Луї Мальдоро, батько Андре – половина відомого акторського дуету, що виступали під псевдо Голос і Шал. Луї – Шал. Макс Дюкас – Голос. Це була не вистава за суттю, хоча так її в романі називають, а перформанс тривалістю в кілька десятиліть.
На сцені стоїть Голос, він напружений і не рухається – його тіло до кінця вистави завмерло в тій самій незручній позі. Він говорить. Не зовсім так: він видає звуки, бо слів не розібрати. Його гудіння-сичання-свистіння-сипіння-кавчання зачаровують і дратують залу. І тоді вступає Шал, який був лежав нерухомим десь вглибині сцени. Луї носиться по сцені, б’ється об стіни, калічить себе, стікає кров’ю. Два типи екстазу, що взаємодіють між собою. Андре батька ніколи наживо не бачив. Тільки ті численні фото, зроблені на виставах Голосу і Шалу, а вони щоразу фіксували нові шрами і каліцтва на тілі Луї. Голос і Шал буквально знищують свої тіла під час виступу, щоб прийти на наступний концерт ще більш спотвореними. Надлишок мертвої плоті на живому тілі (а це і є шрам) справляє враження, що перед глядачем – уже недостатньо-тіла або занадто-тіла. Зала шаленіє і голосить.
Не тільки реалізовані досвіди, а й нереалізовані бажання і потяги залишають на нас свої сліди, дослівно відбиваються на нашому фізичному тілі. Коли ми кажемо, наприклад, про недолюблене тіло, ми говоримо про якісь конкретні фізичні ознаки. Тіло, яке обожнюють, теж можна впізнати за знаками на ньому. Виказати ті знаки можна і голосом, але не словами. Так твориться така собі безтілесна туга за тілесними відчуттями, які уже минули. Дві людини на сцені стають добровільно суто голосом (себто, способом виказати щось, чого тіло позбавили) і суто шалом (себто, тим, чого тіла позбавили). При цьому, – наголошують глядачі вистави, – і Голос, і Шал були власне і тільки тілами, нічим більшим. Ок, тіло такого штибу сильно скидається на проекцію, вона стає викривленим відбитком чогось, що фізично відчути глядач і актор (уже) не можуть. Екстатичне тіло стає раптовою короткочасною німотою, що приходить на зміну крику, якось так. «Дехто стверджує, що то були не просто трюки. Він так жив. То був його спосіб існування. Існування німим почуттям і рухом. Тілом».
Такий підхід, між іншим, становить зміст однієї з відомих технік, яку інколи звуть перформативним мовленням. Саме в цій техніці працюють Шал і Голос. Театрознавиця Сузан Мелроуз описала цю техніку. Краще за неї я не скажу, тому вибачте наперед за розлогу цитату (бо вона таки важлива для розуміння «Німого бога»): «Письмо, щоб бути ефективним, має виробити теорію потенційного звучання голосу, який за тих чи інших умов вібрує в тілах власника і резонанс якого проникає в усі простори колективного сприйняття, перетворюючи кожного індивіда на учасника спільної події. Це означає, що нам потрібна спеціальна теорія “вібрації”, яка дозволить зрозуміти, чому уривок речення, що його промовляють, є складним мускульним актом, котрий впливає, як і всі мускульні дії, не ясно і не просто через “центральну нервову систему”, а через сітківку ока». Отже: слово має вібрувати в унісон мускульним скороченням горла, навіть не будучи промовленим вголос, і цю вібрацію слова ми мусимо побачити, але як потенцію, а не як дію. Так? А це уже цитата з роману Вайнонена: «Вуха мої вже бачать, однак не розуміють»… Просто не буде. Ніхто в цьому романі простоти і не обіцяв.
Батькова коханка стає коханкою сина. Це теж вистава. Син Шалу – скульптор. Він із самого початку скаже, що йому бракує батьківського таланту перетворювати речовину на тіло, емоцію на біль. Його скульптури посередні, це правда. Окрім однієї хіба. Прийшовши туди, де зник Луї, Андре робить його скульптурний портрет у повний зріст. І перед істотою, що проступає з каменю під наглядом птахів, що їх у майстерні щодня більшає, перед цією креатурою син палко кохається з жінкою, яку його батько здається таки любив. (Сцени сексу у Вайнонена – дуже еротичні і буквально поетичні).
