«Я от думав, що пік моїх можливостей – це газета «Високий замок». Це було для мене на рівні «The TIMES», Forbes
Я народився у Львівській області, Стрийський район. Нині це Моршинська ОТГ. Навчався в спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови та інформатики. Хотів навчатися на журналіста, але у мене батьки прості працівники й для них журналістика була незрозумілою професією.
Хотів бути військовим кореспондентом. Мені подобалося, що ти можеш впливати на суспільство, на життя інших людей через слово. Мені здавалося, що в мене це виходить досить непогано. Я писав вірші, твори.. Батько до мого вибору ставився скептично. В нас була місцева газета, називалася «Рідне поле». Її безкоштовно роздавали по селах. Там писали: “Відкрилась нова ферма…”, “Народилось 5 козенят”. Тож батько і каже “Іване, де я тебе на роботу влаштую? В “Рідне поле” чи що?” (сміється, — ред.).
Для мене еталоном тоді була газета “Високий замок”. Вона була кольорова. Я думав, що пік моїх можливостей – саме ця газета. То було для мене на рівні “The TIMES”, “Forbes”. Я так і сказав батьку, що піду у “Високий замок”. Батько казав: “Який “Високий замок”, хто тебе туди візьме!? Я там не знаю нікого. Підеш краще пожежником працювати”.
Так тато подумав, прийняв рішення, і я пішов вчитися на пожежника. Якось тоді було прийнято так, що батьки вирішують за вас. Але потім мене якось запалили тим, що це героїчно – рятувати життя, допомагати людям. Але насправді в мене не склалося в житті бути пожежником. Я дуже мало пропрацював у цій сфері, і то не в структурі ДСНС.
На 2 курсі я перевівся на заочну форму навчання. Згодом отримав повістку і так потрапив в армію на строкову службу. Після повернення зі служби я працював в аеропорті. Далі від 2014 року був вже самозайнятою особою, займався страхуванням. Загалом набував багато знань та практичного досвіду. Далі дещо змінював сферу – працював в охороні праці. Після цього рік жив і працював в Ізраїлі.
У 2019 році ми з дружиною почали спільну справу, наш сімейний бізнес. На той час ми вже жили у Києві. Тож відкрили власну компанію і почали свій власний шлях у сфері консалтингу з питань охорони праці й пожежної безпеки. Так почалась наша історія.
24-го лютого ми повинні були летіти в Норвегію. Прокидаємось зранку, бачимо повідомлення «Ваш рейс скасовано».
У період з 2019-го по 2022-й рік в нас було близько 30 клієнтів. Працювали ми вдвох і ще один найманий робітник. Наші клієнти були компанії малого та середнього бізнесу. Це було дуже круто, тому що ми працювали багато. Бачили, що побудували дієву робочу систему. Клієнтам це подобалось. У нас було і є багато позитивних відгуків. Ми працювали, подорожували, відкривали для себе Україну і світ.
Саме 24-го лютого ми повинні були летіти в Норвегію. Прокидаємось зранку, бачимо повідомлення: “Ваш рейс скасовано”. Я телефоную в аеропорт, намагаюсь дізнатись, що сталось. А мені відповідають “Увімкніть телевізор. Вам все стане зрозуміло”.
Ми одягаємось, їдемо на метро до вокзалу. Я сказав дружині, що якщо на вокзалі немає якогось великого “кіпішу”, то все нормально. Я до кінця не вірив, що повномасштабне вторгнення взагалі можливе. Відмовлявся вірити. На вокзалі уже відчувалися панічні настрої. А ще ми побачили людей, які вже в “запакованих” машинах їдуть на виїзд з Києва. Після цього ми повернулись додому. Рюкзак з документами зібраний. Дружина і син поїхали у безпечне місце. Спочатку в село на Львівщину, а згодом за кордон оформлювати візу. А навесні отримавши візу, вони полетіли у Канаду.
Я ж 26 лютого 2022 року пішов захищати країну. Прийшов на іподром у Києві, отримав зброю. Так почалася наша служба у спортивних штанах і куртці. З групами виїжджали ловити диверсантів. Після цього нас направили в сторону Козина. Виїзд з Києва на Козин. Ми на цьому блокпості стояли більшість часу. Після цього – комплектування, навчання… Виїхала наша перша рота на Бахмут в травні. Мене тоді залишили діловодом в роті.
«Відстань у нас з ними була 1,5 кілометра. У той день якраз знищили мою машину. Влучило снарядом. У той день ми втратили восьмеро людей».
