Розробка гри «Ічіґо» — хоча тоді вона ще не називалася «Ічіґо» — мала би бути легкою. Сем та Сейді хотіли б зробити її за літо між третім і четвертим курсами.
Попри те що думка про спільну розробку гри заполонила його ще від грудня, відколи він грав у «Рішення», Сем завів розмову про це лише в березні. Семові не властиво було виявляти таку стриманість, але він інтуїтивно відчував: потрібно діяти повільно. У неї було багато університетських справ, позаяк відставала в навчанні через той похмурий місяць, причина якого й досі залишалася для Сема загадкою. Єдине коротке пояснення, яке вона дала своїй депресії, було «погане закінчення стосунків». Сем відчував: повинно бути щось більше, але з поваги до неї не став допитуватися подробиць. У них був той рідкісний вид дружби, який дозволяв їм не ділитися особистими подробицями. Вона не наполягала, щоб він задовольняв її цікавість та розповідав їй свої сумні історії, і це було однією з причин, чому вони стали такими хорошими друзями. Найменше, чим він міг їй відповісти, — це чинити так само.
Його зупиняло і те, що він неймовірно насолоджувався товариством Сейді. Вони легко повернулися до ритму своєї дружби і бачилися кілька разів на тиждень, ходили в кіно, обідали, грали в ігри. За її присутності він почувався сильнішим. Його аргументи та спостереження були гостріші. Він менше відчував пронизливий холод Нової Англії, ніж у ті дві зими, які провів без Сейді, і постійний слабкий біль у нозі менше тривожив його думки. Він навіть менше боявся бруківки, коли гуляв з подругою. У більшості випадків Сем не вважав себе інвалідом, але вкрита кригою бруківка, якою він ходив, свідчила про інше. Якщо падав сніг, Семові, залежно від того, де відбувалися заняття, іноді доводилося виходити на сорок п’ять хвилин раніше і шкутильгати через кампус, мов заслужений професор. Хлопець із Каліфорнії не вважав себе інвалідом і нічого не враховував, коли вирішив поїхати вчитися на північний схід.
Озираючись назад, він зрозумів, що серйозно прорахувався, коли розірвав дружбу із Сейді. Його помилка полягала в тому, що він гадав, ніби у світі буде повно таких Сейді Ґрін. Та сталося не так. У його старшій школі однозначно було не так. Він сподівався, що так буде в Гарварді, але в цьому плані університет став для нього цілковитим розчаруванням. Звісно, там були розумні люди. Там були люди, з якими можна було протягом двадцяти хвилин вести цікаву розмову. Але знайти когось, з ким хотілося б проговорити шістсот дев’ять годин, було важко. Навіть Маркс… Маркс був відданий, творчий та яскравий, але він — не Сейді.
Сем вирішив, що березень — це крайній термін, щоб переконати Сейді зробити гру. Студенти з високими досягненнями, які навчалися в Гарварді та Массачусетському технологічному інституті, ще до березня (якщо не раніше) спланували своє літо. На особистому рівні Сем відчував: для них це літо — крайній термін. Через рік, плюс-мінус, настане термін виплати студентських позик — Гарвард не враховував фінансових особливостей студента (це була важлива причина, чому він його вибрав), але навіть щедрий пакет фінансової допомоги не покривав усього. Його борг був не дуже великий, але він і уявити не міг, що попросить Дона Хьона і Бон Ча допомогти йому з кредитами, адже він вступив до Гарварду не для того, щоб бути бідним. Він поступово почав визнавати правдивість слів Андерса Ларсона. Сем не любив вищої математики, в майбутньому йому не світить медаль Філдса. Тож Сему не було сенсу брати ще більше позик, щоб отримати ступінь магістра математики. Найімовірніше, йому доведеться працювати в технологічній, фінансовій чи іншій суміжній консультаційній сфері — саме цим займалася більшість його однолітків. Він сказав Марксу: «Це літо — мій останній шанс зробити щось справді грандіозне».
Однією із сильних сторін Сема як художника і як бізнесмена було те, що він розумів важливість драматургії, підготовки декорацій. Він хотів, щоб його пропозиція Сейді попрацювати разом відбулася в якомусь особливому місці — створення їхнього майбутнього творчого союзу має бути пам’ятним. Навіть тоді він відчував: якщо вони створять гру і якщо гра стане тим, чим вона може стати, він захоче, щоб можна було щось розповісти про день, коли Сем Мазур і Сейді Ґрін вирішили працювати разом. Він уже вигадував історію Сема та Сейді, хоча в нього ще навіть не було остаточної ідеї для гри. Але в цьому і був класичний Сем — він жив майбутнім і навчився терпіти іноді хворобливе сьогодення.
У його уяві він мав зробити Сейді пропозицію. Він стане на одне коліно і скаже: «Ти працюватимеш зі мною? Чи приділиш ти мені свій час і повіриш моєму передчуттю, що цей час буде витрачено з користю? Ти віриш, що разом ми зможемо зробити великі речі?» І попри всю свою природну зарозумілість він не припускав, що вона скаже «так».