На 5,6,7 (?) день після. Ми не тільки не знаємо реальних результатів місцевих виборів в Україні, але й в більшості переконані, що за цей тиждень їх серйозно перепишуть. Тобто, сфальшують. (Тим більше, що нам байдуже). Ви знаєте. На користь правлячої БПП і її васальних сателітів. Тому, лідер нації дещо лукавить, коли говорить, що тільки «в тоталітарних країнах навіть без виборів можна передбачити, хто отримає відповідні владні повноваження». Ми також. Недільні і понеділкові післявиборчі заяви його «сірих кардиналів», угодницько-прислужницьких спікерів, політтехнологів-самородків, активістів - вчорашніх регіоналів, а нинішніх «олов’яних солдатів» режиму, демонстрували впевнену перемогу партії президента.
В дійсності – вона піррова. Бо показала повну безпорадність, слабкість і безперспективність піару, політтехнологій в стратегії виведення України із гравітаційного поля «Русского мира» і перетворення її в феодальну олігархію. В загальнонаціональному плані і на рівні місцевих громад. Бо місцеві політики, не знаючи що робити в прикладному плані з міфом децентралізації, несамовито ґвалтували центральні і зовнішньополітичні гасла. Це як на пожежі в селі: не носили воду відрами з колодязя для її гасіння, а репетували, аби з міста приїхала машина з пожежниками.
«Український народ, українське суспільство цими виборами вже перейшли рубікон і повернення до минулого вже неможливе». Це знову президент. Плутарх писав про перехід проконсула (ще не імператора) Юлія Цезаря через малесеньку річку в Італії (довжина 29 км.). Як символ непокори Сенату і початку громадянської війни. Якби президент відмовився від Мінських угод натомість забезпечення проведення міжнародної конференції, на якій Росія поставила би свій підпис під новим договором про гарантії незалежності України, скасував би рішення про надання Донбасу Особливого статусу і почав би наступ на сепаратистів на всіх фронтах, то ми би аплодували йому. Всі. Стоячи. І пишалися б його безповоротній рішучості захищати національний інтерес. Інакше місцеві вибори виглядають, скоріше, поверненням в минуле, аніж кроком вперед.
Глава держави, на жаль, ніяк не зреагував на холодну пасивність, байдужість українців до його заклику сформувати «в місцевих радах проукраїнські коаліції». Навіть, не дивлячись на пафос слів, аби «ми не дали, таким чином, жодного шансу агресору дестабілізувати ситуацію в середині країни». Тут очевидні дві проблеми. Вони й формують наступний гострий, розкольний конфлікт в середині країни. З одного боку, найбільш активна і просто активна частина громадян на вибори не пішла. І цей вибір вони зробили задовго до пріснопам’ятного дня голосування. Дискредитувавши оптимізм соціологів. Більше того, ними і не цікавилась. Виборчі дільниці впродовж дня були спокійними і порожніми. З другого боку, вчорашні будівничі диктатури Януковича – регіонали на Сході, Півдні, і не тільки, разом із своїми клонами, здобули значну перемогу.
Якщо зважити, що перед цим велика кількість їхніх «троянських коней» зайшло в БПП та інші партії коаліції, то можна, поки що обережно, зробити висновок про створення певної політичної бази для їхнього реваншу в близькому майбутньому.
Зрозуміло, не з Януковичем і без одіозної ПР. Як політичного клану. Тим паче, що за всім цим стоять ще потужні грошові мішки Сім’ї «тамбовського втікача». І Путін!
Отже, говорити про досягнення якогось, навіть крихкого, суспільного компромісу місцевими виборами було би зовсім передчасно. Ще гірше те, що президент показав свою слабкість. Як центральний політичний лідер. Він не зміг залишитися як своєрідним вищим арбітром цього процесу, так і об’єднати всі загальноукраїнські національно-демократичні сили в напрямку створення якогось одного, навіть кволого, політичного організму системи місцевої влади в державі. Його політична сила діяла такими ж недемократичними методами, як і інші. Симптоматичний у цьому плані Київ. Навіть штучно надутий кишеньковими соціологами рейтинг спадкоємця Льоні-космоса – Кличка, ніяк не міг дати йому такий високий результат. В Києві прихильників БПП вже не більше, аніж колись у Партії Регіонів. Тому, за свідченням Аронця, платили по 800 грн. виборцям за його і БПП підтримку. Якщо вірити йому, що 40% виборців в столиці були «тупо» куплені, то в інших регіонах можна сміливо помножити цю цифру на «2». (Я це особисто підтвердив відео і документально, приймаючи участь в парламентських виборах 2012 року, коли фальсифікації, підкуп, споювання виборців ніхто навіть не приховував перед французькими і британськими телекамерами).
