Чим була унікальна українська революція?
В “Українській ночі” я не обґрунтовую те, чим українська революція була унікальна як така. Я не соціологиня, а тому не є компетентною проводити порівняльний аналіз революцій у різних частинах світу. Натомість я намагаюсь дослідити у книзі взаємозв’язок між конкретним та універсальним. Моя вихідна точка – це емпіричний опис індивідуального досвіду – моменти, наприклад, коли час сповільнився або пришвидшився, коли зникла різниця між ніччю і днем, коли зник страх. Досвід завжди є незмінно особистим. І все ж у той самий час я намагаюсь висвітлити аспекти цих виняткових досвідів, які можуть мати універсальний елемент.
Цієї весни, коли я виступала з промовою в Гарвардській книгарні в Кембриджі, Массачусетс, з аудиторії до мене підійшла молода жінка. У неї були сльози на очах – було ясно, що Майдан був для неї дуже хвилюючою темою. Коли вона представилась, виявилось, що вона єгиптянка. Прямого зв’язку з Україною вона не мала, але взяла участь в єгипетській революції на Майдані Тахрір, а тому досвід українців на Майдані знайшов сильний відгук в її серці. Звичайно, Україна та Єгипет – це два дуже різних місця. Але вона відчула ті самі речі, сказала вона мені.
Що ви думаєте про вислів Іллі Ґерасімова (головний редактор Ab Imperio, міжнародного наукового журналу, який присвячено вивченню націоналізму та “нової імперської історії” на пострадянському просторі) “постмодерн закінчився в Україні”?
Для мене коментар Іллі Герасимова “з революцією 2014 року постмодерн закінчився в Україні” є водночас і провокативним, і глибоким. Маркс ще у середині ХІХ-го століття передчасно висловився, коли писав “все, що тверде, розчиняється в повітрі” (“all that is solid melts into air”). Насправді лише після 1968-го року у постмодерні – що Зигмунт Бауман називав “плинною сучасністю” – тверді речовини розчинились (that the solids melted). В Єльському університеті свій курс лекцій про модерну європейську інтелектуальну історію я починаю з того, що говорю студентам, що модерність базується на тому, щоб знайти спосіб замінити Бога.
Постмодерн, у свою чергу, починається тоді, коли ми здаємось у своїх пошуках способу замінити Бога і вирішуємо, що не тільки Бога насправді немає, але тут також немає і замінника Богові, а тому немає нічого, що б утримало в собі стійку правду, стійке значення, стійку суб\'єктивність.
У цьому сенсі, Майдан був або ж до-пост-модерним чи пост-пост-модерним: він передбачав наполягання на тому, що існує така річ, як істина, та існує така річ, як особистість.
Анексія Криму і війна на Донбасі, на противагу, дали відчуття, що постмодерн перетворився на гротеск. Я розповідаю такі історії у своїй книзі. І я описую цей злам між модерном та постмодерном – і стосунок кожного до тоталітаризму – більш детально в есеї з назвою “Передісторія Постправди”.
Чи триває зараз Холодна Війна?
В історії ніколи не буває моменту табула раса (чистого листа) – у цьому сенсі, в історії завжди присутні елементи безперервності. Тобто я не думаю, що ми знову «відповзли» до стану світу, який був перед 1989 роком. На мою дуже суб’єктивну думку, ми зараз проживаємо кінець “кінця історії” (у формулюванні Френсіса Фукуями), кінець наративу, який ми розповідали самі собі у 1989 році про те, що світ перебуває у неминучому русі, невблаганно наближаючись до ліберальної демократії. Якщо коротко – кінець того наративу, який свідчив, що зла відьма комунізму була мертва, холодна війна закінчилася, і нас очікує світле майбутнє.
Можливо, в США цей наратив закінчився вже багато часу назад, 11 вересня 2001 року. Того дня я була в Нью Йорку і було таке відчуття, наче це кінець світу. Впродовж довгого часу я сиділа одна у своїй квартирі, як паралізована, очікуючи на те, як решта міста злетить в повітря.
Я також маю згадати, що поєднання кінця Холодної війни, крах комунізму в Східній Європі, розпад Радянського союзу, а потім 11 вересня, Аль-Каїда, Афганістан, війна в Іраку, Арабська весна, громадянська війна в Сирії, ІДІЛ, і криза біженців призвели до того, що більша частина державного фінансування Сполучених Штатів для радянських та східноєвропейських досліджень (в тому числі, що важливо, фінансування мовної підготовки) переорієнтувались на дослідження Близького Сходу та мовних тренінгів з арабської мови.
