По-перше, давно належу як до тієї більшості жителів планети, котрі працюють не заради щоденної тарілки супу, різновидом якого є борщ, бо прагнуть хоча й до дорожчої, але значно кращої їжі, так і вже з десяток років маю щоденну можливість їсти лише все свіже і виключно домашнє.
По-друге, як ще з часів своєї студентської педагогічної практики вже свої перші уроки проводив не зазираючи до конспекту, приготовлений зі вчора на сьогодні, так і донині як завуч слідкую, щоб у рідному ліцеї всі педагоги працювати саме у такій свіже форматній взаємодії з учнями.
По-третє, тільки через педагогіку, котра не лише не боїться нового, а й до нього прагне можна сподіватися на незіпсований освітянський «продукт».
По-четверте, матеріал у форматі блогу більше сприяє суспільно продуктивним змінам ніж «глибоке» академічне дослідження, чому постійні провали реформ від наших «теоретиків» є підтвердженням.
По-п΄яте, за імпульс взято борщову лінію думки для акценту на принципове значення сільської школи для загального успіху освітніх реформ. Без врахування цього всі спроби до оновлення в освіті чекатиме сумна доля.
Якщо у місті проблеми школи ще хоч якось нівелюються додатковими батьківськими «добровільними» внесками, то у селі такої можливості апріорі не має. При тому, що з одного боку, з усіх 3,7 мільйона школярів країни (приблизно 200 тисяч класів) у селі навчаються 1,2 мільйона (96 тисяч класів), з іншого, значна кількість формально міських школярів є представниками нещодавніх сільських родин. Це є принциповим моментом, бо сильний вплив на менталітет більшості населення України особливостей сільського життя є визначальним не лише для освітянського, а й державно-політичного та економіко-правового сегментів суспільної сфери.
У чім же полягає коренево-принципова особливість сільського буття? Сільська природна сила задає одні й ті ж цикли турбот, що повторюються щороку у незмінній послідовності. Для сільського життя є важливим вміло до тих циклів щораз пристосовуватись, а далі все саме приходить у свій час. Це у місті можна не заморочуючись природними циклами, весь свій час присвячувати новим творчим проектам, бо міська інфраструктура про тебе дбає автоматично день і ніч.
Тільки, от ці два полюси постійно зближуються і вже не вижити без нових технологій та прямого доступу до їх носів як сільським людям (подивіться скільки серед них вже у сорок років без зубів), так і сільській інфраструктурі (школі у тому числі). Без цього зближення все буде з часом лише псуватись. І ніяка школа як така не збереже село, якщо воно не подбає про розвиток своєї сільськогосподарської спроможності. Реально перспективним є лише протилежний процес – економічно продуктивне село, і тільки таке, може бути здатним подбати про свою школу.
По-шосте, давайте відверто скажемо собі, а які шанси на успіх матиме, навіть, якнайкраще проектно-продумана реформа будь-чого (освіти у тому числі) на зіпсованому підґрунті/матеріалі/основі? Зрозуміло, що ніяких!
Отже, лишається оцінити порядок «величі» того, наскільки базові чинники, що визначають успіх справ є у нас зіпсованими?
Пропоную звернути увагу на деякі конкретні штрихи до «картинки» вітчизняної сільської правди життя, що прямо стосується організації освіти.
Дороги
Зрозуміло, що без доріг ніякого осучаснення (як протидія руйнації) державної мережі ЗНЗ (загальноосвітні навчальні заклади) не добитися ні за які гроші. Навіть надпотужними грошовими вливаннями у дорожню інфраструктуру. Мова не тільки про ризики їх розкрадання тими, хто має їх же берегти та використати на нові дорожні покриття.
Проблема у зіпсованості тих людей, хто дорогами користується. Зверніть увагу, і зараз по селах багато асфальтових доріг, котрі були закладені ще за радянських часів, знаходиться у гарному стані. Це шляхи сполучення з фермами чи польовими станами, яких вже немає і внутрішні сільські вулиці з твердим покриттям. Натомість дороги до райцентру та між селами у жахливому стані. І вони щораз ставатимуть таким ж скільки їх не ремонтуй, бо олігархи автотранспортної галузі плювали на всіх і все і замість нормативного завантаження своїх фур перевищують допустимі норми у рази і ніяке, навіть, скандинавське (основа не на піску та дрібному гравію як у нас, а на крупному камінні) покриття такого не витримає. Морально зіпсованими є також і служби контролю за рухом важковаговиків, бо замість електронного незалежного контролю, вмонтованому у певні ділянки шосе все так і тримаються різних форм псевдоконтролю, бо ж те є джерелом тіньових хабарів.
За такої зіпсованості «еліти» суспільства ніколи сільська школа не вийде на сучасний шлях реального рівного доступу до якісної освіти. При чому останнього можна було б досягати ще й тим, що:
- по-перше, для українських вчителів стануть доступними хоча б вживані авто;
- по-друге, чимало високопрофесійних вчителів міста у свій «метод-день» їздили б у село, щоб попрацювати ще й зі сільськими учнями.
