Порятунок – в неможливості супротиву: “Атлантида” Валентина Васяновича

Прем’єра “Атлантиди” Валентина Васяновича була очікуваною з вересня 2019 року. Вперше український фільм був відібраний в програму “Горизонти” Венеційського кінофестивалю, де він отримав головну нагороду. Цього року фільм було висунуто у якості кандидата від України на отримання Оскара в категорії “Найкращого фільму іноземною мовою”, що ще більше розбурхало інтерес до прем’єри на 11-му Одеському Міжнародному Кінофестивалі. 

Це той особливий випадок, коли зіткана в фільмі атмосфера та навколишній стан світу утворюють ідеальне співвідношення. Наразі, в умовах “карантинної реальності”, коли весь світ зіштовхнувся з крихкістю буття, спустошений світ Васяновича викликає більш болісне співпереживання, бо всі ми зіштовхнулись з вразливістю навколишнього і неможливістю вплинути на нього. Певною мірою, цей фільм здатен стати прихистком від страху, викликаного передчуттям Апокаліпсису, наближення якого культивується в сучасних ЗМІ. Як трагедія окремої країни перегукується зі світовим станом вразливості перед майбутнім? І чому іноді відхилення від реальності стає єдиною можливістю перемоги над обставинами, що сильніші за нас? 

Кадр з фільму "Атлантида"
Фото: Київський тиждень критики
Кадр з фільму "Атлантида"

Історія фільму розгортається в 2025, за рік після закінчення війни на Сході України. Бойові дії скінчились, проте фільм розпочинається пострілами. В кольорах тепловізору, що використовується військовими силами, як пристрій нічного бачення, ми спостерігаємо, як відбувається розправа над кимось: декілька людей риють могилу, інші притягають жертву, її добивають, після чого закопують в землю. Ці фігури, позбавлені будь-якої людяності за рахунок ефекту теплового зображення. Вони виступають для глядача лише умовними маркерами, що відбувається під час воєнних дій.

За цим стається перехід у колір. Події вже дотичні часу, що позначено титрами. Дійові особи приїжджають на відкриту ділянку, де розставляють мішень для стрільби в людський зріст. Вони вже набувають конкретних рис: ми бачимо одяг, фігури, чуємо інтонації. Емоційне забарвлення їх розмови збуджено близькою можливістю розваги. Дуже швидко вона набирає обертів, підвищується градус агресивності, зростає темп, їх діалог перетворюється на крик, взаємодія – на відкриту ворожість, що закінчується пострілом одного героя в іншого. Все припиняється раптовою тишею та рухами Сергія, що збирає цілі назад в машину. Спочатку виникає відчуття, що було скоєно вбивство, але вже в наступній сцені ми знову бачимо обох героїв. Вони п’ють чай в підвальному закинутому приміщенні. Це викликає подив і жах одночасно від того, що пострілом в людину може бути виражене звичайне роздратування і сприймається воно буденно. 

Ця сцена вводить глядача в емоційний стан людей, що переживають поствоєнний травматичний розлад. Крім цього, вона стає зменшеною копією воєнних дій: вони розпочинаються на високому рівні адреналину, перетворюються в механічні постріли по безособовим силуетам, закінчуються мовчазним прибиранням жертв та очищенням місця дій. Саме останньому пункту і присвячено фільм, як травмовані люди виживають, знаходять сенси для існування серед спустошених війною земель. 

“Атлантида” вимальовує Східний регіон, постраждалий від бойових дій, непридатним для життя людини. Покинуті шахти, з яких не відкачують воду, отрують ріки, за цих умов вода для пиття доступна лише після проведення процесу дистиляції. Земля сповнена мінами, що залишились після війни. Це робить будь-який рух за межі розчищених та перевірених територій утопічно-неможливим. Згвалтоване за участі людини середовище розкривається перед глядачем масштабною картинкою: в кожній сцені природа завжди превалює над людиною. Непорушність камери та статичність пейзажу робить рухи дійових осіб метушливими та безсенсовними. Цей світ постає холодним спостерігачем за внутрішньою та зовнішньою руйнацією героїв, що відбулась внаслідок їх участі та присутності у війні. В їх діалогах це неодноразово підкреслюється репліками, де вони запитують себе, за що вони боролись, чи не поїхати ще кудись за контрактом, адже життя в нових умовах все одно нестерпне. Велич індустріального пейзажу, що завжди інтерпретувалась як сила технологій, що підкорила навколишнє та стала слугувати задоволенню людських потреб, в “Атлантиді” є лише прибільшуючим фактором сьогоденної імпотенції людства перед обставинами, які були створені нами ж кровожерливої пащі прогресу та боротьби за ресурси. 

