Експансивне законодавство РФ та запізніле засудження Заходу
Підписаний у 2019 році Володимиром Путіним указ про спрощене надання громадянства жителям окремих районів Донецької і Луганської областей, викликав засудження міжнародної спільноти на різних рівнях – від спільних заяв європейських країн до резолюцій ЄС, Європарламенту, Ради Європи, Генеральної Асамблеї ООН та Комітету ООН з прав людини. Так само у травні 2022 року Державний департамент США відреагував різкою заявою на нав’язування громадянства Росії для жителів Запорізької та Херсонської областей, що є частково окупованими.
Але, на жаль, реакція була дещо запізнілою. Оскільки цю політику РФ провадить з 1992 року. Позбавлення свого громадянства, його нав’язування та штучне конструювання окремих груп, що мають «привілеї» щодо його спрощеного отримання, були і залишаються для РФ інструментами експансивної політики на державному рівні. Саме через цю призму слід розглядати випадки прихованої паспортизації мешканців Криму та Севастополя, які було зафіксовано ще у 90-ті, поняття «носія російської мови», що тягне за собою певні міграційні пільги, та пропаганду практики подвійного громадянства для тих країн колишнього СРСР, які політикум РФ сприймав як невіддільні від власної сфери впливу. Усім війнам, які РФ розв’язувала на пострадянських теренах, передувала паспортизація місцевого населення у окремих регіонах. І Молдова, і Грузія, і Україна мають у цьому контексті свою історію.
Детальний аналіз експансивних тенденцій російського законодавства провели аналітики і юристи Коаліції «Україна. П’ята ранку» у рамках аналітичного звіту «Нав’язування громадянам України громадянства РФ на окупованій території України та в РФ». Таке законодавство суперечить основоположним принципам та цілому ряду норм міжнародного права. Бо з 2001 року у Конституції РФ та окремих діючих законах (найбільш свіжий – у редакції 2023 року) закріплена можливість «приєднання» іноземної держави або її частини. Прописаний там і механізм, за яким населення окупованих територій має отримувати громадянство держави-окупанта.
Саме ці законодавчі механізми були вперше застосовані на практиці під час окупації Криму у 2014 році. І довели, що законодавство РФ є своєрідним зліпком середньовічної свідомості, де мешканці території не мають права на вибір ідентичності, бо вона визначається виключно «господарем» території. Реалізацію таких поглядів зараз повною мірою відчувають на собі українці, що перебувають у сфері впливу РФ, – чи то на тимчасово окупованих територіях власної країни, чи то на території держави-окупанта.
Громадянство як аспект ідентичності
Дух та буква міжнародного права тісно пов’язують поняття громадянства із кількома ключовими аспектами. На міждержавному рівні йдеться про аспекти суверенітету, територіальної цілісності та невтручання у внутрішню політику окремої держави. На рівні окремого громадянина акцент робиться на праві вільного вибору, що виключає фактори тиску та примусу. Саме тому поняття громадянства знаходиться у тісному зв’язку із поняттями індивідуальності та ідентичності. Міжнародне право прав людини разом із міжнародним гуманітарним правом послідовно включають у повагу до ідентичності дитини повагу до її громадянства.
Щодо нав’язування свого громадянства на окупованих територіях під час воєнних конфліктів, то у рамках міжнародного права воно однозначно заборонене, і ніяких виключень не передбачає. Постійний військовий трибунал у Страсбурзі та Військовий трибунал США в Нюрнберзі кваліфікували нав’язування нацистською Німеччиною громадянства цивільним жителям окупованих територій та загалом їх «онімечення» як один з елементів злочину проти людяності. Прагнення видавати свої паспорти на окупованих територіях з точки зору МГП свідчить лише про те, що окупант докладає свідомих зусиль до прискореної інтеграції території та асиміляції її населення
Особливо це стосується паспортів, виданих дітям. Вже сама спроба нав’язування їм громадянства іншої країни, зокрема країни-агресорки, є серйозним порушенням міжнародного права. Але РФ укотре намагається зробити своє законодавство максимально зручним для реалізації практики, що має ознаки злочину геноциду в частині передачі дітей з однієї групи в іншу. Тому, згідно Указу Президента РФ, рішення про отримання громадянства РФ неповнолітнім, що знаходиться не під опікою батьків, можуть приймати сторонні люди та організації. Таким чином, депортовані українські діти, що потрапили у російські сиротинці, або перебувають у інтернатах на окупованих територіях, не мають ані вибору, ані права голосу на захист своєї ідентичності та свого майбутнього. На жаль, не набагато кращою є і ситуація у дорослих, що з якихось причин не мають можливості покинути території впливу РФ.