У червні ми знову виїжджали, і я вже поїхав на Лисичанськ. Ми були під НПЗ. Приїхали 15 червня, а десь 28-29 червня наші вже виходили з Лисичанська. 29 червня ворог зайшов на НПЗ. Відстань у нас з ними була 1,5 кілометра. Саме того дня знищили мою машину. Влучило снарядом. Тоді ж ми втратили восьмеро людей. Буквально за пів години повністю наш передній край зачистили БМП і розбили все. Шість в окопах і двоє, які їхали на евакуацію.
Півтора місяця ми були то з десантниками, то з танкістами з 4-ї танкової. Наприкінці липня наша група вже повернулась в Київ. Згодом мене перевели в інший батальйон. Цей батальйон комплектувався. Мене призначили на посаду головного сержанта взводу, але я виконував обов'язки командира взводу. З жовтня по лютий я, в принципі, і був ТВО командира взводу. У мене було 20 людей. Ми тренувались, готувались. Але виїхали ми аж у березні 23-го року вже на Бахмут.
4 квітня зранку я, виводячи групу, потрапив в засідку. Нас оточили. При відході ми втратили двох. Один в полон попав. Поранених – троє, серед яких і я.
Що сказати… Там, у Бахмуті, було “цікаво”. Безперестанку артилерія працювала, танки, міномети, авіація. Найстрашніше – це авіація. Коли він пролітає над тобою і ти думаєш: наш чи не наш. Коли щоночі вони по 2 рази пролітали, і ти відкриваєш очі, розумієш, що живий.
На першому ж виході, у першу ж ніч мені влучили з РПГ прямо у наплічник, який я залишив за 5 метрів від своєї позиції. Наплічник здетонував, тому що там були набої, гранати. Тоді так добряче посікло.
Пробув я взагалі там не дуже довго. Тому що 4 квітня зранку, я, виводячи групу, потрапив в засідку. Нас оточили. І при відході ми втратили двох. Один в полон потрапив. І поранених – троє, серед яких і я.
4 квітня поїхав на евакуацію, перед цим десь півтора кілометра пішки йшов, наклавши собі турнікет. Мене позашивали. Я мав осколкове поранення від гранати в плечі, наскрізне поранення в сідниці й дотичне кульове поранення руки. Далі було лікування, реабілітація.
Про бізнес
До бізнесу я не повернувся ще повною мірою. Я – чинний військовий. Якщо ти працюєш в державному секторі, а особливо в якихось структурах, то мова про бізнес не йде. Я проходжу лікування, а взагалі нині в системі ППО м.Києва. Наряди, навчання, а ввечері – виїзди на полювання за шахедами.
Нині усіма питаннями опікується дружина. Вона після переїзду в Канаду налагодила весь процес і працює дистанційно. Маємо співробітників тут, в Україні. Саме вони можуть їздити безпосередньо на об’єкти й виконувати робочі завдання. У нас все чітко налагоджено, усе легко контролюється за допомогою відповідних сучасних програм.
Ми не просто працюємо, сплачуємо податки, створюємо робочі місця – ми ще й шукаємо шляхи розвитку нашого сімейного бізнесу. Про можливість отримати фінансову підтримку від Українського ветеранського фонду я дізнався з мережі. Спочатку не повірив, що це можливо. Скептично відносився. Але ми з командою написали проєкт дуже ретельно. Моя задача була провести презентацію. Усе пройшло добре і ми – поміж переможців конкурсної програми Варто: підтримка ветеранського бізнесу.
На що підуть кошти? Метою нашого грантового проєкту є масштабування діяльності HES GROUP задля виходу на всеукраїнський рівень. Будемо вдосконалювати нашу цифрову платформу HES SPACE, пройдемо певну сертифікацію та запустимо роботу тренінгового центру HES ACADEMY.
Також придбаємо необхідне нам програмне забезпечення. Це буде перший український продукт в нашій сфері вигляді повноцінної платформи.
Що далі?
План номер один – це вижити та перемогти, а далі вже буде… Будемо тоді планувати, де жити та де працювати. На сьогодні я радий, що моя родина в безпеці, що з ними все добре.
Ще я радію, що бізнес працює. Середній та малий бізнес допомагає країні. За 2023-й рік ми з дружиною, як ФОПи разом сплатили, понад 500 тисяч гривень податків. Враховуючи те, що я особисто не можу вести активну діяльність, а майже всіма процесами керує дружина, думаю, це гарний результат, як для маленького ветеранського бізнесу.
Хочеться працювати, хочеться створювати, хочеться розвиватись самим і рухати вперед усю нашу компанію. Тож працюємо, аби кожен та кожна в країні могли вільно розвиватись.
Автор: Юлія Большакова