Це навіть не божественний інцест напівбогів, що в результаті їхнього кохання має народитися Месія. Це якась дуже банальна акція «взяти в оренду» те, чого наразі потребуєш. Андре не вміє оживлювати свої скульптури, йому бракує шалу. Шал, говорять, помер. Отже, є жінка, яка позичає неплідному Сину фертильну силу мертвого Батька. Боюся, що це таки інцест – тільки між батьком і сином, а жінка – просто здатний до запліднення посередник. Ця ж пані – чудернацька і напрочуд приваблива, вона почасти медіум, бо може подорожувати в країну мертвих, почасти жриця. Найчастіше її появу в романі супроводжує дієслово «знати» – «вона знає». Точніше було б: вона відає – відьма ж бо і є, бо «Її тіло знає. У мені лунає безгучний шал. Він звучить і всередині неї. Це мене лякає».
З «німим» – все більш-менш ясно, назва роману не бреше щодо німоти. Бог-із-маленької-літери з назви – теж правдивий. Голос і Шал не випадково в світі Вайнонена були таким успішним дуетом. Слів для того, аби передати шал недостатньо, а голосу – забагато. А повідомити ж треба про щось колосальне! Бог, понімаєте, прийшов на землю. Його давно чекали, пророцтво про його об’яву вивчали напам’ять генераціями. І от він є! Уже здогадалися? Андре – син бога. (Або клінічний шизофреник – це як кому подобається).
Момент, коли нам в романі вперше переповідають зміст татусевих вистав, що я їх переказала щойно, – дуже буденний щодо мізансцени. Андре прилетів до Бретані літаком, але далі подорожує чомусь «автостопом» фурою. Зупиняються на перекус, і тоді автохтон-перевізник розповість Андре, як відвідав перформанс його батька. І ця сцена буде страшенно, аж до несмаку патетичною, якщо читати її через символи і коди.
Щодо кодів, то «Німий бог» – відрите вітання сюрреалістам. Ладі Вальдосар – так зветься перший, хто перекаже Андре зміст вистав Луї, це ім’я є анаграмою від «Сальвадор Далі». Бретань, де заховався від уваги фанатів Луї і де його шукатиме Андре, не є регіоном у Франції. Це країна Андре (!) Бретона, офіційна мова якої елюарська – поетична мова Поля Елюара. Столиця регіону – Арагон, що до Іспанії стосунку не має. Це місто Луї (!) Арагона і його reves – сну-мрії як єдиної реальності. В цьому місті власне починаються пригоди Андре. А от летіти в Бретань зручніше через місто Енсор, це вітання художнику Джеймсу Енсору, без якого насправді дістатися Андре Бретона буде складно. Коротше, Вайнонен відсилає своїх героїв пожити до світу сюрреалістів – не прихильний до героїв автор, припущу. Втім, прізвище Луї і Андре – Мальдоро. «Піснями Мальдороро» Лотреамона зачитувалися французькі сюрреалісти, тож тим двом в світі, який їм владнав Вайнонен з чужих слів-образів, має бути затишно. Тільки вони ж не випадково позбавилися одного складу в своєму прізвищі: повної асиміляції з Бретоном-Елюаром-Лотреамоном-Далі від прози Вайнонена очікувати не варто. Але двозначні алюзії і «неправильно» трактовані символи – техніки сюра – в романі все ж важливі. Сюрреалісти кохалися на емблематиці, «Німий бог» їм наслідує: розгадувати шаради під час читання таки доведеться.
Отже, двоє подорожніх зупинилися на пікнік і коротку розмову. Їдять хліб (його не покажуть, будуть тільки хлібні крихти по всьому). П’ють густий червоний солодкий сік (з місцевої малини, як виявиться пізніше, а поки що – тільки темно червоні плямки в кутках рота). Це причастя, навіть злегка пародія на причастя. А далі слово бере Ладі, і розказує про вистави Шалу. Він – євангеліст, котрий повідає діяння бога тим, хто сам не встиг їх побачити. Він переповість одкровення, озвучене німими Голосом і божевільним Шалом.