Життя без паспорту РФ на ТОТ: ціна спротиву
Те, чого позбавляє людину відсутність паспорту РФ на ТОТ, міжнародне законодавство коротко описує як базові права. Щоб зрозуміти, що це означає, уявіть собі, що одного ранку ви раптом прокидаєтеся у юрисдикції іноземної держави. Вам і далі треба заробляти гроші, купувати продукти, отримувати медичну допомогу, водити дітей до школи, їздити на своєму авто, платити податки, вести бізнес. І усе, включно із правом власності на ваше рухоме та нерухоме майно, правом на соціальні виплати та родинними зв’язками, треба документально підтвердити. А можливість легалізуватися як іноземець, що володіє майном та взаємодіє із соціальними інститутами цієї держави, є примарною та існує лише на папері. На додачу ви не є єдиною та унікальною людиною, що має такий правовий статус. Вас багато. А отже система іноземної держави, у яку ви потрапили, у курсі, що ви існуєте, і планує швидко та болісно привести вас до власної “бюрократичної норми”. І виїхати з території, на якій перебуваєте, вам теж буде не просто – є висока ймовірність, що без певного переліку документів вас просто не випустять
Така ситуація буде дуже приблизною проекцією того, як живуть українці на ТОТ. Бо у ній бракуватиме постійного виснажливого страху. Небажання отримувати паспорт РФ дуже часто стає синонімом конфлікту із окупаційною адміністрацією чи військовослужбовцями РФ. А отже, ризиків застосування насильства. Форми дискримінації за наявністю українського громадянства набувають несподіваних та жахливих форм – наприклад, є свідчення про те, як військовослужбовці РФ після підриву Каховської ГЕС перешкоджали евакуації з Олешок людей, що не мали російських паспортів.
Першими жертвами нав’язування громадянства РФ стали українці у Криму та окремих районах Донецької та Луганської області.У Криму була задіяна опція автоматичного примусового надання громадянства РФ, а на ТОТ Донеччини та Луганщини – спрощена форма його отримання. Проте усім, хто опинився на окупованих територіях, довелося зіткнутися зі комплексом дискримінаційних заходів та практик. Метою яких було зробити проживання українців у себе вдома без паспорту РФ спочатку неприємним, потім складним, а урешті решт неможливим.
В окупованих у 2022 році районах Запорізької і Херсонської області у більш короткий проміжок часу було адаптовано ті самі практики із примусу до отримання громадянства РФ, яких з 2014 року зазнавали Крим та окремі райони Донеччини та Луганщини. Місцеві «гауляйтери» прагнули вислужитися, демонструючи найвищі показники виданих паспортів разом із найвищим рівнем нетерпимості до «українських ждунів».У загальноукраїнське інформполе потрапляють найбільш резонансі моменти – наприклад, заява голови окупаційної адміністрації селища Лазурного про те, що люди, хворі на діабет, зможуть отримати життєво необхідний інсулін лише за наявності паспорту РФ. Але це лише верхівка айсбергу, до якої додається великий масив зловживань на низових рівнях: фізичне насильство, відмова у медичній допомозі, позбавлення батьківських прав, грабунок, перешкоди у працевлаштуванні, позбавлення засобів для існування та ускладнення можливості виїхати з ТОТ.
Після так званих референдумів про приєднання окупованих територій до РФ примусова паспортизація набула нових контурів. З одного боку, оскільки «тут тепер Росія», усі, хто проживав на ТОТ, були автоматично вписані у російське громадянство, з єдиною умовою складання присяги. А з іншого боку, майже усі окупаційні адміністрації досі продовжують так звані «перехідні періоди», які свідчать, що РФ не може асимілювати та перетравлювати окуповані території так швидко, як би хотілося її керівництву.
