ГлавнаяБлогиБлог Романа Горбика

Хлопці з Бандерштадту

То повинні футбольні фанати платити за портрет Бандери на трибунах чи ні? Ідеологічно-інтерпретаційна війна навколо штрафів для українських фанатів за радикально-націоналістичну символіку уже стала епізодом у протистоянні українських крайніх правих і лівих. Я жодним чином не збираюся коментувати саме протистояння. Для мене воно відлунює неприємним дежавю Берліна кінця 20-х – поч. 30-х рр. минулого віку. Тоді в столиці Ваймарської республіки ішла повномасштабна громадянська війна, а саме місто було не набагато безпечніше за сучасний Дамаск.

Фото: news.nikcity.com

Хоч ніхто в цьому не зізнається, поразки кінець кінцем зазнають обидві сторони. Сподіваюся лише, що ті, хто стоїть осторонь, не муситимуть платити за це ціну, яку заплатили німці 70 років тому.

Специфіка війни полягає в тому, що вона стирає напівтони і нюанси. Тому, заради справедливості, зверну увагу на невеликий цікавий аспект, пов’язаний із тим, як FARE інтерпретувала окремі епізоди поведінки фанів. На мою думку, принаймні частина проблеми в тому, що знання про Україну у світі – фрагментарне і спотворене.

На скріншоті із сайту FARE читаємо під фото банера “Banderstadt Ultras”: «германізоване відсилання до Степана Бандери (1909 – 1959), контроверсійного лідера ОУН, яка протягом війни певний час співпрацювала з нацистами». Як на мене, будь-хто, бодай побіжно знайомий із новітньою українською культурою, зрозуміє: це відсилання не так до Бандери, і германізованість його – не схиляння перед величчю німецькості. Ідеться про банальне відсилання до пісні «Братів Гадюкіних» «Ми – хлопці з Бандерштадту». І контекст його – не агресивно-ксенофобський, а іронічно-карнавальний.

Справді, не будемо ж ми стверджувати, що справжній рок-н-рольщик, російськомовний львів’янин Сергій Кузьмінський, який був лідером гурту і автором пісні, прагнув передусім уславити чи то Бандеру, чи то тим більше нацистську окупацію. Його тексти – це скоріше панківська самоідентифікація із люмпенізованим сихівським робітничим класом, вчорашніми селюками і «рогулями»; самоідентифікація, яка також і підтриває те, з чим ідентифікується. У своїх останніх інтерв’ю Кузя також недвозначно висловлювався проти націоналізму.

Оригінальний трек «Гадів» ще більше підкреслює цю іронічну дистанцію аранжуванням, яке буквально починається грайливими сопілчаними переливами в дусі радянської естради 70-х рр. У цій пісні – вся драма сучасної України, розірваної між гопницьким націоналізмом, радянщиною і придавленої тягарем непідйомної і для сильніших спільнот історії.

Звичайно, ці контексти характеризують радше первинне значення слова, а не його використання фанами – в контексті їхньої субкультури воно починає звучати агресивно, особливо в сусідстві з табуйованим «тотенкопфом». Не забуваймо, втім, про існування такого феномену, як свідоме перебирання на себе стигматизованої ідентичності.

У гегемонічних радянському і російському дискурсах творився і твориться образ дикого, жорстокого, примітивно націоналістичного (читай «нацистського») краю – «Западенщини», населеного «бендерівцями» (частіше таки через «е»). Його ідентичність була однозначною стигмою. «Западенськість» краще було б приховувати, як і свої націоналістичні погляди, як щось ганебне.

Я, як чоловік із Центральної України, добре пригадую, як засвоював із соціального середовища ці стереотипи в ранньому дитинстві, наприкінці існування СРСР. «Западенці» в цьому сенсі мало відрізнялися від «жидів»: і ті, й другі були Іншими, їх загалом приймали, але коли щось ішло не так, винною завжди була ідентичність. То ж «бендера», а що ви хотіли.

Жодною новиною для соціолога є те, що ці стигматизовані ідентичності якраз часто і переймають самі стигматизовані групи. Вони навпаки стають для них джерелом гордості і пихи, дають відчуття власної вищості. Таким чином стигма б’є у відповідь по культурі гегемона.

Щось подібне відбулося із субкультурою афроамериканців. Чи можна уявити, щоб за расизм штрафували фанів баскетбольної команди з Бронкса, які вивісили би, скажімо, банер із написом “Niggarland”?

Ця історія – шанс для нас, крім усього іншого, зрозуміти, що ми платимо щодня за те, що знання світу про нашу культуру й суспільство надзвичайно малі. 50 тис. – ціна не тільки Бандери. Це не тільки ціна війни між «нациками» і «комуняками». Це ціна, яку ми платимо за те, що нас не знають.

Роман Горбик Роман Горбик , Експерт-міжнародник
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter