життя (спів під час очікування на війні); створює зв’язки між людьми, коли вона розділена (досвід «дива», який розділили між собою двоє людей). Суспільство, що втратило Пам’ять, не може бачити саме себе, не є спроможним зрозуміти смисл історичних подій, не є спроможним бути згуртованим.
Вражаюча музика Максима Коломійця (я не пишу про неї в цій статті, але запрошую вас відкрити її для себе 18 жовтня) з делікатною чуйністю, силою та іронією висвітлює всі описані моменти, мовою особистою і в той самий час добре вкоріненою в українську колективну музичну пам’ять. Підсумовуючи, вона музично втілює те, що, як нам здається, лібрето опери бажає кожному суспільству.
Опера «Ніч», з рідкісною та майже чудесною синергією музики та тексту, є «Оперою про Пам'ять», що сьогодні є чи не єдиною можливою темою для музичної форми, у протилежному випадку пов'язаної з більш неактуальним минулим. «Ніч яка місячна» – це Пам'ять, і Пам'ять – це ми: якщо не буде більше людей, здатних чути Пісню, «поетична думка» зникне з нашого життя, залишивши нас повністю (як попереджав Мартін Гайдеґґер у 1955 році в «Gelassenheit») на свавілля «обчислювальної думки», думки, яка вимірює, планує та організовує: і тоді навіть в ідеально організованому житті відчуження стане повним, і диво, народжене Мистецтвом, більше не матиме свідків, і наше життя стане повністю позбавленим сенсу.