Яким є образ України в Америці?
Американці у своїй більшості не думають про Україну взагалі. Якщо вже на це пішло, американці і про Росію не надто думають, хоча це якоюсь мірою змінилось після розслідування Мюллера. Загалом, величина міри того, як американці думають лише про самих себе, суттєво недооцінена рештою світу. Сполучені Штати Америки – велика країна. У державних школах іноземні мови загалом викладаються дуже погано. Більшість американців ніколи не мали паспорту – не тому, що його так важко отримати, а тому, що вони не бачать сенсу його мати.
Коли я пишу про Україну – чи про Польщу, чи (колишню) Чехословаччину, чи про будь-яке інше місце – я майже ніколи не думаю про виправлення образу, який вже укорінився в розумі американського читача. Я швидше думаю про те, як представити читачам інше місце, а часто і інший час також, роблячи можливим для них зробити образний стрибок у життя людей, про яких вони раніше або знали мало, або взагалі нічого. Я не задумуюсь над тим, щоб сперечатись проти вже складеного враження. Я просто намагаюсь зробити це інше місце таким живим, добре пропрацьованим та справжнім, наскільки я можу – в дусі польського поета Юліуша Словацького “I tam są ludzie — i tam mają duszę” (“і там є люди – і там мають душі").
Чому ваша книга зосереджена на письменниках та інтелектуалах?
Моїм початковим наміром було написати набагато скромніший есей, а не книгу. Він би характеризував одну особу, передусім намагаючись дати революції людське обличчя. Тій революції, яка обговорювалась в німецько- та англомовних медіях здебільшого у термінах геополітики. Я досліджую та викладаю інтелектуальну історію, а тому пишу про поетів, філософів, новелістів тощо – це те, що я знаю і що є мені близьким. Вірно також і те, що поки серце книги – це інтерв’ю, те, що я писала про інтелектуалів, дозволило мені спиратись і на їх особисті тексти, які вони написали за довший період часу, ще до Майдану. Це дозволило мені дізнатись про них більше і зрозуміти їх краще, а тому додати діахронічну (подвійну) глибину до їх образів.
Ця книга значною мірою є актом перекладу. Я відіграю роль культурного посередника, передаючи досвіди інших людей, а не свій. Існує епістеміологічний ліміт для нашої здатності зрозуміти іншу людину – ніхто не може зазирнути у душу іншої людини.
(Фройд, у цьому відношенні говорить, що ми навіть не можемо повністю побачити, що у нас у самих в душі). Тим не менш, є ступені розуміння і я не берусь за написання, допоки і доки не відчую, що зрозуміла когось значною мірою, навіть визнаючи, що це розуміння ніколи не може бути досконалим. І тому ця книга є значною мірою саме вивченням середовища – по суті, про моїх друзів та колег, і їхнії друзів та колег. Хоча є і винятки – як розділ про Руслана та Женю, які брали участь у битві за Донецький аеропорт за батальйон Правий Сектор. Це не тому, що я думаю, що ці люди чи їх історії є за своєю суттю важливішими, ніж історії інших людей, які не є інтелектуалами. Це лише тому, що я відчуваю, що цих людей я розумію достатньо добре і я можу взятись за те, щоб про них написати.
Чи має Україна, як писав Колаковський, своїх “блазнів”, тобто критиків, та “священиків”, які проповідують мораль?
Якщо питання полягає в тому, чи є в Україні люди, які здатні мислити незалежно і критично, а також артикулювати свої думки? Так, абсолютно. Україна має фантастичний людський капітал – я думаю про це кожного разу, коли говорю з українськими студентами. Я зустріла багато журналістів і студентів журналістики, наприклад, на Львівському медіафорумі, що проходив у травні 2017 року – світлі, енергійні, талановиті, етично ідейні молоді люди. Питання полягає в тому, як мобілізувати ці людські ресурси.
Але це не лише питання для України – я так само думаю і про американських студентів. Я думаю: ось всі ці розумні, енергійні, щирі молоді люди, які ставлять хороші питання. Чому тоді зараз Сполученими Штатами керують підлі опортуністи, які належним чином не можуть говорити англійською мовою (чи будь-якою іншою мовою), які ні за що не беруть на себе відповідальності, і які не мають совісті? Під час промови у Варшавському університеті в 1966 році Лешек Колаковський назвав це “negatywna selekcja” (“негативний відбір”).