Режисерський стиль Хлої Джао формується від дослідження реальності тут і зараз. У своїх роботах вона не прагне цитувати інших кінематографістів, а надихається життям та його новими явищами. У попередніх повнометражних фільмах мисткиня зверталась до теми резервації («Пісні, яких мене навчили брати»), а також образу «неуспішного» героя («Наїзник»). Класичні уявлення про авантюрний вестерн, індіанців та амбітних ковбоїв тут позбавлені пафосу. Стрічка «Земля кочівників» з нового ракурсу розглянула ще один улюблений сюжет американців про дорогу. Головна героїня фільму пересувається серед постійно змінюваних привабливих ландшафтів, але без пункту призначення. Вона звільняється від суспільних обмежень осілості та опиняється серед чуттєвих історій особистостей, більшість з яких невигадані та описані у нон-фікш оригіналі журналістки та письменниці Джесіки Брудер.
Особливе значення має гра акторки Френсіс Макдорманд - вона бездоганна, жива. У книжці, за якою екранізувався фільм, 60-тирічної Ферн не було. Натомість там існувала Лінда Мей – жінка, яка плекала надію знайти омріяну територію і побудувати там свій земний корабель. Героїня Френсіс Макдорманд – персонаж, який руйнує стереотипи американського кінематографа. Вона не молода, тяжко працює на рівні з чоловіками, рішуча. Ферн втратила коханого, збідніла економічно і покинула місто Емпайр. Але її історія не викликає жалю та відчуття приреченості. Ілюстративним є момент фільму , коли жінка за власним бажанням відходить від запропонованого їй маршруту екскурсії скелями та насолоджується місцем наодинці – самодостатньо, плекає зацікавленість та насолоду там, де гід не вбачає привабливості. Тож приєднання до номадичної спільноти для Ферн – це свідомий вибір, причина якої закладена у природній схильності, а життєві втрати у даній ситуації – це привід.
Ще одна важлива риса героїні Френсіс Макдорманд – позиція слухачки у комунікації з оточуючими. Вона щиро цікавиться у людей на своєму шляху про їх досвід та думки, а вони – щедро розповідають власні історії. Тут зустрічається і реальний ідеолог номадів Боб Уеллс, який транслює через кіно особливості його спільноти, головні життєві принципи: «Ми не говоримо «бувай», ми кажемо «побачимось на дорозі». Своєрідна форма репортажу і документалізації дає можливість глядачам та глядачкам відкрити для себе, можливо, раніше не відомий спосіб життя у сучасному світі – кочовий. У книжці ця тема прямує більше до економіко-політичних міркувань – демонструє різних за професійною належністю людей, які рішуче будували «американську мрію», але потім були змушені адаптуватись до кризи 2008 року. У кіно подібна думка також присутня, але увага фокусується більше на соціальному та психологічному – «самості» (К. Юнг) кочівників. Детально показані нюанси облаштування побуту, взаємного обміну речами, проведення дозвілля, традиції спілкування біля багаття.
Рухаючись за мобільною камерою оператора, ми встигаємо роздивитись не тільки хто і що оточує фургони та тимчасові наметові містечка, але і як у цьому середовищі себе відчуває головна героїня. Вона має можливість повернутись до осілого життя, прийнявши пропозицію сестри або друга, але не робить цього. Раніше у місті та на стабільній роботі жінку тримало кохання, а тепер для неї існують тільки «вектори руху» – це не хеппі-енд, але й не трагедія. Режисерка не дарма додає у сюжет сестру головної героїні – людину одного покоління з Ферн. Це зображення того, як паралельно можуть існувати полярні суспільні парадигми. Шляхи персонажок розходяться не через відсутність або наявність матеріальних благ, а особистості жінок – прагнення одної до «відкритості» з природою, іншими людьми, на противагу сестринському бажанню «закритись» у власному домі та накопичувати капітал.
Утім, після останнього умовиводу і розпочинаються суперечності – а чи справді номади такі «відкриті»? У кіно вони доброзичливі, дуже солідаризовані внутрішньо, але й відверті з представниками «зовнішнього світу». Вони вразливі, мають хвороби, але не відчувають страху перед загрозами. У реальному житті люди, які існують поза системою, втрачають більшу частину переваг – медичне страхування, можливість здобути якісну освіту, підтримку законодавчих органів, і, вірогідно, право на легальне пересування за кордоном держави. Про цей факт не згадує жоден з «документальних» персонажів. Ймовірно, що в умовах маргіналізації органічною буде поява насилля та протидії суспільному порядку. Французькі науковці Жиль Дельоз та Фелікс Гваттарі ще у 70-х роках минулого століття розробили ряд праць, що рефлексують над номадами. Кочівники у їх уявленнях експансивні і войовничі – це принципово. Тому щодо дійсної репрезентації спільноти у фільмі «Земля кочівників» можна дискутувати.
Суперечливий також музичний супровід стрічки. Композитором виступив відомий італійський автор Людовіко Ейнауді («Чорний лебідь», «Недоторкані», «Самба»). Він розробив саундтреки у класичному стилі, що у кінофільмі створюють враження навмисної драматизації. В інтерв’ю для Лінкольн центру режисерка Хлої Джао розповіла про свої творчі пошуки музичного супроводу: «Насправді я дуже хвилювалась через це, адже у процесі монтажу не було багато часу. Я не мала відповідної музики й тому буквально погуглила – «гарна класична музика, натхненна природою». У своїй «Елегії до Арктики» на YouTube-відео композитор грав на піаніно, знаходячись на платформі, що пливе у Північно-Льодовитому океані. Я довго прослуховувала його 7 альбомів. Його розуміння природи об’єднується з досвідом головної героїні». У попередніх фільмах авторки були використані органічні шуми та звуки, з’являлись популярні пісні реп та поп жанрів для підсилення антуражу побуту простої людини. У «Землі кочівників» зустрічаються музичні інструменти, на яких грають персонажі. Можливо, без додавання розробок знаного композитора, а при наявності лише таких DIY-виконавців стрічка сприймалась би серйозніше.
Сильна та беззаперечна сторона фільму – візуальне зображення природи. Тут воно надзвичайно приємне та медитативне. Хлої Джао і раніше чуттєво змальовувала ландшафти, різні іпостасі доби – світанки, заходи сонця, сутінки. У новому ж кіно пейзажі стали головною особливістю мисткині – такою різною, деталізованою та щирою американська природна панорама на екрані трапляється дуже рідко.
Попри багатозадачну роль авторки у створенні кіно, нову перспективу на суспільне, бездоганну акторську гру Френсіс Макдорманд, а також якісну операторську роботу та монтаж, стрічка вийшла злегка наївною. Ймовірно, це режисерська схильність до романтизації або спроба загравати з широкою аудиторією. Оскільки тема «землі кочівників» тепер так гучно увійшла у поле кіно, є сподівання, що вона продовжиться цікавими обговореннями та міждисциплінарними дослідженнями.
Авторка: Ксенія Бойко