Восени соціологи вперше з початку широкомасштабної агресії зафіксували падіння довіри українців до дій президента та уряду. На відміну від центральної, місцева влада протягом останніх двох років зберігає стабільну довіру населення на рівні 50%. Це свідчить про те, що місцеве самоврядування виконує свої функції достатньо ефективно і відповідає потребам громадян. Місцева влада також активно підтримує військових і цивільних, які постраждали від війни. Вона своїми ресурсами забезпечила прийняття і розміщення внутрішніх переселенців, лікування військових, налагодила безпеку тилу, роботу релокованого бізнесу.
Однак скидається враження, що державна влада в умовах війни не бачить у місцевому самоврядуванні свого рівного і надійного партнера, попри його потужну допомогу у вирішенні проблем воєнного часу. Понад це чиновники в Києві надто ревниво ставляться до популярності керівників місцевої влади в регіонах. Звісно, не можна стверджувати, що таке їхнє ставлення до місцевого самоврядування є системним, тобто носить ознаки етатизму. Втім кроки держави по обмеженню ролі місцевого самоврядування викликають тривогу, вносять додаткову напругу та сприяють зростанню невдоволення в регіонах.
З початком воєнного стану державна влада законодавчо ввела ряд обмежень щодо повноважень місцевої влади, необхідні для забезпечення оборони і військового спротиву. Але деякі з цих обмежень не відповідали закону. Наприклад, уряд своєю постановою позбавив бюджетних повноважень не тільки обласні і районні ради, які опинилися під окупацією чи в зоні військових дій, але і усі інші ради цих щаблів на територіях, які знаходяться в тилу. Обласними та районними бюджетами по всі Україні безконтрольно розпоряджаються місцеві державні адміністрації.
Уряд також забрав у громад місцеві податки, які надходять до їхніх бюджетів від податку на доходи фізичних осіб від військових та інших силовиків. Уряд вирішив, що ці кошти, починаючи з листопада 2023 року і до завершення дії воєнного стану, мають повертатись до держбюджету і використовуватись на потреби оборони тому, що громади позбавлені права закуповувати зброю. Законопроект про повернення у держбюджет 2024 року місцевих податків військових лише з третьої спроби був ухвалений парламентом. Народні депутати, перед усім ті, які були обрані у мажоритарних округах, розуміли його непопулярність, адже громади ефективно і оперативно допомагають армії, закриваючи більшість потреб військових частин, на які не вистачає державних коштів. Попри передбачені цим законопроектом компенсаційні виплати для громад з держбюджету, варто очікувати, що наступного року відбудеться різке скорочення поступлень до місцевих бюджетів, і, відповідно, зменшення активності громад у питаннях допомоги не лише ЗСУ, але й у вирішенні інших проблем, пов’язаних з війною. Про це заявив мер Києва, голова Асоціації міст України Віталій Кличко.
Державна влада на місцях понад це вдається до перерозподілу коштів з місцевих бюджетів вручну, змушуючи своїми вказівками та адміністративним тиском керівників громад скеровувати не лише податки військових, але й більшість інших місцевих коштів на потреби ЗСУ.
Експерти вважають, що вирішення цієї суперечки лежить виключно в забезпеченні прозорості та чітких правил в цьому питанні, а не в зміні розпорядника коштів з місцевої на державну владу. Потрібно для всіх без виключення, тобто як для громад, так і для державної влади визначити перелік першочергових витрат в час війни і чітко його дотримуватись. Однак державну владу чомусь такий підхід не влаштував, а представники місцевої влади далі не розуміють, чому вони мали віддати «військовій податок тим, хто купує яйця по 17 грн і витрачає мільйони на телемарафон».
Невиправдану напругу у стосунки між державною і місцевою владою в час війни вносять постійні переслідування правоохоронними органами керівників місцевого самоврядування через підозру у корупційних діяннях. Звісно, факти корупції на місцях є. Однак рівень її в рази менший в порівнянні зі зловживаннями, пов’язаними з державним бюджетом. А в багатьох випадках розслідування фінансових зловживань чиновниками місцевого самоврядування завершуються їхнім виправданням судами. Це стає лише додатковим аргументом на користь того, що реальна суть цих переслідувань — політичний тиск, а не боротьба з корупцією на місцях.
Війна не час для політики, а час для консолідації нації. Ця консолідація має ґрунтуватися не лише на ентузіазмі і жертовності громадян, як це було в Україні на початках війни, але й на адекватних кроках з боку державної влади, які відображають національний консенсус та її готовність до рівноправної співпраці з усіма партнерами. Натомість формується стійке враження, що владна еліта в Україні, переслідуючи корпоративні цілі, не спроможна втримати національний консенсус. Своїми діями вона відштовхнула від себе майже всіх потенційних партнерів: спочатку політичну опозицію, потім місцеве самоврядування, а зараз на черзі волонтери, які консолідовано виступили проти урядової ініціативи змінити з 1 грудня умови діяльності організацій, котрі займаються гуманітарною допомогою. Без зміни державних підходів в питанні консолідації нації подальше падіння рівня довіри до дій президента і уряду навряд чи вдасться зупинити.