За даними КВУ, масовий підкуп визначив результати виборів в Сєверодонецьку. 100 грн. кожному обрали «проукраїнську коаліцію» у місцевій раді.
Непрямим підтвердженням провалу місцевих виборів в Україні є нехарактерне мовчання інститутів західної демократії, політичних груп підтримки України і лідерів – від тих хто роздавали пряники та пиріжки на Майдані, до перших осіб. Навіть перевірені партнери по Мінську Порошенка – Меркель і Олланд зніяковіло мовчать. Бо, як і ми, не можуть нічого второпати, що ж дійсно відбулося 25 жовтня – в день голосування за «децентралізовану» місцеву владу. Геть байдужі до цього «маркеру оновлення влади» і соціальні мережі. Владі це вигідно.
Неможливо аналізувати статистику виборів. Вона могла би дати нам багато відповідей. Але зовсім нелегітимне ЦВК, зло відбиваючись від нападків на них соціальних мереж, ніяких цифр не дає, посилаючись на місцеві виборчі комісії. (ДВК і ТВК) А ті, чисто з манерами містечкових провінціалів, відморожуються складнощами підрахунків. (Партія відомого «підрахуя» таки буде засідати в Одеській міській раді, яка, без сумніву, доведе до глибоких неврозів Саакашвілі разом із неореформатором Боровиком). Наприклад, який віковий легіон визначив явку і долю виборів в Україні? Якщо прийняти до уваги, що 43% виборців є людьми похилого віку, а молодь до 30 років складає 28%, (з яких на вибори прийшли тільки активісти і проплачені студенти – 2-3%), складемо якусь «картину маслом». Давно спостерігаючи за виборами, можна зробити висновок, що чим нижча явка, тим більша участь в голосуванні саме літніх людей. Їх легше всього купити і вони до цього звикають, не маючи жодного конфлікту із совістю. Їх можна підвезти найнятими кандидатами-партіями автобусами з простим алкогольно-ковбасним баром. Вони найменше зайняті. Не мають зрозумілої громадянської особистої відповідальності, завжди в протесті проти всіх, живуть за межею бідності.
Таким чином, зовсім обережно, спробуємо передбачити, що в місцевих виборах прийняло участь 60% літніх людей-пенсіонерів і 40% всіх інших. Тобто, із отриманих 13.8 мільйонів виборцями бюлетенів голосувало біля 8.8 млн. зовсім немолодих людей. Тих, хто найбільше звик продавати свій голос. Вони смиренно стояли, спочатку в черзі за талончиками, залежно від «ціни» місця мера у розподілі місцевих активів, а потім в такій же черзі де їх міняли на гривні. Від 100 до 800 грн. А то й більше.
У вас є право в цьому сумніватись.
І ще одні цифри які всі намагаються обійти мовчанням. В Донецькій області в уточнених списках виборців значився 1 088 111 виборців. Це 32% від загальної кількості виборців колись єдиної Донецької області. В Луганській – 451 тис. виборців. Це 25.4% від колишнього їх складу. Скільки взяли бюлетенів «на українській території» і скільки реально проголосувало виборців – ми точно не знаємо. Але ці цифри мають нас вразити. Якщо ми ще несемо в собі бодай би крихту патріотизму. Внаслідок мирних ініціатив української влади ми втратили там не тільки 2/3 території, але й, сукупно, з Кримом і Севастополем, - 6.5 млн. українського населення. Чи може це стати питанням про відповідальність політичної влади?
Важлива проблема з українськими виборцями, які мали всі фізичні можливості прийняти участь у виборах, але були позбавлені цього політиками, котрі не прийняли належних рішень. Це так звані «внутрішньо переміщені особи». Біженці, які проживають в різних місцях України. За даними ООН їх 1.5 млн. Проголосувало… двоє? Президент ні слова не згадав про їхнє пасивне і активне виборче право. Дивно, не правда? Згідно Конституції він єдиний «захисник і гарант її прав і свобод».
