«…Прийде час, коли буде писатися історія українського кіна. У нас нема кіно-архивів, науково-дослідних установ, де занотовувався б кожний крок в розвитку кіна. Є загроза, що за такого стану речей багато фактів з життя українського кіна забудуться, випадуть з поля зору майбутніх істориків. Або, в кращому випадкові, реставрування цих фактів буде дуже важкою справою».
Ці слова, видрукувані в №13 редагованого Миколою Бажаном журналу «Кіно» за 1929 рік, належать нині забутому кінознавцю Шамілю Ахушкову, чи не першому дослідникові творчості Сєрґєя Ейзенштейна. Наприкінці 1920-х, будучи вже відомим інгуським письменником, Ахушков стає активним дописувачем української періодики. З-під його пера виходять написані українською(!) оповідання «Жінка», «Квiтне алича», «Медвежа долина», нині, на жаль, також нікому невідомі. Симптоматично, що долею української кіноспадщини на самому світанні кіно найбільше опікувався інгуш. В своїй статті «Де історія українського кіна?» він піднімає досі актуальні питання збереження національної кіноспадщини, створення Музею кіно (перша концепція якого була розроблена ще 1928 року!) тощо. Ахушков навмання прокреслював траєкторію наступаючої національної амнезії, пропонуючи закласти підґрунтя політики національної пам’яті, досі в Україні не розробленої.
Він був правий: більшість українських фільмів довоєнного періоду втрачено (з дореволюційних збережено одиниці), стрічки 1940-1960-х представлені в Україні уривчасто, більшість із них в наших архівах відсутні, про формування більш-менш репрезентативної колекції українського кіно можна говорити лише щодо фільмів, створених після 1967 року.
Слід зазначити, що ні в 1920-х, ні в 1930-х кіно в СРСР не розглядалося як таке, що має іншу цінність, крім пропагандистської. В Україні кіноіндустрія тоді розвивалася шаленими темпами й хвороба зростання проявлялася зокрема й у нехтуванні потреби зберігання фільмів. Одну з перших спроб інституціалізації кінофондів здійснив 1926-го року на Одеській кінофабриці Олександр Довженко. Будучи мислителем широкого історичного горизонту, він долучився до формування кіностудійного фільмофонду, що складався з 463 повнометражних картин в 1328 копіях, серед них принаймні 150 були тимчасово дозволеними до прокату фільмами дореволюційного виробництва. Ці 150 в свою чергу були заледве чвертю з тих дореволюційних фільмів, що збереглися на кіностудії, решту було під різними цензурними приводами знищено раніше.
Надалі свідоме знищення українського фільмофонду, схоже, стало єдиним осмисленим елементом національної концепції пам’яті аж до 1960-х років. 1938 року з утворенням централізованого Всесоюзного фільмосховища в підмосковних Бєлих Столбах (тепер – Госфільмофонд РФ), студійні фільмофонди мали бути передані в Москву, що й сталося впродовж двох років з фондами українських студій (часом з залученням підрозділів НКВС: працівники студій чинили опір передачі). Спорожнілі фільмосховища донищили в перші роки війни: відступ радянської влади в Києві розпочався зі спалення архівів. Так на Українській студії кінохроніки в липні 1941 року знищили весь негативний фонд. Під кінець війни педантичні німці вивезли залишки українських фільмофондів до Німеччини, звідки вони за реституцією частково повернулись до Москви, а ще через багато років і вже знов частково – до України.
В 1950-х роках розпочався новий етап нищення українських фільмів: з винайденням триацетатної плівки, всі копії фільмів на легкозаймистій нітратній основі, що використовувалась до середини 1950-х років, були знищені. Їх буквально палили просто неба в діжках, отримуючи в кустарний спосіб зливки срібла з плівки. З 1960-х років було знищено багато підцензурних фільмів; деякі з них (як от «Совість» Володимира Денисенка, «Хто помре сьогодні?» Віктора Греся) лише дивом вціліли по домівках кінематографістів, які ризикнули викрасти їх зі студійних фільмосховищ.
Вся ця прикра передісторія мала би навчити нас, що питання збереження кіноспадщини – одне з найважливіших в спектрі питань національної пам’яті. З утворенням 1994-го року Національного центру Олександра Довженка, державного кіноархіву (фільмофонду), українські стрічки зберігаються в Україні. Це понад 2000 назв, що складає заледве 70% всіх збережених в світі українських фільмів.
Досі Госфільмофонд РФ є найбільшим кіноархівом українського кіно: в ньому зберігається понад 800 українських фільмів, відсутніх в Україні.
За всі роки незалежності жодний уряд не поставив питання про повернення, ані про комплексний викуп (в копіях) українського фільмофонду з Росії (за весь період незалежності Центром Довженка було викуплено не більше 50 стрічок). Чому дивуватись: український державний фільмофонд «Центр Довженка» фінансується з державного бюджету (в формі державної підтримки) лише з 2011 року! Це зайвий раз підкреслює постколоніальне становище України впродовж останньої чверті століття.
Таке становище, однак, створено не нашими «воріженьками», як ми звикли вважати, а нами самими. Попри те, що в Законі України про кінематографію серед основних принципів кінематографії вказано також і «збереження національної та світової кінематографічної спадщини», цьому питанню в самому законі присвячено «аж» три абзаци, в яких не прописані ані механізми, ані джерела фінансування зберігання фільмів (стаття 17. Зберігання вихідних матеріалів фільму та фільмокопій). Існувала примарна надія, що концепція збереження кіноспадщини буде бодай в загальних рисах прописана в проекті Закону про державну підтримку кінематографії в Україні (№3081-1), який невдовзі буде розглянуто в Верховній Раді. Однак, і ця не справдилась.
