З 2014 року до війська добровільно йдуть близькі мені жінки, – не військові, не готові, не завжди молоді. Вони прямо беруть на себе тягар війни, – кожною пишаюся, кожній з них дякувала й дякую.
Колись голосувала за таку можливість, за гендерну рівність, в Парламенті. Але не думала, що писатиму цей текст.
На майже 93% військових-чоловіків, наших захисників, чекають вдома мами, дружини, доньки, сестри, бабусі, – їх мільйони.
Мама не може захистити собою того, хто рідніший, не може забрати на себе його поранення, зняти його біль фізичну чи духовну. Дружина повинна нести спокій дітям й добро чоловікові, незалежно від обставин на фронті, незалежно від обіцянок й вимог лікарів. Доньці не можуть замінити батьківське тепло ні подарунки, ні зустрічі добрих людей. Всі ці жінки – наші воїни. Вони фізично в тилу, але серця їх на нулі. Подяка їм і шана.
А ще є ті, які підхопили бізнес чоловіків, що пішли на фронт, і стали підприємцями. Або ті, які втратили житло, роботу й стали підприємцями.
Для їх душевного болю в них є тільки ніч. Бо вдень вони захищають сімейний малий бізнес від податківців, монополістів, контролерів. Вони не знають як зробити все «за законом», шукають де запитати, але мають тягти цього воза, бо не вміють чекати, не навчені просити. Вони мають забезпечити дітей, мають допомогти своєму чоловікові й його побратимам одягом, обладнанням, технікою. А часто й одужати, відновитися, ожити.
Цих жінок рідко згадують як героїнь, їм рідко дякують. Але це вони – основа військової економіки України. Це вони дають надію Воїнам. Вони забезпечують майбутнє України в дітях і їх батьках.
В Національній стратегії доходів до 2030 року багатьох цих жінок пропонують позбавити можливості працювати на єдиному податку. Більше того, ті хто залишаться, повинні будуть вести значно складніший облік. І державі не цікаво чи вони це зможуть.
Під час війни їх вже змусили використовувати касові апарати, вони ж змогли. Насправді – не змогли, багато хто не зміг, але то інша історія.
Держава ж «допомагає» тим, хто постраждав. Віцепрем’єр-міністр нещодавно заявив, що «вже» 1636 родин можуть отримати від держави компенсацію за зруйноване житло. 1636 з 163 000 зруйнованих житлових об’єктів. Незалежно від того, чи вони зараз проживають в Україні, чи отримують допомогу від наших партнерів, очікуючи на Перемогу за кордоном.
Держава «допомогла» ще, коли знизила ставку єдиного податку до 2%, дозволила великому бізнесу вивести кошти, а тепер заявляє, що не потребує 5% з обороту юридичних осіб. Хоча податкове навантаження на загальній системі значно нижче 5%, але корупційне навантаження владу цікавить більше. Навіть з жінок – матерів, дружин, доньок військовослужбовців.
Держава хоче «допомогти» ще й створюючи «ветеранські» підприємства без можливості застосування єдиного податку, але з купою пустих обіцянок за рахунок громад.
Громад, в яких великий відсоток місцевих депутатів служать у війську, на відміну від народних.
Громад, в яких понад 7% депутатів здали свої мандати. З цих семи відсотків більшість – жінки, які були обрані своїми односельцями, містянами. Їх, обраних і не військовозобов’язаних, Уряд постановою від 27.01.2023 номер 69 поставив перед вибором, – працювати на громаду чи бути з дитиною.
Уряд виштовхнув депутаток місцевих рад.
Виштовхує волонтерок ускладненням процедур та оподаткуванням їх зборів.
Виштовхує підприємиць.
Виштовхує навіть прокуророк, – в проєкті закону про мобілізацію право бути прокурором передбачене тільки для тих, хто пройшов військову підготовку, – більшість з жінок її не мають, але вміють шукати злочинців і захищати закон. Якщо ці норми підтримає Парламент, жінки підуть з прокуратури. Закону від цього більше в Україні не стане, а от жінок може стати менше.
Де ті, хто багато років захищав жінок? Хто боровся за їх права і можливості?
Можливо, цей текст гендерно незбалансований.
Впевнена, є мінімум одна народна депутатка, моя подруга, яка дуже здивується таким моїм думкам.
Цей текст про те, що:
- усім військовим ми дякуємо і маємо бути вдячні, в тому числі владними рішеннями, завжди;
- жінки на фронті всі героїні, захоплення кожній від нас, з тилу;
- жінки в тилу – військовослужбовці, переселенці, підприємці, медики, поліцейські, прокурори, водії, вчительки, мами й доньки, – мають мати повагу Уряду, Парламенту й Президента, завжди;
- закони мають готуватися з тим, щоб всі, хто зараз в Україні, – залишились тут жити й працювати, а решта хотіли повернутись;
- українці, – чоловіки й жінки, – це не ресурс, це люди, власники цієї країни, основа України.