Клінтон іде з посади з високо піднятою головою. Попри такі неприємні інциденти, як напад на американське посольство в Лівії, вона зуміла створити імідж активного й результативного керівника. Хоч, може, результати її роботи не покладеш у кишеню. Власне, це рідко стається в кар'єрі дипломата. Деякі процеси пані держсекретар зуміла повернути у кращому для США напрямку, деякі - ні.
І якщо в межах проголошеного фокусу на Південно-Східній Азії вдалося дати непоганий старт демократизації М'янми - що ще не є доконаним успіхом, то Арабську весну Вашингтон починає втрачати разом із нествореними плацдармами і невирощеними лоялістами в Єгипті або Сирії. З Китаєм відносини навіть погіршилися, як тепер погіршуються і з Росією.
Проте Клінтон вдалося змінити основне: сприйняття американської дипломатії у світі після двох катастрофічних республіканських каденцій. І якщо на словосполуку "держсекретар Сполучених Штатів" почали реагувати з меншим роздратуванням, то в цьому насамперед її заслуга.
Всередині ж своєї країни колишня перша леді здобула настільки бездоганну репутацію своєю твердістю, принциповістю та працездатністю - на її рахунку понад півтора мільйони кілометрів і 401 день у відрядженнях, - що тепер має найкращі стартові шанси для того, щоб зробити "першим джентльменом" свого чоловіка. Про участь Клінтон у президентських перегонах-2016 не говорить тільки лінивий; загальний настрій у таборі демократів характеризує фраза: "Господи, аби ж вона висувалася!" У республіканців інша примовка: "Ми не зможемо конкурувати на такому рівні".
Джон Керрі, який змінив Клінтон на її посаді, вже був там, куди вона тільки збирається. 2004-го він не зумів переграти Джорджа Буша-молодшого, тоді ще популярного на підйомі патріотизму і ще не провалених війн. Проте сприйняв поразку інакше, ніж це роблять українські політики, з якими йому тепер зрідка доведеться мати справу.
Керрі сам себе зробив експертом із закордонних питань. Публічність прийшла до нього ще в 1971 році, коли він став першим ветераном, що дав свідчення перед Сенатом щодо воєнних злочинів у В'єтнамі, де він служив. 1985-го його вже самого обирають до Сенату, і він працює в тому ж комітеті, перед яким свідчив, а в останні роки очолює його.
Майже одноголосне затвердження Керрі в Сенаті на посаді держсекретаря, з підтримкою як від демократів, так і від республіканців, - свідчення не тільки американської політичної культури, де поганим тоном вважають "продавлювати" рішення силоміць. Це й визнання кваліфікації Керрі, і його авторитету серед колег.
Підтримка республіканців, такий разюча порівняно з холодним душем на голову їхнього однопартійця, теж ветерана В'єтнаму Чака Гейгела, що його Обама пропонував на посаду міністра оборони, ще більше вражає, якщо згадати, що Керрі не просто свідчив у свій час проти американського війська, а й був одним із тих ветеранів, які жбурляли свої нагороди через паркан Білого дому на знак протесту проти війни.
Звичайно, цей держсекретар буде особливо чутливим до питань прав людини. Історія голосувань Керрі за час роботи в Сенаті створили йому реноме "лівого" за американськими стандартами політика. Тому він не тільки продовжуватиме лінію Гілларі Клінтон, а й може зробити її ще твердішою, на тлі дедалі більшого прагматизму Обами.
У центрі його уваги буде Близький Схід, особливо ізраїльсько-палестинська проблема. Керрі взагалі вважають фахівцем із цього питання, тому його призначення також відбиває й занепокоєння Білого дому розвитком ситуації в Ізраїлі. Недарма перші дзвінки на посаді новий держсекретар зробив саме до Махмуда Аббаса та Беньяміна Нетаньягу. Звичайно, доведеться Керрі "розрулювати" й підтримувати зусилля наступного міністра оборони США щодо менш-більш успішного виходу з Афганістану, і пробувати відвернути ісламізацію Арабської весни.
Закономірне питання: чого чекати Україні? Ніяких прагматичних поблажок щодо політично мотивованого правосуддя, порушень свободи слова та інших прав людини з боку нинішнього уряду. Недарма інсайдери вже відзначили жорсткішу особисту позицію Керрі щодо України порівняно з Клінтон, зважаючи на позицію його радників.
Послідовні санкції щодо українських посадовців активно обговорюватиметься й надалі, і на якомусь етапі, судячи з розвитку ситуації, вони таки стануть дійсністю - щоправда, найімовірніше, в "тихому" форматі (як це вже, по суті, траплялося). Проте як така Україна залишатиметься на узбіччі американських інтересів.
І Керрі, й Обама більше уваги присвячуватимуть ситуації в Києві у 2015 році з наближенням президентських виборів. І тут може негативно позначитися саме особисте ставлення та інформація, яку дають держсекретареві радники. Знов-таки, Україна все одно не стане центром інтересів Обами, навіть попри те, що його розчарування від провалу "перезавантаження" з Росією сягне апогею під кінець другого терміну. А якщо гіпотетична виборча криза в Україні затягнеться надовше, американська "кульгава качка" взагалі уникатиме будь-якої участі в непердебачуваних східноєвропейських пасьянсах.
Тому для України держсекретар Керрі є поганою новиною остільки, оскільки він не є новиною хорошою. Відмінності лише в деталях. Хоч і диявол у них теж.