Розкажіть, будь ласка, ось до карколомного 2014 року: де були, чим займалися, чим жили загалом? Трішечки про цей період.
Народився і до 2014 року проживав в Автономній Республіці Крим – у Феодосії. Був звичайним підлітком, навчався на програміста. Влітку працював офіціантом й на складі вантажником. Власне кажучи, звичайний підліток. З особливого – пів року провчився в Великобританії за обміном.
2014 рік, події в Криму, якщо можна, то розкажіть, як ви їх сприйняли та що робили?
Мені було 18 років. Я був, м'яко кажучи, здивований. Мені це все абсолютно не подобалось, ця вся історія була огидна. Ходив на мітинги. 9 березня у нас був мітинг. Є навіть фото, де всі у куртках, а посеред них я – у вишиванці. Тоді я допомагав першому окремому батальйону морської піхоти, який досі у нас базувався. Як допомагав? Всілякі цигарки, цукерки, сік, печиво через паркан їм кидав. Потім там “з’явились” російські військові. Як би це правильно, літературно сказати… Вони застосували до мене фізичну силу. Після цього я вирішив, що треба валити звідти. За місяць після псевдореферендуму, коли стало зрозуміло, що ніяких дій по деокупації відбуватись поки не буде, я вирішив, що не сидітиму там. На одному з останніх потягів з Сімферополя я поїхав у Київ.
Як далі продовжувалось ваше життя у столиці?
Абсолютно без проблем перевівся з Феодосійського технікуму на ідентичну спеціальність в Київський. Навчався програмного забезпечення. Але не довчився і до першої сесії. Я воював з тодішніми військкоматами: через мою прописку мене не брали в армію. Тому я пішов в “Правий сектор”. В червні я вже був правосєком (сміється).
Далі дорога на схід?
Так. Одне з перших серйозних завдань – це Іловайська операція. Мені пощастило. В оточення я не потрапив. Мене санітарним транспортом евакуювали 23 серпня.
Ви отримали поранення?
Ну… поранення, теж скажете, таке. Подряпало трішки голову, ногу підвернуло, але вже був небоєздатний. Але нічого. Заштопали голову, наклали пов'язку. За тиждень-другий повернули мене назад в ПС. Служив далі, але постало складне питання. Їсти хочеться! Добровольчі формування не мали тоді гарантій соціальних та державних. Я пішов до тоді ще батальйону Дніпро-1. Продовжив служити у “Дніпрі”. Брав участь в обороні міста Піски, під Маріуполь нас кидали.
До 2016 року я продовжував служити в “Дніпрі-1” вже як співробітник поліції. Зі зміною, скажімо так, рекрутингової політики Міністерства оборони, я зміг вступити у 2016 році до лав ЗСУ. Вже не було прив'язки до військкомату. Тобто ти можеш в будь-який військкомат прийти і встати там на облік. Я пішов служити в 93-й бригаді. У якій прослужив до 2020-го року.
На той час вам, ветерану, 20 років. Ваша освіта та кар’єра в програмуванні поставлена на павзу, а ваша діяльність останніх 6 років – це захист країни. Але ви повертаєтесь до цивільного життя. Чи можете згадати той стан і як себе повертали до цього цивільного життя? Чим ви вирішили займатися?
Я собі чітко розумів, що, по-перше, я не можу задовольнити свої фінансові потреби. Матеріальні втрати у зв'язку з окупацією Криму для мене були величезні. Родина вся там лишилася, все нерухомість і рухомість також. По суті, я виїхав з наплічником та трьома сотнями баксів. Якихось заощаджень у мене не було. Треба було заробляти кошти.
Я мріяв про ресторан. Але підраховував, що у цій справі потрібен мільйон тільки на приміщення. Плюс ще купа витрат і час, який потрібен, аби вийти в нуль хоча б. Розумів, що мені з цим не впоратись. Вихід із ситуації – їхати працювати за кордон. Так і зробив.
У 2020 році працював за кордоном. У 2021 році повернувся в Україну. Після поїздки я ніде не працював. Я підписав річний контракт, тому що у зв'язку з виводом військ з Афганістану ринок моєї праці рухнув. Одночасно звільнилося 20 тисяч моїх колег. І, звісно, українцю знайти роботу виявилось дуже важко. Тому що грошей ми вимагали, так само як македонці та громадяни інших країн Балкан. Але вони країни-члени НАТО, і їм набагато простіше монетизувати свій військовий досвід.
