На користь такого висновку будуть результати порівняльного аналізу сербських протестів 2003 року з протестами української опозиції 2004-2005 років (Помаранчева революція) та 2013-2014 років (Євромайдан), цикл яких, нагадаємо, завершився перемогою прозахідної опозиції і зміною влади в Україні.
У протестах сербської та української опозиції можна знайти багато спільного. І в Україні, і в Сербії рушійною силою протестів стали студенти та інтелігенція. Вони максимально високо підняли планку як законних, так і моральних вимог до суспільства та політиків, демонструючи жертовність і готовність до тривалої боротьби за зміни. Саме на цих настроях українська опозиція на президентських виборах у 2004 році, а сербська опозиція на парламентських виборах у 2023 році отримали високу підтримку, зафіксували спроби влади фальсифікувати результат виборів та вступили у боротьбу на захист волевиявлення своїх виборців.
Однак, якщо вивчити детальніше нинішню сербську ситуацію, можна побачити також суттєві відмінності від український подій минулих років. Вони полягають насамперед у внутрішньополітичному розкладі та економічному становищі цих країн, а також у суспільних настроях та очікуваннях. Саме ці відмінності значною мірою можуть визначити те, що сербські протести, на відміну від українських, матимуть більш локальний характер і їм буде складно перерости в загальнонаціональний масовий протест, як це було в Україні.
Нагадаємо, в Україні напередодні майданів 2004 і 2014 років фіксувалися високий рівень недовіри громадян щодо чинної влади, незадоволення корупцією, зневажання владою і судами законів. Соціально-економічні стандарти життя, у тому числі зарплати українців, дуже поступалися європейським. Але, мабуть, основною мотивацією до українських протестів 2004-2014 років став екзистенцій ний вибір, перед яким стояла Україна. Українці мали зробити остаточний вибір між європейським і російським векторами розвитку. Саме останній фактор визначив величезне загострення українських протестів, дозволивши опозиції об’єднати під своїми знаменами широкий спектр політичних сил, від правих радикалів до соціалістів, а також розширити географію протестів на західні та центральні регіони країни. Мешканці провінції також брали участь в основних акціях протесту, що проходили на Майдані в Києві.
У Сербії, навпаки, довіра до президента Вучича та уряду була і залишається високою, адже йому вдалося досягти покращення економічної ситуації для пересічних сербів, а також зростання інвестицій у сербську економіку. Переважна більшість громадян цієї країни, попри стереотипи, що склалися, не піддає жодному сумніву факт, що Сербія була та залишиться частиною європейської спільноти, незважаючи на те, що, з одного боку, існують серйозні проблеми і травми у її відносинах з ЄС, а з іншого, частина населення сильно симпатизує Росії. Політика балансування між ЄС та Росією Вучича тільки підтверджує цей висновок. Деякі експерти вважають, що «проросійський Вучич» це взагалі великий міф, як міфом виявилося і те, що проросійські настрої сьогодні важливі для сербського суспільства. Саме тому дострокові вибори 17 грудня, попри те, що були зафіксовані факти фальсифікацій, завершилися в цілому впевненою перемогою правлячої Сербської прогресивної партії Вучича. Вона отримала контроль над парламентом країни і випередила опонентів навіть в столиці Белграді, де пророкували перемогу опозиції. До Народної скупщини (парламент) у той же час не пройшли чотири з п’яти проросійських партій, які брали участь у виборах. А позасистемний рух «Ми – голос народу» доктора Браніміра Несторовича, що декларує проросійські настрої, в реальності не має чіткої позиції з цього питання, як і з усіх інших, тож діятиме, керуючись політичною доцільністю, а не ідеологічними моментами.
Політична доцільність диктує не тільки епатажному Несторовичу, а й усім іншим основним політичним гравцям Сербії, утриматися від активної підтримки акцій протестів опозиційної коаліції «Сербія проти насильства». Ніхто з них, за великим рахунком, не певен у тому, що пере голосування підтвердить результати, які вони отримали на дострокових виборах 17 грудня в парламент та місцеві органи влади. Можливо тому, попри радикалізацію, географія сербських протестів не виходить за Белград. Провінція, як і політики, лише спостерігає за тим, що відбувається.
Порівняння українських і сербських протестів було б неповним без розуміння значення теми боротьби з насиллям в її зародження та розвитку. Для українських майданів ця проблема, без сумніву, була важливою, хоча довгий час не першочерговою. Вона виросла з вимог української опозиції 2004 року покарати винних у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе. Євромайдан 2014 року, як відомо, почався з силового розгону демонстрації студентів у Києві, а його кульмінацією став розстріл правоохоронцями героїв Небесної сотні. Ці шокуючи факти склалися в єдину картину насилля та свавілля влади, терпіти які не було сил. А в реальності вони сприяли мобілізації суспільства для участі та перемоги у протестах.
Тема боротьби з насиллям, яку порушила сербська опозиція після масових розстрілів у школах, на думку експертів, не має системного прояву. Скулшутер, як відомо, це міжнародне явище. До того ж, доводиться погодитися з критиками сербської опозиції, що боротися з насиллям, вдаючись самим до насилля, не кращий аргумент у такому дискурсі. Такі дії не зрозумілі більшості сербів, тож не сприяють їхній активізації до протестів.