У бретонській долині – чотирнадцять вітряків, безліч галок і жодної дитини (не рахуючи двадцяти чотирьох дітей, що померли майже одночасно три роки тому). Вітряки і галки, на відміну від дітей, священні. Птахам поклоняються, вони є вісниками богів і душами вітряків одночасно; а вітряки – це нараз і скам’янілі давні боги і храми, жити смертним в них не можна. (Андре і Луї живуть у вітряку, до речі). Коли Луї пришов до селища, де (припустімо) згодом помер, по всій долині запанувала тиша: на добу замовкли всі галки в окрузі. Місцеві зрозуміли, що з’явився бог. Про його появу попереджав сакральний текст – хроніка Ґютерслона (існує нині у народному елюарському переказі; до географічної Німеччини стосунку, ясно, не має, зате стосується напряму художника-письменника-фантаста Гютерсло і його еротософської теорії про «групове зачаття Генія»). Ці ж неіснуючі, ясно, хронікі як такі собі казки на ніч читала малому Андре мати. А ще вони мали з мамою дивну забаву: вона наряджала сина птахом-галкою, і чекала, чи бува у підлітка-Андре на тілі пробиватиметься пір’ячко, а не волосся. В такому ж маскараді – пов’язці з пір’я на стегнах і голові – кохатиметься зі скульптором та місцева відьма. Якісь дуже прозорі ритуали, що у видовищності не поступають вакханаліям Голосу і Шалу.
Скульптор намагається завантажити у кімнату вітряка кам’яну брилу, що згодом стане скульптурою батька. Ця процедура описана детально. Важка фізична вправа. І раптом Андре здається, що от-от вони посунуть з місця цю плиту і відкриється якийсь хід у печеру, і плита ця на мить стає в його очах труною батька. Втім, за/під каменем Луї ясно що немає. Ні, не тому що цей прикладний бретонський бог воскрес і місце поховання його порожнє. Просто знамення про його воскресіння ніхто не фіксує, а мироносиці мають інші справи – ладнають собі еротичну білизну з галичого пір’ячка, наприклад. Перед Шалом завжди вступає Голос: нерозказаних історій попросту не існує.
Втім, ці фольклорно-піднесені потуги бретонців родити собі вічно-живого бога переоцінювати не варто. Це якийсь такий принциповий автоматизм, а не віра. Нікого в світі Вайнонена не цікавлять причини того, що стається. Логіка «Німого бога» така: я не чиню спротив тому, що відбувається, але це зовсім не означає, що я підтримую те, що тут відбувається. «Ну що, я, здається, є сином бога», – робить висновок Андре, і хапається на скульптурний молоток, яким зараз комусь проломить голову. Складна у богів робота, чого вже там. І мораль в перелік їхніх робочих обов’язків не входить, принаймні не у цих богів.
Відома теза: роман має мати початок, розвиток дії та кінець. Один із обожнюваних Вайноненом французів радив на те: роман має мати початок, жахливу плутанину посередині і кінець. Навіть припускати не можна, що «Німий бог» – це притча про Спасителя, чи якесь поганське фентезі. «Німий бог» – це жахлива плутанина між початком і кінцем. А на початку, в пролозі, під глибами криги в наскрізь промерзлому озері помирає чоловік. Його шукають, за нього переймаються. Підходить хтось із щупом, що прохромлює кригу. От-от той спис ввійде у серце чоловіка на дні. (Де є злегка-пародія на причастя і воскресіння, чому б не бути злегка-пародії на розп’яття?). В наступній сцені – ота згадана уже колекція слоїків зі звуками. Моряк, який збирає звуки у баняки, дає пораду: якщо віриш, що ти це чуєш, то ти точно щось почуєш, відкривши принагідно банку. Якщо хтось у світі Вайнонена лежить під кригою і чекає, поки «серце христове» прохромлять списом, то чому б і нам не повірити, що він – бог? «З огляду на елюарські закони», це все – цілком логічна історія.
Юркі Вайнонен. Німий бог / Переклав Юрій Зуб. Київ: Комора, 2018. 176 с.