Тому я вирішив, що рік просто почекаю. Загалом, ЗСУ, як працедавець, мене влаштовували на той момент, і я повернувся на контракт.
Де ви зустріли карколомне 24 лютого 2022 року?
Лютий 22-го року я зустрів військовослужбовцем контрактної служби. Був зв’язківцем, зустрів цей день у Лисичанську, на базі. Мене розбудив черговий десь о 5-й ранку. Сказав, що почалась війна. Я сказав “Та ну її”. Повернувся на інший бік і далі продовжив спати. Спочатку було не зрозуміло, що відбувається. А далі ми продовжили підтримувати там працездатність нашої системи зв'язку. Загалом працювали на сході.
4 квітня 2022 року, при евакуації транспортного засобу, я потрапив під танковий обстріл. Травма, лікування, звільнення…
Тож, 22-й рік і ви вдруге за своє життя повертаєтесь до, умовно, цивільного життя у країні, що воює. Яким був і є цей шлях?
У нас перенасичена медична система. Мені зробили операцію, зняли шви й сказали: “Все, до побачення”. Нині ситуація така, що потрібно якнайшвидше звільнити місця в палатах для інших. Наче розумієш це, але ну неприємно це. На морозі досі коліно болить. Але то таке…
Я вирішив, що треба шукати собі реабілітолога, треба вставати на ноги. Що я робив? Спортом займався. Це мені допомагає. Ходячи по спортзалах, по-перше, був дуже здивований тим, наскільки важко знайти тренера, коли ти травмований. На тебе всі дивляться… і просто якусь гімнастику дають. З кваліфікованою допомогою взагалі якось не дуже. А по-друге, ти заходиш в той спортзал (я вже без палички ходив), а там оці накачані цивільні “мальчікі”. Ти відчуєш себе якимось жебраком на вокзалі. Це вкрай дискомфортно. Ти зі своїми боями за плечима, з досвідом, з усією своєю гордістю ходиш і займаєшся якоюсь “гімнастикою”. Тоді я вирішив, що зроблю спейс для пацанів. Як би це жорстоко і цинічно не звучало, але найближчі декілька років буде у мене попит.
Тож у Дніпрі запрацює спортивно-реабілітаційний центр "powerhouse"? Як будете реалізовувати свою ідею?
Від товаришів дізнався про можливість розвитку бізнесу від Українського ветеранського фонду. Написав проєктну заявку, пройшов декілька етапів конкурсу, і ось я один із переможців програми Варто: Золоті руки.
Нині ми на етапі виготовлення тренажерів. Ми на них чекаємо з Європи. Наступний етап – пошук приміщення, але це, виявилось, складніше, ніж я планував. Адже приміщення треба специфічне, але варіанти є, ведемо перемовини. У нас є команда, ми працюємо, рухаємось впевнено до мети.
Ми створюємо звичний всім стандартний спортзал. Такий, як всі його уявляють – тренажери, тренери, душові. У якому в першу чергу буде, скажімо так, емоційно простіше пацанам і дівчатам, які повертаються до цивільного життя, ходити й займатися спортом. Із тренерами, які готові, мають знання та вміють працювати з людьми з травмами. І це буде такий, типу, перший етап.
А далі вже буде видно, можливо, ми дійсно підемо в класичну таку повноцінну реабілітацію. А можливо, зможемо знайти та зацікавити цивільного і більш звичного нам всім, при слові спортзал, споживача. Тоді вже оборотні кошти будемо включати в розвиток реабілітації.
Адаптація чоловіків і жінок, які пройшли певні жахливі моменти війни, спортом. Наскільки спорт допомагає і наскільки корисний в цьому?
Це в першу чергу саме дисципліна. По своєму прикладу скажу, що я був абсолютно іммобільний, тобто пересувався тільки з милицею. По зовнішньому вигляду це вдарило дуже сильно. І плюс до того, ти ще дуже довго не можеш займатися спортом так, як всі інші люди. Особливо, коли це стосується ніг. За цей час десь 10 кг зайвих наїв. І ось ти розумієш, що треба працювати і вже фізично можеш це робити. Треба прямо через себе переступати, в тому числі через якийсь дискомфорт і психологічний, і фізичний. Тоді працює дисципліна, яка трошки тебе підтягує, не дає тобі розклеїтись. Це допомогло мені, і тепер я маю сили та натхнення допомагати іншим. Сподіваюсь, найближчим часом усе задумане стане реальністю.
Автор: Юлія Большакова