Бо ж дороги були б гарними. Мій колега з Франції десятиліттями до свого ліцею добирається за 10-15 хвилин долаючи щодня 30 км відстані від свого сільського помешкання. До речі, відмовився від посади директора у приміській зоні Парижу, бо ж вважає, що «не варта директорська додаткова тисяча євро того, щоб втрачати посаду рядового вчителя на півдні Франції поблизу Атлантичного океану та у декількох годинах їзди авто до своєї дачі в Іспанії».
Інтернет
Не менш зрозуміло, що без швидкісного і безлімітного Інтернету у кожній школі осучаснити як зміст, так і форми її роботи не вдасться. А що ми маємо як тенденцію? А маємо не більше ніж красиво подані конкурси від ІТ-сфери якби з підтримки окремих вчителів та колективів, за якими насправді стоять плани «зрізати куш» на школах та учнівсько-батьківській громаді.
Розвиток, підкреслюю – державної, освітньої системи десятиліттями блокується від того, що ні вища центральна влада, ні Верховна Рада палець об палець ще й не вдарили, щоб УЦОЯО, МОН та інші центральні освітянські ресурси мали надпотужні сервери не лише у себе, а й по всій лінії зв'язку зі школами українських сіл та містечок. Якщо держава технічно не подбає, щоб прибрати точки звуженого проходження сигналу ніяка ІТ-революція в освіті неможлива. Перспективи появи розуміння цього на державно-політичному рівні й донині не видно. Жоден попередній Міністр освіти не трубив про це ні на засіданнях Кабміну, ні у мас-медіа.
Тому якщо мобільний Інтернет й запрацює потужно по всій території країни, то сільські учні та вчителі попри наявність власних пристроїв знову будуть сильно обмежені у тім, щоб скористуватися ними у своїх освітніх потребах. Так, зараз із села можна легко зайти лише на ті сайти, що не користуються великим попитом, а уявіть 1,2 мільйона сільських школярів, що на уроках за розкладом почнуть заходити на сайти з так необхідними для сучасного навчання аналітичними та демонстраційними ресурсами.
Чи можна підготувати гідне сучасності ресурсне забезпечення освітніх потреб у ІТ-засобах комунікації? Звісно, що так, але не з теперішньою зіпсованою ІТ-«елітою», яка прагне від сфери освіти швидких грошей, а не стратегічного партнера. Такий же рівень довіри й до державно-політичної «еліти», яка за чверть століття не спромоглася гарантувати окрему пріоритетну статтю щорічних держвидатків хоча б на швидкісний і безлімітний Інтернет для кожної своєї державної школи.
Довкілля
Освітній сегмент життя суспільства не може сприйматись як незіпсований, якщо він не несе духу культури. У тому числі починаючи зі шкільного подвір΄я та будівлі школи. Зрозуміло, що більшість наших шкільних будівель відображають вищий державний рівень зіпсованої свідомості. Не так зі шкільним довкіллям, яке коле очі нескошеними бур΄янами, відсутністю квітників чи доглянутих шкільної ділянки та садка. І це у селі! Зрозуміло, що таке відображає вже зіпсованість психіки директора школи у першу чергу та її вчителів у другу. Як мало у наших селах охайних прибудинкових територій і якими постійними є тусовки кремезних чоловіків зранку до вечора під тим сільським магазином, де продають пиво, наливають чарку та роблять стаканчик кофе.
Проблема у тім, що навіть шкільне довкілля не робить гарного прикладу. Коли я, міський вчитель, що став приїздити жити у село наїздами у канікули та рідкісні вихідні, що збігаються зі святами, почав викошувати бур΄яни та вирубувати чагарники, як дружина-вчителька сміючись казала - по всій слободі, просто так, щоб було приємно оку, то не пройшло багато часу, як те стали постійно робити й сусіди, котрі роками з ними мирилися. Уявіть, а який приклад міг би дати кожен директор школи та хоча б частина вчителів, починаючи зі свого двору і поширюючи цю практику на свою школу вже руками самих учнів? У зіпсованому довкіллі – здоровий дух завжди буде рідкісним явищем.
Пристав
Мова, як приклад, про одного випускника нашого ліцею, який вчився так собі. Не досягав і середнього ліцейського рівня, а тому вступив до нового для нашої системи вищої освіти юридичного закладу (вища школа міліції) на платній основі і вивчився за гроші матері-вчительки, яка влітку підробляла на морі як приватний підприємець. Ліцейський дух своє робить: по закінченню, коли його поставили дільничим інспектором міліції він з піднесенням та молодецькою силою налаштувався ловити бандитів та крадіїв, ... але його швидко переорієнтували: ось тобі список яток локального ринку, ось скільки маєш щодня занести «дані» для керівництва, а все що зверху можеш лишати собі. І це з ним сталося вже зараз, після Майдану. Він плюнув і звільнився, бо не хотів плюндрувати власну душу, але ж з так зіпсованим «правовим» простором реформ в освіті не здійснити. І не потрібно бути спеціалістом як у правовій, так і в освітній сфері, щоб точно знати де справжнє право та справжня освіта, а де зіпсовані їхні замінники - симулякри.