25 листопада Комітет з культури та духовності Верховної Ради розглянув законопроект №3081-1, який є результатом об’єднання двох законопроектів про державну підтримку кіно, розроблених головою комітету Миколою Княжицьким та ініціативною групою #Кінокраїна (за участю Держкіно) відповідно. В ньому так само як і в Законі про кінематографію питання збереження кіноспадщини висвітлено лише декларативно. Найгірше, що в тексті закону стосовно збереження кіно використовується стара термінологічна база, через яку довічне збереження фільмів тепер стає майже неможливим.
1998-го року, коли писався Закон про кінематограф, ніхто ще й не помишляв про технологічну революцію в кіно початку 2000-х, пов’язану з революційним розвитком цифрових технологій. Тому в тексті закону поняття «вихідні матеріали фільму» використовується лише стосовно плівкових носіїв. Сьогоднішнє кіно майже всуціль цифрове, і той же термін тепер застосовують й для цифрових носіїв. Проте, навіть найбільші світові кіноархіви не винайшли ще способу гарантованого тривалого зберігання цифрових копій фільмів. В усьому світі і далі використовується технологія зберігання, яка передбачає довічне зберігання фільмів на плівці (компанія Кодак навіть розробила спеціальну плівку для такого тривалого архівного зберігання, неушкодженість якої гарантується впродовж 400 років). Для зберігання цифрових копій фільмів має бути створено спеціальне цифрове сховище з можливістю резервного копіювання. Поки держава створення такого наддорогого сховища не профінансувала, зберігання фільмів кустарним способом (на жорстких дисках), як це робиться зараз, становить нову загрозу для кіноспадщини. В законі мають бути чітко розведені поняття архівних вихідних матеріалів, які й далі мають консервуватись на плівці, та цифрових, які стануть основою для тиражування та дистрибуції фільмів (так звана «гібридна» система).
Ні старим законом, ні новим законопроектом не передбачено збереження в фільмофонді українських фільмів, створених недержавним коштом. Тенденція розвитку кіноринку та кінотехнологій така, що в ближчі роки доля незалежних фільмів вже складатиме від 30 до 50% всього українського кінопродукту. Уже сьогодні через недолугу норму про обов’язкове збереження в фільмофонді лише «державних» фільмів, в нього не потрапили такі видатні «приватні» стрічки як «Крос» Марини Вроди (Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю), «Майдан» Сергія Лозниці (програма 67-го Каннського кінофестивалю), «Російський дятел» Чада Ґрасії (кращий документальний фільм МКФ в Санденсі), «Зима в огні: Боротьба України за свободу» Євґенія Афінєєвского (шорт-ліст премії «Оскар» в номінації «Найкращий документальний фільм»), фільми проекту «Вавилон 13», які стали справжньої хронікою сучасної України, на відміну від тої фейкової, що ще донедавна фінансувалася з держбюджету, тощо. Саме ці фільми останні роки формують реалістичний і критичний образ України закордоном, здебільшого альтернативний тому рафінованому, що створюється державним коштом. Українська держава має бути зацікавлена в збереженні цих фільмів, бо їх довічне зберігання непосильне для приватних продюсерів. В «нормальних» країнах держава такі фільми викупляє, будучи зацікавлена в комплектності власного фільмофонду, а отже – цілісності національної пам’яті.
Так само законопроект не передбачає ані збереження, ані викупу фільмів української діаспори та другої хвилі еміграції, зокрема й ті, що ввійшли в класичний світовий кіноканон: режисерів Володимира Туржанського, Олександра Буховецького, Юрія Тамарського, фільмів за участю українських акторів-емігрантів, документальних та хронікальних фільмів, присвячених України, тобто величезного корпусу закордонної україніки.
За відсутності такого пункту в законі, ми в фільмофонді фактично консервуватимемо лише радянський корпус української кінокласики й, відповідно, радянську цензуровану та спотворену картину світу, відбиту в кінокартинах.
Питання розширення бази формування українського фільмофонду – концептуальне, в широкому сенсі стратегічне, воно фатально заперечує хуторянську етноцентричність української культурної політики періоду незалежності. Якщо не передбачити законом збереження в українському фільмофонді «незалежних» та «емігрантських» фільмів, не доукомплектувати його відсутніми фільмами радянського періоду, ми здійснимо чергову політичну інвазію в поле культурної пам’яті, фактично, акт (економічної) цензури. Так через норми ЗУ про кінематографію, що передбачають збереження лише фільмів, створених державним коштом, ми втратили левову частку фільмів 1990-х років, більшість з яких вироблялась коштом приватних інвесторів.
Свої пропозиції та додатки до законопроекту №3081-1 я передаю в комітет ВРУ з культури та духовності та в Держкіно. Впродовж наступних 15 років (до можливого внесення чергових змін в законодавство) без цих поправок український фільмофонд може втратити тепер уже фільми 2010-х рр. Так історія українського кіно перетвориться на історію його нищення, а не творення: 1938 – 1941 – 1955 – 1960і – 1990-і - ????
Тим часом в Німеччині, під час наступного Берлінале 2016 покажуть спеціальну програму забороненого НДР-івського кіно «Німеччина 1966 рік: переосмислення кіно». Добре, коли в світі є така Німеччина, яка пильно зберігає не лише своє, але також і наше кіно, яке ми самі не здатні зберегти.