Але тут є ключова відмінність у самій базі. Європейські проблеми з мігрантами спричинені не стільки браком контролю (хоча й це має місце), скільки іншим фактором. Міграція в Європі стала формою вибачення за періоди рабства та колоніалізму. Британія, Франція, Німеччина, Нідерланди та інші великі приймаючі країни фактично компенсують минуле. І це призводить до перекосу: на практиці у мігрантів часто виникає більше прав, ніж у місцевих громадян. Власне, звідси й зона конфлікту. А самі мігранти чудово цим маніпулюють, підсилюючи приховану напругу.
В Україні цього немає і навряд чи буде. Ми самі — колишня колонія. Ми ні перед ким не вибачаємося за рабство, тому ніхто не може вимагати від нас більше прав, ніж є у громадян. Приклад поруч: Дніпро. Тут існує вже кілька діаспор, не пострадянських, і жодних ознак конфлікту.
Друга проблема, про яку «праві» експерти чомусь мовчать, — це соціалізація мігрантів. У Європі є дивна тенденція: ультраправих на виборах часто підтримують перші хвилі мігрантів. Ті самі люди, що самі приїхали до Європи менше покоління тому, тепер виступають проти нових хвиль. Парадокс, але факт. Теза про «корінне населення» тут не витримує перевірки практикою.
Чого справді варто боятися — це етнічних банд, злочинності та замкнених анклавів. Найбільша небезпека тут — популізм політиків і бездіяльність поліції. Популісти здатні довести до компактного розселення мігрантів замість їх розсіювання. А поліція - вона й зараз не завжди почувається впевнено. А якщо додати ще тисячі мігрантів?
Отже, так. Міграція і політика міграції — складний процес. Але головний виклик для України — не в самих мігрантах. Він усередині країни. У відсутності стратегії, бачення та готовності працювати наперед. Принаймні з цим урядом, цією Верховною Радою і цим Президентом. Можливо, після війни щось зміниться. Але — не факт.