Місцеві вибори в Україні були організовані корумпованими гравцями. Вони практично відкрито пропонували виборцю продати голос і ефективно це зробили, нічим не ризикуючи. Бо основа політичної системи України і є корупція. Вона – суть влади і її політики. Маніпулюючи самим голосуванням, фальсифікуючи в невідомих, але неймовірних, масштабах його результати, пануючі еліти перетворили інструмент демократії у електоральну «проституцію». У суспільства немає жодних можливостей контролювати як процеси голосування, так і підрахунку голосів. Підкуп здійснюється не тільки виборців, але й масово членів ДВК і ТВК. На тлі повної втрати конституційної самостійності ЦВК.
Перезавантаження влади не відбулося, а виборами політико-юридично оформлені місцево-територіальні клани та закріплена роль олігархів в управлінні державою. Не виключено, що через сутінки місцевих виборів ми вже бачимо формування такого собі акціонерного товариства в холдингу «Україна», де президенту може належати не більше половини всіх «акцій». Це загрозливо ослаблює не тільки його інститут, але й і без того кволу державність, принижує право українців на власний прогрес, занурюючи виборну владу у безкінечний процес боротьби за добавлену вартість.
Україна, поки що, залишається серед 39 держав, де вибори вважають «частково вільними». Ми поряд з Колумбією, Пакистаном, Бразилією, Росією, Індією і Туреччиною. Місцеві вибори ще більше відступили від тих 118 країн, де існують виборчі демократії як сталі традиції. Тобто таких, які сформовані внаслідок вільних і справедливих виборів (елективна демократія). Вони далеко не ідеал. У них ще немає багатьох гарантій прав і свобод котрі притаманні ліберальним демократіям. Тому, що ціною істинної демократії є не тільки відповідні транспарентні процедури і сталі правила, але й стан громадянських та політичних свобод. Майже за Авраамом Лінкольном: «Це правління народу, вибране народом і для народу».
При існуючій порочній стратегії розвитку демократії в Україні, генетичної корумпованості політичної системи, патологічної жадібності кланів, нам мріяти про ліберальну вільну демократію можливо тільки суто теоретично і то немає кому. Питання навіть не в тому, що Західна вільна демократія ґрунтується на фундаментальному спадку політичного лібералізму, який цілком підпорядкований правам людини і принципам правової держави, а в тому, що чинним політичним лідером підтримувати цей процес є невигідним. Вони цього не хочуть і бояться. Тому, не допускають рівної і доброчесної змагальності та «до чортів» лякаються руху до відкритого суспільства. Нажаль, ними держава розглядається виключно як найбільш вигідний бізнес. Боротьба, конкуренція, таким чином, за владу відбувається не в зв’язку з пошуками об’єднуючих принципів і захисту спільних цінностей, а з єдиною метою - контролю над фінансовими потоками держбюджету і управління превалюючою над офіційною тіньовою економікою. У цьому і є феномен безапеляційної перемоги Геннадія Кернеса. Діють не публічні правила політичної конкуренції, а змови і таємні протоколи.
Ліберальна демократія Заходу містить переваги особистості над державними і є продуктом безкінечного внутрішнього діалогу та певного демократичного консенсусу. Український варіант демократії – є канцерогенним продуктом олігархічних еліт і місцевих бізнес та посткримінальних кланів. Вона швидше пов’язана з понятійними звичаями, аніж правовою культурою. Тому, будь-яке судове рішення можна легко купити. Без великих заморочок. Або обміняти на послуги в адміністраціях влади. Будь-який бізнес можна швидко розвалити офіційно зареєстрованою або сфальшованою кримінальною справою, або переоформити його за «ноль» в кабінеті прокурора. Напружено виглядає успіх однієї людини, навіть якщо вона найперша і найкраща в країні, яка єдина капіталізувала (збільшила) свій бізнес на 20%, в той час коли всі інші, навіть багатші від неї, різко втратили свої активи.
Поганим знаком є вже те, що дехто в оточенні президента, зважаючи на серйозний провал з місцевими виборами, зачинає розмови про «ненадійність фактора виборів» і «капкан вільних виборів».
З одного боку ми отримуємо права людини від держави. Але власником держави є український народ. До того ж він має непорушні природні права. Для їх захисту і розвитку вкрай потрібно аби держава, яка керується обраною ними владою, взяла курс на злагоду і співробітництво, а не на протиріччя і згортання демократії шляхом маніпуляцій. Неможливо добитися підтримки порядку і поваги до ієрархії, коли люди не будуть робити цього свідомо і в задоволення. Як вільні громадяни в системі вільної, ліберальної демократії. Але в суспільстві без кисню свобод і надійності правил однакових для всіх, вона задихається ще в утробі. Ненародженого.