Радянські скорочення та абревіатури – очевидний наслідок футуристського експерименту з мовою, перенесеного з царини поетики в царину політики. Експерименту, в результаті котрого утворився новий словник. З усіх абревіатур українського більшовицького словника в історії культури широко відомою залишається одна: ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури).
Це й не дивно. Як і деінде, революційні перетворення в Україні починаються з мови. Українська стає не тільки об’єктом революційних змін, але й їх агентом: завдяки їй місцеве населення вдалось переконати в «нечужорідності» більшовизму. Однак це була не єдина революція і, можливо, не найважливіша.
В березні 1922 року Раднарком УСРР утворює ВУФКУ: Всеукраїнське фотокіноуправління. Хоча в грудні 1920 року між УСРР та РСФСР укладено військово-економічний союз, до грудня 1922 року (створення СРСР) УСРР позиціонується як незалежна радянська держава. Символічно, що ВУФКУ створено урядом цієї хай і номінально, але все-таки незалежної держави.
Печать незалежності визначатиме всю недовгу історію ВУФКУ з 1922 по 1930.
На відміну від АРМУ, АХЧУ, УМО, ВАПЛІТЕ, МАРС та інших українських мистецьких організацій 1920-х, які здійснювали революцію в образотворчому мистецтві та літературі, ділячи мистецький революційний фронт між собою, ВУФКУ було організацією тотальною.
Швидко об’єднавши кіновиробництво, кінопрокат, кіноосвіту воно стає одним із найбільших кіногігантів Європи. Індустріальна і колективна природа кіно ідеально відповідає колективістській ідеї нового радянського соціуму: кіно створюють та дивляться колективно. Кіно трактується як виробничий, а не художній процес, колишні студії та ательє стають кінофабриками. Автори фільмів стають постановниками: їхня індивідуальність розчиняється в творчості художників-оформлювачів, сценаристів, операторів. В ідеальній радянській реальності кіно має стати анонімним: створеним масами та для мас.
В період 1922-1930 рр. в Україні поняття ВУФКУ та кіно стають тотожними.
Автор української більшовицької гуманітарної доктрини Микола Скрипник саме в кіно візіонерськи вгадав найпотужніший модернізаційний потенціал. Живопис, скульптура, музика, поезія створюють образ. Кіно схоплює реальність в русі, не імітуючи, а фіксуючи його. Рух дає впізнавання. Рух – символ змін, майбутнього. Оскільки метою Скрипника було створення сучасної української урбаністичної культури, кіно як технологічно, так і естетично найкраще виражало цю модернізаційну інтенцію.
Ідейно зорієнтований в майбутнє, більшовизм відчайдушно надолужував сучасність. Сучасність як статус-кво, як реальний стан речей більшовизм не цікавила. Його ціллю була сучасність майбутнього, позачасовий ідеал. Кіно реагувало на цей запит.
Можна довго сперечатись щодо спадку більшовизму, але важко заперечувати, що наша сучасність почалась тоді: в 1920-х. Наше самовпізнавання – не лише культурне, але й цивілізаційне – звідти. Наші міста, дозвілля, триб життя – звідти. Наша ідентичність – звідти. З сучасності 1920-х, якою так нехтував більшовизм, але яку так вповні зафіксувало кіно ВУФКУ.
Ось я (мій дід) лишаю село й прямую на завод. Ось я (моя бабця) вперше сідаю в трамвай. Ось я (всі ми) вмикаю електричну лампу, ось я (всі ми) чую звуки радіо. Ось я – серед тисяч мерехтливих облич Харкова, Києва, Одеси. Ось я – стрічаю захід сонця на березі Дніпра на Печерську, в Дніпрі, Кам’янському, Херсоні. Ось я (ми) відбиваюсь на кіноплівці навічно.
Майже половина з 150 повнометражних ігрових фільмів ВУФКУ, створених в 1922-1930 роках вціліла. Сучасність, якою свого часу так нехтував офіційний більшовизм, просочилась, дисидентськи прокралась в кожен із них. Десяток із них сьогодні – визнані світові шедеври. Майже всі – забуті, а раніше – заборонені. Яке майбутнє можна побудувати без сучасності, що так яскраво визирає з минулого?
Наша сучасність почалась тоді – в 1920-х, схоплених на плівці в фільмах ВУФКУ.
Виставка ВУФКУ. Lost&Found – перша спроба представити феномен української культурної революції 1920-х синтетично, через найбільш релевантне медіа: кіно. Її задача – не лише реконструювати історію ВУФКУ, але також – поставити низку незручних питань, відповідь на які критично необхідна сьогодні.
Що робити зі спадком українського радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи засвоїти? Яке його місце в новітній українській ідентичності? Чи можлива його «декомунізація»? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард – як суто естетичну систему, виносячи за дужки їх політичний зміст? Чи правильно віктимізувати1920-і терміном «розстріляне відродження», ігноруючи очевидні успіхи доби?
На ці питання нема простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо них буде неповною без комплексного висвітлення феномену кіно 1920-х.