Дуже важливо (насправді – ні), що ми отримуємо гарантію користуватись Дніпром, але скажіть, будь ласка, ми відмовляємось від бажання повернути десятки тисяч людей, які виходили на мітинги в Мелітополі одразу після окупації, які зникли під час фільтрації в Маріуполі за українські татуювання та проукраїнські погляди? Ми не наполягаємо, щоб людям в окупації дали можливість визначитись та спокійно покинути окупацію без репресивних перевірок, катувань та по скороченому маршруту? Ми не хочемо дізнатись кого поховано на 21 секторі Маріупольського цвинтаря та дати можливість віддати шану? Навіть в першій чернетці від росіян був пункт про гарантовану безпеку відвідування окупованих територій. Тепер він зник. Чому? Чому не з’явились нові, розширені натомість? Проте, в нас знову забагато референдуму. Скрізь. На якому всі ці забуті люди мають висловити свою думку та розподілити відповідальність з владою за забуття? Можна було би заспокоїти себе та зробити вигляд, що це ідеї росіян або американців. Проте, навіть якщо це так, то хіба не наш обов’язок дбати про власних громадян? Про людей, в першу чергу завдяки яким ми підписуємо хоч і компромісну, але угоду. Не капітуляцію. Обов’язок, а не право чи бажання. Проте, знову – тиша. Тиша про ВПО. Про біженців. Про громадян в окупації. Про в’язнів. Тому прийшов час нагадати, що суверенітет України не в Конституції. Він в громадянах. В людях. Тому втрата людей рівнозначна втраті суверенітету, що перетворює будь-яку угоду на капітуляцію. Якби комусь не хотілось її продати інакше.