Проте, наголошував Колихаєв, ресурси у комунальних підприємств не безкінечні, а техніку потрібно заправляти, забезпечувати роботу лікарень, дбати про освітлення та інші об’єкти критичної інфраструктури. «Місяць-два, і ми зупинимося, тому я прошу в Офісу президента надати чіткі інструкції. Це все громадяни України. Щоб ми із заручників завтра не стали колаборантами», – пророчо зауважував Колихаєв.
Особисто він відповіді так і не дочекався: 28 червня 2022 року Колихаєва викрали окупанти, він і по цей день перебуває у полоні. А щодо колабораціонізму, то мер як у воду дивився: нині подібні обвинувачення стають доволі поширеними.
Причому торкаються вони не лише комунальників, які залишилися працювати, але й бізнесу. Бізнесу, власне, – в першу чергу.
В оточенні
За відкритими даними, зараз на окупованих територіях України залишились майже 355 тисяч юридичних осіб і індивідуальних підприємців, які за новим українським законом є кримінальними злочинцями. Ідеальним варіантом для них була б евакуація на підконтрольні Україні території, але держава не може забезпечити такий релокейт. Бо одна справа – перевезти підприємство, скажімо, з Дніпра до Львова (тобто з України в Україну), а інша – з окупованих Росією населених пунктів.
Тож побажання самотужки вибиратися з окупації є, на жаль, нездійсненим. Альтернатива такому варіанту – просто все кидати і рятувати самих себе, залишаючи бізнес на поталу окупанту. Але річ у тім, що є компанії, які забезпечують критичні потреби мешканців, наприклад, аптеки, продуктові магазини, пекарні тощо. І тут історія вже не про їх свідому співпрацю із загарбником, а про підтримку українських же громадян, котрі не зможуть обійтися без ліків та продуктів харчування.
А є і такий варіант, про який розповідають ЗМІ. Коли у березні-квітні 2022 року російські війська окупували частину Харківщини, громадянин С. відмовився ставити на податковий облік в окупантів два свої сільськогосподарські підприємства і припинив роботу. Чоловік жив у селищі в окупованому Ізюмському районі. Там його і знайшли загарбники, котрі погрожували фізичною розправою йому та його родині. Чому вони просто не відібрали у нього підприємства? Буцімто відібрали, але нові керівники розкрадали їх, тож для окупантів було принциповим повернути С. на роботу. І він повернувся, але під примусом – такою є його власна версія, у яку не повірив суд, засудивши С. до трьох років позбавлення волі.
Суд спирався на дуже неоднозначну статтю № 111-1 Кримінального кодексу України «Колабораційна діяльність». Статтю цю додали у березні 2022 року. Їй – лише біля двох років, проте до статті вже запропоновано безліч правок – а все тому, що правозахисники гостро розкритикували її. Стаття ця сформульована так, що дозволяє притягати до відповідальності за колабораціонізм фактично будь-кого, хто опинився в окупації. А у правовій державі такого бути не повинно.
Червоні лінії
До 24 лютого 2022 року питання про колабораціонізм так гостро не стояло, хоча українські підприємства залишалися у самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Щоправда, у 2014 році Верховна Рада ухвалила закон, відповідно до якого тимчасово окупована територія є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів. Тож увесь бізнес де-юре залишається на українській реєстрації, і вважатиметься українським, якщо самостійно не почне співпрацювати з окупантами.
Якщо ж окупанти змушують перереєструвати бізнес в російській юрисдикції, то його слід закривати. Бо, мовляв, одна справа – продавати молоко односельцям, а інша – сплачувати кошти в бюджет країни-агресора. Саме по податкам українська держава провела червону лінію для бізнесу: якщо збагачуєш агресора – значить, колаборант. В такому разі слід відмовитися від виробництва або ж готуватися до кримінального обвинувачення після деокупації.
Але якщо для приватного бізнесу держава сформулювала одну вимогу-рекомендацію – закривати підприємство, то для державних інституцій алгоритму дій не існує в принципі. Саме про це і говорив Колихаєв, якого я цитував на початку.
А тим часом у березні 2022 року ККУ був доповнений вже згадуваною мною статтею 111-1, диспозиція якого відносить до складу злочину «ведення господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, у тому числі окупаційною адміністрацією держави-агресора». Санкція за вчинення таких дій – позбавлення волі на строк від 3 до 5 років з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю строком від 10 до 15 років з конфіскацією майна.
Росія тисне та зваблює
Нині не є проблемою зазирнути у деякі російські документи. Наприклад, у Єдиний реєстр суб’єктів малого та середнього підприємництва – там зазначені 113068 юридичних осіб і індивідуальних підприємців з чотирьох українських регіонів, і ще 241626 – з Криму і Севастополя. Присутність у Єдиному реєстрі суб’єктів малого та середнього підприємництва Росії означає, що власник або власниця бізнесу отримали російський паспорт і зареєстрували своє підприємство у російських податкових органах. У Запорізькій і Херсонській областях, які Росія оголосила своїми порівняно недавно, таких, природно, найменше: 14359 та 7012 відповідно.