Не грати на руку ворогу: інформаційне протистояння у питаннях паспортизації
На жаль, до тиску на мешканців ТОТ докладає свою руку і українське суспільство. Воно часто демонструє стихійну, невибіркову антипатію та засудження тих, хто лишився на ТОТ, а тим більше отримав там паспорт РФ. Дуже часто на низовому рівні між жертвами примусової паспортизації та свідомими колаборантами просто не роблять різниці. Цьому сприяли і окремі месіджі, на зразок резонансної заяви Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, що прирівнює отримання паспорту РФ на ТОТ до повноцінного акту колаборації з ворогом, який тягне за собою кримінальну відповідальність.
Тому журналістам та правозахисникам, що займаються темою нав’язування громадянства РФ на окупованих територіях, важко знайти людей, які бажають говорити про свій досвід навіть анонімно.На жаль, сьогодні наші громадяни, що змушені були узяти паспорт РФ, відчувають на собі стигму зрадників України. Саме цього і прагне Росія. Недарма отримання паспорту країни-агресорки дуже часто супроводжується підписанням відмови від українського громадянства. Цей «документ» не має ніякої юридичної сили, але змушує українців на ТОТ відчувати себе не жертвами зловживань окупаційної влади, а тими, хто сам відмовився від лояльності своїй державі. Хоча усі дії, здійснені щодо них у рамках примусу до отримання громадянства країни-агресорки, є порушенням, юридичні наслідки якого є нікчемні – і згідно міжнародного законодавства, і згідно законодавства України.
На думку правозахисників з Коаліції «Україна. 5 ранку», актуальній позиції нашої держави щодо проблемі примусової паспортизації бракує послідовності. Послідовним має бути тримання проблеми у фокусі уваги та припинення будь-яких спроб її унормування – особливо через поширення наративів про «добровільність» отримання паспорту РФ. Державна позиція має враховувати усі засоби прямих та непрямих тиску та примусу, які представники РФ щоденно застосовують до українців. Масштабність, тотальність та ефективність цих засобів також треба донести і до українського суспільства. Максимально послідовними треба зробити і українське юридичне поле, аби воно створювало цілісну систему невизнання паспортів РФ, нав’язаних громадянам України на окупованих територіях.
Треба невтомно підживлювати увагу міжнародних партнерів саме до теми примусової паспортизації на окупованих територіях. Окремим акцентом комунікації на міжнародному рівні має стати нав’язування російського громадянства українським дітям. Послідовна політика РФ щодо паспортизації має бути обов’язково врахована в межах розслідування Міжнародного кримінального суду щодо примусового переміщення та депортації українських дітей в РФ. А міжнародна спільнота має відповісти послідовним та ефективним тиском на державу-агресорку, яка із початку свого незалежного існування прямим текстом говорить про власне громадянство та міграційну політику як зброю, спрямовану проти суверенітету та територіальної цілісності ряду країн колишнього СРСР, зокрема України.
Сьогодні паспорт РФ є не просто документом, що посвідчує її громадянство, а так само підступною зброєю експансії. Саме тому про нав'язування громадянства РФ треба говорити. Бо замовчування подібних речей має ознаки так званого «ефекту метелика» - змінює майбутнє прямо зараз. На гірше – якщо про них забувають. А забувати ми не маємо права – заради тих громадян України, що змушені були лишитися на окупованих територіях, або були депортовані у РФ. Держава Україна та її громадянське суспільство має розуміти ті умови, у яких там перебувають наші люди, чітко усвідомлювати масштаби тиску та примусу, з якими вони стикаються щодня. І вже зараз думати та діяти заради відновлення для них справедливості, закладаючи підвалини майбутньої реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Автори: Олег Колесніченко, документатор Коаліції “Україна. 5 ранку”, Ольга Лотоцька-Колесніченко, документаторка Коаліції “Україна. 5 ранку”