Блокування розвитку освіти у тім, що весь народ на власній шкірі знає про реальну силу вибіркового права: для своїх - все, а для всіх інших - закон. Спотворення порядності у самій освіті пішли чи ще не далі: якщо раніше у ВНЗ було - «якщо не вчиш, то плати», то тепер - «а ніхто без заплатити далі не пройде». За таких масштабів зіпсованості людських душ без суспільного договору, що передбачатиме високий рівень віри у здатність владного представництва до кардинальної відмови від будь-якого компромісу з «гнилим дном» про суспільну базу підтримки реформ в освіті годі мріяти. У селі тим більше, бо там люди завжди були ще більш залежними від тіньових схильностей місцевої влади ніж у містах.
Компроміси
Розкриття держархівів висвітлило не тільки рівень брехливості тієї історії, котру як були, так вимушені і досі вчити мільйони школярів, а й рівень реальних сподівань на цей предмет як базис до формування стійкого хребта порядності суспільства в цілому. На додачу ми ще й отримали проблему усвідомлення того, скільки досі маємо при владі тих, хто й нині намагається виправдати мучителів, які гнобили мільйони безвинних та знищували тисячі тих праведників, котрі ціною власного ризику спасали людей від голодомору, геноциду та голокосту. Чого вартий лише приклад, першої української праведниці миру Олени Вітер.
При цьому у нас чи не кожен вчитель історії про неї та таких як вона навіть і не чули. Як за такої духовно-історичної пустощі сподіватися на новітню історію України як держави європейського культурно-освітнього демократичного простору з усіма його чинниками пронародного спрямування?
Звідси виростає проблема заміни зіпсованих підручників історії – хто їх робитиме, коли вищий рівень влади тримається політики підтримки компромісів з радянським минулим, у якому мовляв було й багато чого хорошого? Начебто це означає, що у нерадянському просторі такого ж хорошого не було. Якраз навпаки – і було, і сягало як і досі сягає на порядки більшого ніж у нас. Звісно, що мова не про патетичні промови чергових керманичів української державної машини як і не про їхні популістські рішення, а про те, що реальну політику, яку вони практикують вже чверть століття неможливо сприймати як пронародну.
Війни
Вони різні бувають. І як би нам не хотілося іншого, а будуть ще довго з'являтися знову і знову. Актуальне зараз святкове гасло «1939-1945: Ніколи знову» є і доречним, і бажаним на всі прийдешні віки, але воно нереальне.
Якби гуманітарії, котрі зазвичай «рулять» у сфері формування суспільно-громадської думки вчилися у школі та ВНЗ по-справжньому, тобто ніколи нічого не списували і дійсно на момент екзаменів знали для уникнення відмітки «незадовільно» хоча б половину програмного матеріалу, то назавжди зарубали б собі на носі – вічними є лише зміни.
І вони (зміни) ніколи запитують дозволу на існування: або нація сама діє конструктивно випереджаюче і мирно демонтує старе, щоб замість нього поставити нове, або на неї посиплються чи то природні катаклізми, чи то військові напади. Очевидно, що було б краще не дати роботи усім тим військовим, що несуть смерть у ролі руйнівників старого як хижаки-чистильники у дикій природі.
Тільки ж для цього, звісно, потрібно мати незіпсованих ментально тих, хто навчає дітей. І не тільки їх. Ще більшою є потреба у незіпсованості тих, хто своїми державними повноваженнями визначає долю мільйонів. Як з першим (почитайте коментарі педагогів на освітніх сайтах), так і з другим (почитайте список володарів офшорних компаній чи список стареньких 60-70-літніх тещ чиновників/політиків чи їхніх дружин, що є власницями компаній, котрі виграють мільйонні тендери на освоєння державних коштів) у нас великі проблеми.
До чого я про все це?
До того, що локальні реформаційні зміни як змісту, так і форми освіти є вкрай потрібними і назрілими як ніколи, але визначальним у цьому є швидкість та рішучість дій у контексті того, що зазвичай називають «вікном можливостей»: піддасися компромісам і вікно закриється. Більше того, без застосування методів спонукання як освітян, так і всього суспільства діяти заради конструктивних змін з боку тих, у кого як кажуть знаходиться політична воля зупинити розширення війни у різні сфери не є можливим.
Головне питання у тім, чи український народ та його нова еліта вже доросли до цього? Звісно, якщо вчилися так як треба, то все буде добре і нам вдасться вийти з того замкненого кола, коли зіпсований суспільний базис призводить до зіпсованої освіти, а вона у свою чергу відтворює зіпсоване суспільство.