При цьому Москва посунула крайній термін реєстрації бізнесу в «нових регіонах» на 2025 рік, але рано чи пізно вести бізнес без російської реєстрації там стане неможливо. Місцевих підприємців не тільки залякують, але й заманюють пільгами і грішми. Основні галузі економіки Херсонщини і південної частини Запоріжжя — сільське господарство і туризм, морські курорти. Землю і море не вивезеш: хтось так чи інакше будуватиме бізнес там, де вони є.
Натомість Україна в особі міністерства фінансів видала роз'яснювальні листи, датовані ще 2015 роком, та визначила, що списання пошкодженого/втраченого майна, яке знаходиться на окупованій території, можливе лише після відновлення фізичного доступу до таких активів та проведення інвентаризації. Державна ж податкова служба зазначала, що інвентаризацію майна, яке перебуває на тимчасово окупованій території України, необхідно здійснювати тільки після отримання власником фактичного доступу до таких активів. Тобто у підзаконних актах сформульована вимога, дотриматися якої заздалегідь нереально.
Єдина поступка з боку держави полягає у тому, що за відсутності контролю над основними засобами, вони втрачають статус активу і не оподатковуються. При цьому, однак, як сказано у роз’ясненні, «фінансова звітність має достовірно подавати фінансовий стан, фінансові результати діяльності та грошові потоки суб'єкта господарювання».
Все сказане у цьому розділі, звісно ж, аж ніяк не має на меті порівнювати Україну та Росію, а точніше – виставляти у привабливому світі дії окупантів, котрі прагнуть не лише батогом, але й пряником навернути український бізнес до співпраці. Я лише акцентую на тому, що держава робить недостатньо для того, щоб якщо не захистити власне підприємництво, то бодай сформулювати для нього чіткі інструкції.
Про компенсацію не йдеться взагалі
Зрештою, йдеться не тільки про український бізнес, але й про іноземних інвесторів. Скажу про Маріуполь – як колишній міський голова. Це місто, котре входило в десятку найбільших за кількістю населення. Це місто, яке входило в сімку найбільших міст по валовому внутрішньому продукту в Україні. Нарешті, це місто, де до повномасштабного вторгнення зосереджувало у собі багато різних бізнесів, структур та об'єктів нерухомості, де працювали тисячі компаній та людей – як з України, так і з усього світу. І всі ці люди і компанії (говорю, звісно, про вцілілих) по цей час не мають відповіді, що їм далі робити.
Держава мовчить та не піднімає це питання на загальному рівні, хоча могла би гарантувати іноземним інвесторам компенсувати їхні втрати. З яких-таких доходів? – спитаєте ви. Власне, із заарештованих активів РФ. Нам ще знадобляться інвестори для відбудови України, тож їх нинішня підтримка була б не лише економічним, але й правильним політичним рішенням. В умовах, коли іноземні підприємці відчують, що до їхніх коштів є і повага, і турбота, вони, ймовірно, захочуть знову інвестувати в Україну – згодом, коли настане мир та фінансовий клімат знову буде сприятливим.
Я знаю чимало людей з Німеччини, Австрії, Польщі, котрі свого часу заходили зі своїм бізнесом до Маріуполя, Бахмуту, Авдіївки, Волновахи, і займався різного роду виробництвом. За відсутності української юрисдикції цим компаніям також доведеться або ставити хрест на своїх проєктах, або перереєстровуватись у Російській Федерації, через що вони гарантовано підпадуть під дію санкцій – як Євросоюзу, так і в першу чергу України.
Виходить замкнене коло, вихід з якого неможливий: виїзд на окуповані території для фіксації зруйнованого або «віджатого» бізнесу неможливий, та й кримінальні справи за фактом грабунку окупантами чужих підприємств порушуються у доволі цікавий спосіб. Мені відомо про чимало випадків, коли люди подавали документи та вимагали відкриття кримінального провадження, але прокуратура жонглювала ними як м’ячем. Те, що стосувалося, приміром, Донецької області, передавали у Запоріжжя. Там все це і кануло в лету, бо подібний механізм є заздалегідь нежиттєздатним.
Чого не скаже про справи, які держава ініціює за фактом колабораційної діяльності. Тут все відбувається простіше, і заручники – як сказав би Колихаєв – з легкістю стають колаборантами. А мало б бути, щоб заручники отримували відшкодування або, як мінімум, інструктаж відносно того, як їм діяти. Держава, яка вміє лише карати – точно не та, за яку зараз борються на фронті.