Кадр з фільму "Атлантида"
Фото: Київський тиждень критики
Кадр з фільму "Атлантида"

Найстрашніше, що запропонована Васяновичем “мертвинність” пост-воєнного майбутнього Донбанського регіону в певному сенсі доцільна до спільного настрою, сформованого в світі. Кожного дня до нас просочується дискурс, що життєво-необхідні джерела закінчуються і світ добігає свого кінця. Відчуття безвиході головного героя перед теперішнім в неможливості втечі (в першу чергу, від самого себе) перекладається на всесвітову ситуацію формування паніки перед екологічним колапсом, який неминуче відбудеться найближчими роками. Ми ніяк не можемо йому заподіяти, не можемо втекти нікуди, і єдиний вихід – продовження існування в сформованих обставинах.

Саме це й роблять головні герої фільму. Крім лінії про неможливість існування на “винищеній” землі Донецького регіону, глядачеві представлена також історія волонтерської служби, що розшукує тіла загиблих, намагається ідентифікувати їх та поховати. Її засновниця Катя опинилась на війні в якості медичної сестри, а вже після зрозуміла, що необхідно повернутися за тими, кого вона тоді не змогла врятувати. 

Смерть – остаточне, що залишається людині. Похорон –останній прихисток гуманного, на якому базується наша цивілізація.

В сконструйованому режисером світі діяльність Каті та її впевненість в необхідності виконання цієї роботи постає антонімом до відчуття власної опосередкованості та безсилля перед зовнішніми обставинами. Її спроби хоча б перемогти забуття і надати загибелі статусу олюднення набувають безсенсовності. Досліджені та перезаховані тіла не отримують своїх колишніх імен, вони стають лише певним номером в системі ведення документації, і за цим же номером підписується їхній останній прихисток. Дива не відбувається. Пам’ять про іншого поглинається в безкінечності жертв. 

Закоханість, що виникає між героями Каті та Сергія, не постає фейерверком яскравості емоцій “останньої любові на Землі”. Вона являється глядачеві, як розуміння того, що все ж таки в будь-яких обставинах людське, живе прагне доторкнутись одне до одного. Їх кохання виникає на винищених територіях без майбутнього. Поетичною мовою передається це режисером і в сцені першого сексу між героями, що відбувається у волонтерській машині, де перевозяться тіла загиблих: життя, що завжди виникає посеред смерті, і дає надію на внутрішнє очищення від заподіяних життю травм. Відносини героїв не набувають гротескності в намаганні врятувати всесвіт. В їх останньому діалозі вони ще раз зізнаються собі, один одному, глядачеві в переламанності їхнього життя і можливості існування виключно в травматичних обставинах. Вони не намагаються перемогти теперешність, а лише стають перед її обличчям, як в останній сцені, коли з криші багатоповерхівки герої виходять подивитися на велич пейзажу. 

Структуру фільму закільцовано: на початку герой виходить туди один, наприкінці – разом з коханою людиною. Там, де залишаються двоє, не дивлячись на те, що життя, робота, виробництво припиняються, залишається більше надії на можливість відновлення. Якщо не на відновлення, то на взаємодію з іншим, бо лише під його поглядом ми набуваємо людськості. 

Атлантида – міфічний острів, що в один день було увібрано безоднею океану з усіма жителями. Чи існував він насправді? Чи історія навмисно сконструйовала цей міф для того, щоб нагадати про швидкоплинність життя? І навіть пам’ять не здатна врятувати та дати певності в реальності існування? Фільм Васяновича – це кіно про загиблі землі, що засмоктують історії та людей; про прогрес, що намагається викинути тих, хто завдав шкоди. На початку фільму режисер використовує ефект тепловізору, що в воєнних діях слугує за ПНБ. Це перетворює глядача лише на спостерігача, перед очима якого відбувається злочин, котрому ми не можемо ніяк заподіяти. В кінці фігури Сергія та Каті також перетворюються на силуети в тепловізорі. І ми знову стаємо лише спостерігачами. Чи є доступним нам вплив на запропоновані обставини? Ні. Чи не однакові будь-яке насилля та кохання? В певній мірі, так. Одвічний біг стрічки Мебіуса замкнуто: і там, де дійство розпочиналось смертю, виникає надія на виникнення нового життя. Перш за все – в людях за можливості відчувати нові емоції: не лише відчаю, але й тепла присутності іншого. Іноді порятунок може бути не в боротьбі, а в прийнятті себе та навколишнього. 

Авторка: Валерія Плєхотко.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram