Перше. Новообраний президент, аби розібратись у причинах принизливої втрати Криму і впливу цієї тяжкої поразки на продовження неспровокованої агресивної війни Росії проти України, просто зобов’язаний був створити Спеціальну державну комплексну комісію з розслідування всіх обставин анексії півострова та заслухати її доповідь на закритому засіданні ВРУ. Так би діяла відповідальна державницька влада будь-якої країни. Це дозволило б уникнути великої кількості грубих помилок і поразок (Дебальцево, Іловайськ) у війні на Сході та якось визначитись зі стратегією активної оборони країни і відновлення її територіальної цілісності. Цього немає й до цього часу. Найголовніше – всім причетним до здачі Криму треба було заборонити займати будь-які державні і важливі політичні посади у сфері нацбезпеки. Не виключено, що це могло би серйозно змінити «Нормандсько-Мінський формат», який штучно вивів Крим за межі навіть віртуальних зобов’язань Росії.
Друге. Виконуючий обов’язки президента Олександр Турчинов призначив тоді 13 членів РНБО. Саме вони, згідно закону, і приймали особисто рішення та не могли нікому делегувати свій голос. За чисельними свідченнями на стенографованому засіданні було не менше як 50 присутніх посторонніх осіб. Невідомо, чи вони спеціально запрошувались, чи були там самоініціативно. Оскільки розглядалося питання найвищої державної ваги – з високою ступеню секретності, державної таємниці, - то всі присутні особи мали би мати належно оформлений відповідний допуск що є досить складною процедурою. Найшвидше – цього не було. Тобто, Москва, навіть в режимі онлайн, або одразу же отримала інформацію, що Київ Крим захищати не буде і відмовляється від будь-якого силового спротиву. Тому, діяла зухвало, не користуючись прямою військовою силою і маючи значний час для здійснення політреферендумного сценарію.
Третє. Виглядає так, що всі члени Радбезу, за виключенням Турчинова, виступили, разом із Тимошенко, за капітуляцію. Але пропозиції по негайних переговорах з Путіним, прямо або через посередників, як і вимоги до гарантів Будапештського меморандуму – США і Великобританії, Франції і Китаю, з проведення негайних консультацій щодо воєнного вторгнення Росії в Україну, ніхто не вніс. Хоча все це лежало на поверхні, зважаючи на те, що членами Радбезу були міністри МЗС Дещиця і юстиції Петренко та оборони Тенюх. Висновок чисто конспірологічний: у Турчинова попередньо відбулися консультації з членами Радбезу на яких буда досягнута домовленість про відмову від спротиву російській агресії в Криму для отримання відповідного ресурсу часу. З єдиною метою - юридичної легалізації постмайданної влади. Для цього були проведені й переговори з Януковичем в Криму аби той найшвидше покинув Україну. Інакше його варто було затримати та провести процедуру імпічменту. З подальшого це стане більш очевидним.
Четверте. Турчинов запропонував ввести воєнний стан на всій території України. Це не помилка, а своєрідна провокація. Зрозуміло, що якщо, за словами Тенюха, «Україна могла по всій країні зібрати 5 тис. (?!) військовослужбовців, готових виконувати військові завдання», то, навіть теоретично, у Турчинова не було жодних можливостей забезпечити виконання завдань воєнного стану. Зовсім не реалістично і популістськи, аби подібну версію хтось підтримав. Він свідомо залишав себе в меншості. Для історії. Якби Турчинов запропонував, як про це говорили Замана і Голомша, ввести воєнний стан на території півострова, то, не виключено, що дискусія мала би інший характер. Це було би єдиним правильним рішенням, яке юридично би зафіксувало неспровоковану агресію Росії проти України і дозволило би їй застосовувати всі можливі ресурси для самооборони. Тоді не треба було би ставити питання «Хто перший вистрелив – той і агресор». Саме це використав Путін для провокації війни в Грузії. На цьому хиткому принципі Хейді Тельявіні написала звіт про «перший постріл в Грузії», визнавши її, по суті, агресором, а не Росію. Тепер, Росія, використовуючи Мінськ, послідовно намагається довести світу, що саме Київ є агресором і має постійно доводити свої мирні наміри, виконуючи їх в односторонньому порядку.
П’яте. Дивує, якщо це «не стерилізована купюра», вкрай низький, непрофесійний військово-політичний аналіз поточної ситуації в Криму та нікчемність оприлюдненої розвідувальної інформації, які засвідчили про оперативне невігластво влади в цей момент. Домінують емоції, сумнівні оцінки, а не тверезий аналіз встановлених фактів. Очевидно, що приймати рішення в цих умовах можна було тільки на інтуїції, якою керував страх. Дивує якась примітивна маніпуляція з цифрами військового контингенту в Криму, постійним залякуванням переваги російських військових, які були без шевронів і у формі «зелених чоловічків», атмосфера спільного пораженчества, фобій і абсолютної розгубленості. Перш за все військових, головне завдання яких ціною свого життя боронити державу. Ігор Тенюх говорить, що «на момент анексії в Криму було 2 тис. вірних країні військових проти 20 тис. російських солдатів». З доповіді Матіоса витікає, що там було 20 315 українських військовослужбовців. Станом на 26-27 лютого 2014 року. Плюс 15 470 моряків ВМС України. Турчинов ніяк не врахував дослідження Центру Разумкова, що 70% кримчан на той час вважали себе твердими українцями. Тобто, ситуація в Криму була не тільки не безнадійною, але у стратегічних воєнних оцінках, цілком керованою. Для здійснення рішучих, активних воєнно-політичних заходів. До 28 лютого номінальний військовий гарнізон ЧФ РФ складав всього 25 тис. чоловік. Це зовсім не бойові частини і підрозділи. З моменту отримання інформації про зміст засідання Радбезу Росія різко збільшує, на 12-18 тис. чоловік, кількість своїх військових в Криму. З них 6 тис. складають війська спецпризначення. Саме вони забезпечили воєнну поразку наших ЗС і «мирну капітуляцію». Навіть у цей момент можна було ще рішуче діяти, але Київ дає команду не чинити опір російським військовим і фактично відмовляється від спротиву. Сім’ї військовослужбовців не евакуйовують, командирів-офіцерів, звинувачених в зраді, не звільняють і не віддають під суд. Наслідок - Україна втрачає 90% ВМФ, практично всю бойову авіацію, там дислоковану, майже всю військову техніку і дві третини особового складу. В Україну повертається лише 6 тис. військовослужбовців. Найбільший удар приймають ЗСУ, з яких майже 10 тис. ідуть служити в російську армію, та офіцерський склад СБУ, де із 1614 осіб повертається тільки 242. Якщо зважити, що за час АТО дезертирами стали ще 10 тис. військовослужбовців, то по ЗСУ нанесений найбільш важкий удар за всі часи їхнього існування.
Шосте. Найбільшою помилкою, яка запустила весь механізм окупації, стало погодження, тобто відмова від звільнення, Києвом захоплення будівель влади Криму. 36 «зеленими чоловічками», які демонстративно заносили в приміщення кулемети. Терористи. 26 лютого кримські татари послали потужний і обнадійливий сигнал новій владі в Києві про готовність боротися, чинити опір російській агресії, розігнавши мітинг сепаратистів. Але їх не підтримали і покинули напризволяще. Постмайданна влада зробила вигляд, що нічого особливого не помітила. Потрібно було проводити спецоперацію. Здавалося, іншого рішення просто не існує. Та людини, здатної це поставити в порядок денний, не знайшлося. Як це у свій час зробив Ізраїль операцією «Ентеббе» (Кульова блискавка) на чолі Йоні Нетаньяху в Уганді (Найробі) 27 червня 1976 року по врятуванню заручників захопленого пасажирського літака компанії «Ейр Франс». При цьому штурмовій групі полковника Натаньяху у 29 бійців протистояли не тільки терористи, але й 21 тис. угандистських солдат на 267 одиницях бронетехніки, дислокованих в районі аеропорту. Вся операція зайняла 53 хвилини. 7 терористів і 45 угандистських солдат були вбиті, знищено 11 літаків МІГ-17 ВВС Уганди. Чомусь, усі вважають, що використання Альфи було єдиним рішенням, але «вона просто перейшла би на бік противника». Це примітивна профанація. Все має свою ціну. Знайти в Україні 100 добровольців-офіцерів спецназу, які готові були, за достатню винагороду, кар’єру і просту вдячність за їхній патріотизм вступити в єдиноборство з російським спецназом, не було особливою проблемою. Але рішення було інше – Крим здати. В обмін на легітимність нових владних політиків, підписи яких на договорі з Януковичем ще й не висохли.
Сьоме. Рішення мали приймати військові. На чолі із специфічним тоді головнокомандувачем Турчиновим. Вони, чомусь вважали, не приводячи жодних достатніх аргументів, що Україна приречена програти ще не оголошену війну з Росією і не здатна чинити опір невідомій кількості збройних сил ворога. Це лякало найбільше. Як мінімум, із стенограми не витікає серйозний і ґрунтовний аналіз воєнної ситуації із стратегічними сценаріями можливого розвитку подій який би свідчив про готовність і здатність Росії до «великої війни». Дивно інше, що військові виключно виходили із тактики Жукова: війну можна вести виключно бойовими операціями, вогневою тактикою і великою кількістю особистого складу, який має примітивно атакувати противника. Будь-який інший сценарій не розглядався. Хоча російський Генштаб застосував «пасивну стратегію» війни. Тобто – гібридну. Він вдався не тільки до «зелених чоловічків» і «ввічливих людей», але й до блокування всіх військових підрозділів і частин, використовуючи для цього й «кримську самооборону». Потрібна була асиметрична відповідь: жорстке блокування усіх, без виключення, доріг важкою воєнною і цивільною технікою, військових російських містечок, під’їздів до ЧФ РФ, злітно-посадкових смуг усіх аеродромів, тощо. Вивести весь особовий склад зі зброєю з військових частин для патрулювання не тільки всіх стратегічних шляхів, але й населених пунктів. Особливо для охорони місць проживання кримських-татар, водосховищ, органів влади. Вийти флотом у відкрите море, замінувати основні фарватери, злітно-посадкові смуги і зробити попередження Росії про воєнну адекватність у випадку продовження нею агресії. Замінити небоєздатні частини на добровольчі батальйони, які легко можна було створити, зважаючи на майбутні черги у воєнкоматах. Нарешті, вдатися до формування територіальних підрозділів самооборони, добре озброївши їх і призвавши на військову службу максимальну кількість професійних військових та мотивованих добровольців. Немає жодного сумніву, що Путін не наважився би на більш масштабну агресію. Хоча на російсько-українському кордоні було зосереджено біля 70 тис. військових. Але наказу про наступ не було. Та й цього було недостатньо, аби почати широкомасштабну агресію. На кордонах з ЄС. Наприклад, для війни з крихітною Грузією Путіну знадобилася 100-тисячна армія.
Восьме. Керівництво держави опинилося під нищівним вогнем інформаційних бомб Росії. Воно щодня шукало якусь точку опори, споживаючи в основному дезінформацію, яка масовано постачалася йому московськими «агентами впливу». Жодних кроків, аби створити власні, дерусифіковані і декорумповані контр-розвідувальні органи, мотивовані національним інтересом, унеможливити рішучими кроками інфільтрацію правоохоронних органів, зроблено не було. Показово це видно по заявах Турчинова, який на внутрішньому і зовнішньому рівні доносить про готовність Росії вести широкомасштабну війну проти України. 28 лютого на засіданні Радбезу він не тільки фактично повторює доводи Тимошенко «не воювати», але й посилює їх аналогіями із Абхазьким сценарієм. При цьому, говорить протилежне: про введення загальнонаціонального воєнного стану. 12 березня в інтерв’ю Agence France – Presse він переконує, що «Росія готова нанести удар зі Сходу, коли Україна розпочне операцію в Криму». Наступного дня він дає інтерв’ю, де детально виправдовується чому українські військові не застосовують зброї. Під тиском збудженого суспільства 19 березня він навіть ставить ультиматум Росії, але говорить тільки про заходи технічного характеру. Та вже 3 квітня прикінцево повертається до «ненасильницької» стратегії, нав’язливо і несправедливо порівнюючи ситуацію в Україні з війною в Грузії. Це при тому, що 18 березня Росія вже окупувала Крим.
Дев’яте. Слабкість нової політичної команди і її неготовність до управління державою демонструє повний провал боротьби на західному фронті. За союзників. Без яких перемога над Росією є неможливою. Нагадаємо, що 20 лютого, якраз в день, коли розпочалася «Кримська весна» Путіна, глави МЗС Франції, Німеччини та Польщі оголосили про прийняття дорожньої карти про «поетапне досягнення взаєморозуміння» між Януковичем і Майданом. Шляхом створення перехідного Уряду з обох сторін та підписання конституційного договору про вибори. Наступного дня Янукович, Кличко, Яценюк та Тягнибок підписали якраз таку угоду, яка була завізована Сікорським і Штайнмаєром. 21 лютого Янукович втік до Харкова, а наступного дня ВР позбавила його повноважень президента. Росія визнала Україну failed state. Відкликавши посла Зурабова, Путін почав агресію для «безпеки Росії і Європи». Але, напередодні засідання Радбезу, США заявили, що не вважають Януковича президентом і підтримують новий уряд. 10 квітня легітимність української влади підтвердила й ПАРЕ.
Отже, в української влади були цілком легітимні можливості, як внутрішні так і зовнішні, для того щоб активно протистояти захопленню Криму. Якби Росія загрузла на Кримському півострові в тривалий конфлікт (гірший сценарій), то ресурсів для початку експансії на Донбасі у неї би не вистачило. Якби Україна не допустила захоплення Криму (благо приємний сценарій) війни на Сході не було би.
У цьому плані варто висловити сумніви щодо тривалої підготовки Кремля до анексії Криму. Це один з найбільш важливих елементів кремлівської пропаганди, коли українцям пропонується приблизно така формула: українська армія 20 років не розвивалась і знищувалась, Янукович Харківськими угодами дозволив модернізувати ЧФ РФ, розкрадаючи «донецьким кланом» країну, а Росія послідовно готувалась до війни і модернізувала свої ЗС. Це попри те, що вторгнення регулярних російських військ в Україну почалась лише 11 серпня 2014 року. А з 14 липня на нашій території діяли лише російські РДГ і спецгрупи. Чисельністю з 5-7 чоловік. Тоді відбулися і перші артилерійські обстріли з боку Росії. Показово, що російська військова операція на Сході проводилася (і до цього часу) за так званою «Доктриною Герасимова», начальника Генштабу РФ. Вона була представлена в російській академії військових наук ще в січні 2013 року, але затверджена в грудні 2014 року. Саме її варто було би оцінити на пріснооцінюваному засіданні Радбезу. Перш за все чітко названу тут обмежену здатність ЗС РФ підтримувати масштабні бойові дії на території України. Чисельність російських військ в зоні бойових дій на кордоні з Росією ніколи не перевищувала 42-72 тис. військових у складі від 28 до 117 бойових одиниць і підрозділів підтримки. Для того, щоб забезпечити масштабні фронтові операції з проникненням в глибину хоча би на 150-200 км. Росії, навіть з урахуванням послаблених воєнних ресурсів України, потрібно було зосередити 200-250 тис. військовослужбовців для проведення наземної операції. І ще 60-100 тис. для забезпечення тилової охорони військ та антитерористичних, антидиверсійних і проти партизанських дій. Таких ресурсів у Москви немає і сьогодні.
Політична боротьба за владу в Україні не переслідує головного – боротьби за повноцінну державність і реальну політичну та економічну незалежність. Це – знищувальна внутрішня війна за панування одного класу над іншим. Немає жодного сумніву, що це вбивча антилогіка. Без подолання кризи війни і відновлення територіальної цілісності України нам ніколи не вдасться провести жодних реформ – ані економічних, ані політичних. В центрі політики президента і Уряду має бути єдина стратегія – боротьба за українську державність і відновлення її цілісності. Все інше – Росія буде використовувати для припинення існування єдиного місця обітування українського народу. Не випадково, Турчинов вирішив сказати всім, що він єдиний виступав за введення воєнного стану, розуміючи сьогодні наслідку здачі Криму. На відміну від президента, який категорично відмовився його вводити під час агресії Росії на Донбасі, залишаючи в режимі АТО українських військових за межами міжнародного права війни.