Зазвичай і традиційно слова ототожнюється і вживаються як синоніми не лише за межами правничої спільноти, але й серед правників. При цьому, таке їх ототожнення можна зустріти й у професійних наукових (дослідницьких) і методичних джерелах. На жаль, на це не звертають особливої уваги й ті, хто свого часу начебто досконало вивчав «Загальну теорію права», в якій ці поняття точно не є тотожними за своєю сутністю.
Часто можна чути пояснення, що в англійській мові, якою останніми роками ми часто послуговуємось, ці поняття-терміни позначаються одним й тим самим словом – «law”. Хоча, насправді, значно частіше вживаються два різних слова: «lex – закон» та «law або jus - право», - які в різних контекстах можуть мати різне тлумачення, яке вказує на співпадіння або відмінності їх сутнісних характеристик. Існує думка про те, що така різноманітність пов’язана з концепціями «позитивного» і «природного» походження права. В будь-якому випадку серед правників-теоретиків все ж домінує думка про те, що «право і закон» не тотожні поняття.
На мою думку:
Право – це природний соціокультурний феномен, що дозволяє встановлювати та підтримувати оптимальний баланс особистих і суспільних/державних інтересів з метою належної реалізації прав і свобод людини. Є права і свободи, які притаманні/належать людині від її народження, а є такі права і свободи, які делеговані людині суспільством від імені держави. Основні, але не всі, права і свободи людини і громадянина закарбовані у відповідних приписах Конституції України.
Закон – це створені (написані) державою правила правових (прав і свобод) взаємин людей поміж собою і з державою, які містять в собі відповідні дозволи і заборони/обмеження та примуси у реалізації нею своїх прав і свобод з метою підтримання правового балансу існуючих інтересів. Закон може бути й неправовим в силу різних причин, умов та обставин його створення.
Законотворення – це специфічний вид діяльності спеціально створеного суспільством державного законодавчого органу (парламенту), який повинен діяти від імені більшості виборців та на задоволення їхніх потреб, інтересів, прав і свобод. На жаль, цей орган не завжди належним чином виконує свою основну функцію, що може призводити до непорозумінь і конфліктів між суспільством і державою.
Мати права і закони недостатньо для їх реалізації кожною людиною. Їх треба/ бажано знати і виконувати/дотримуватися, що в реальному житті зробити не так легко і просто. Крім того, існує частина людей, яка має власне уявлення про свої права і свободи та не погоджується з тими правилами, що встановлені державою. Звідси виникають «правопорушення» різних видів і ступенів тяжкості за своїми наслідками, як для окремої людини, так і для окремих спільнот або суспільства/держави - в цілому.
Для забезпечення належної реалізації прав і свобод людини суспільство через органи державної влади та управління створює спеціальні механізми та інструменти їх захисту, які об’єднані у правову систему. До них належать: а) органи забезпечення правового порядку - поліція, органи прикордонного і митного контролю, національної безпеки, досудового розслідування кримінальних правопорушень тощо); б) органи правосуддя – суди, прокуратура, адвокатура. До їх функцій і повноважень належить встановлення комунікаційно-інформаційних зв’язків з людиною і спільнотами. Неналежне виконання цих функцій і повноважень також призводить до непорозумінь і конфліктів як поміж окремими людьми та органами державної влади й управління, так і поміж спільнотами і державою – в цілому.
Важливим елементом підтримання оптимального правового порядку в країні є належний рівень обізнаності її громадян з чинним законодавством та діяльністю всієї правової системи держави.
Не зважаючи на те, що у статті 68 Конституції України міститься зобов’язуючий припис для кожної людини, яка проживає/перебуває в країні, неухильно додержуватися існуючих законів, а їх незнання не звільняє її від юридичної відповідальності – проблема належної обізнаності людиною своїх прав і свобод залишається актуальною весь час. Ця проблема може і повинна бути розв’язана єдиним шляхом – належною просвітницько-роз’яснювальною скоординованою і системною роботою як всіх органів державної влади та управління, так й інститутами громадянського суспільства і засобів масової інформації.
Закони, якими забезпечується реалізація прав і свобод людини можуть виконуватися лише за однієї умови: коли більшість членів суспільства (громадян держави) усвідомлюють та поважають їх роль і значення в особистому житті та добровільно всіляко намагаються виконувати встановлені правила співжиття. Примус – має бути крайньою/останньою формою впливу на поведінку людини, оскільки страх примусу/покарання завжди носить тимчасовий характер і тому є малоефективним у тривалій перспективі нашого життя. Так твориться морально-правова культура людини і суспільства.