Кожен, хто здійснив хоч один активний крок по захисту нашого Європейського вибору вже став активістом і політиком. І кожен хоче, щоб його зусилля і вкладені ресурси не пропали даремно. Більше ста тисяч киян і гостей столиці, прийшовши в неділю на мітинг у парк Шевченка та на Європейську площу свідомо пожертвували відпочинком, домашніми справами. А ще десятки тисяч людей витратили кошти на білети, бензин, взяли вихідні на роботі. Вже не кажучи про харчі і недоспані ночі у тих, хто стоїть на майдані із вечора четверга.
Такі ресурси можливо залучити лише у випадку самоорганізації. Коли такий процес відбувається на маленькій території – як протестна акція проти забудови чи за доступ до лікування, то в результаті його утворюється ініціативна група, сильна, згуртована, яка і доводить справу до кінця, коли після хвилі піднесення має бути більш нудне закінчення початої справи – підготовка документів, написання листів і петицій, проведення переговорів із чиновниками і забудовниками із відстоюванням інтересів, контроль за виконанням здобутого рішення.
У випадку масових протестів всі навколо, зокрема політичні партії намагаються присвоїти собі силу мобілізації людей, переконують, що люди прийшли за їх програмами, лозунгами і під їх прапори. Виставляючи свої прапори вони обіцяють довести цю справу до кінця, відстоювати її методами Парламентської демократії. Як видно із бурхливої дискусії в соціальних мережах, такий варіант підміни не влаштовує основних ініціаторів акції, бо є нечесною заміною.
Євромайдан – самоорганізація, стихійна реакція протесту громадян проти дій уряду щодо призупинення Євроінтеграції України. В усіх розрізнених повідомленнях ініціаторів і учасників чітко прослідковуються спільні цінності учасників, які і об’єднують всіх:
- люди вимагають від влади підписання Угоди про асоціацію із ЕС як перший реальний крок у євроінтеграційному процесі;
- люди хочуть пишатися Україною як органічною частиною Європи;
- люди готові докладати зусиль для перетворення України в демократичну і правову країну;
- люди не довіряють жодній із існуючих політичних партій, і жодна із них не представляє цінності і прагнення людей.
Саме такі цінності об’єднують людей і тримають на Євромайдані. І зараз, знаючи технології самоорганізації із багаторічного досвіду соціальної роботи із маргінальними групами, важливо кожному із учасників процесу розуміти подальші спільні дії.
Короткострокові задачі – домогтись цієї перемоги
Першу задачу озвучив кожен для себе – я піду на Євромайдан – це було в четвер та п’ятницю. Обґрунтування було висловлено по-різному, а головна емоція – обурення. Успішно виконано, зібрались перші ініціативні групи євромайданів.
Потім Юрій Луценко із трибуни озвучив спільне відчуття «нас замало для впливу», і виникла задача – зібрати 100 тисяч людей. Кожен із людей, які відчували цю спільноту і цінності своїми, максимально ефективно виконувати цю задачу – переконували друзів і рідних, купували білети, орендували автобуси. О 12.00 24 листопада радість від неймовірного – «у нас вийшло» – переповнила кожного.
Ввечері в неділю стала очевидною і одразу прозвучала з трибун і в соцмережах задача – простояти до Самміта. Навіть якщо Янукович не підпише, ми вистояли, до останнього демонструючи прихильність спільним цінностям. При цьому підтверджуються уже деталізовані принципи громади, які чудово сформулював у своєму пості один із користувачів Фейсбуку valerii.pekar:
1. Вивести на вулиці в цей день (день перед Вільнюсским Саммітом, 27 листопада) максимальну кількість людей. Двісті, триста тисяч у другій половині дня. Нас має бути настільки багато, щоб ми перекрили шляхи не тому, що порушуємо порядок, а тому, що нас дуже багато. І дзвонити всім друзям, щоб приєднувалися. Хоча б на декілька годин. Сьогодні наша країна у реальній кризі. Ми отримали незалежність без великих зусиль. Ми були недостатньо сильні у 2004. Тепер ми маємо завершити українську революцію. Сьогодні треба змінити не просто владу, а всю країну, бо інакше нема майбутнього.
2. Бажано лише державні та європейські прапори, без партійних. Жодних гасел, окрім негайного підписання угоди про асоціацію. Жодних «банду геть» чи «смерть ворогам». Хто це вигукує — провокатор і злодій.
3. Жодних бійок з міліцією. Якщо нас багато, якщо ми не провокуємо і не захоплюємо державні установи — нас не чіпатимуть. Нам, народові, не потрібні красиві телевізійні картинки із політиками на першому плані. Нам потрібне підписання договору з ЄС. Провокатори — це наші вороги.
4. Тримати Майдан та Європейську площу, але не стояти на місці. Утворити колони і рухатися: вгору по Грушевського, праворуч на Липську, вниз по Інститутській. Рух — це причетність, а не тупцювання під нав’язливі голоси політиків з трибуни. (https://www.facebook.com/valerii.pekar)
Абсолютно закономірно для самоорганізації, як в малій групі, так і в багатотисячній через соціальні мережі ми бачимо кілька ключових соціально-психологічних процесів, які ні в якому разі не можна порушувати тим, хто хоче зберегти силу руху, не втратити довіру від учасників.
По-перше, група має чітко формулювали свої задачі самостійно, без огляду на зовнішню риторику. Формулювати разом, за участю кожного. І ці задачі мають бути виконуваними , реалістичними для неї. Ми бачили за останні дні, як кожен із учасників максимально старався сформулювати задачу на своїй сторінці, поширити по своїх контактах те, що найбільше сподобалось, приєднатись до групового обговорення як в соціальних мережах, так і в реалі.
По- друге, будь-яке прагнення присвоїти результати роботи групи кимось зовнішнім сприймається ворожо, ніякі переговори на цій стадії формування групи неможливі. Досягнення Євромайдану належать лише його учасникам, і нікому одному.
По-третє, група із кожним кроком має пишатись своїми досягненням. Внутрішнє визнання перемоги, спільних досягнень та внеску кожного грають зараз чи не найбільш мотивуючу роль. Дуже важливо лідерам групи – неформальним, тим, до чиєї думки найбільше прислуховуються, відзначати досягнення кожного – як цікавий придуманий плакат, хорошу ідею із карточкою «як не замерзнути» і т.д. В самоорганізації через соціальні мережі є дуже сильні індикатори успіху – кількість поширень і лайків. І уже це мотивує придумувати ще краще.
І головне – група має бачити перспективу хоч на крок вперед. В кінці цього тижня запал і піднесення спаде. Не залежно від того, чи буде підписано угоду про Асоціацію із ЄС, чи ні. У кожного із учасників цієї самоорганізації актуалізуються відкладені на потім робочі і сімейні справи. Ні в якому разі не можна допустити, щоб єдиним варіантом продовження #євромайдану стало стояння на Майданах до пыдписання угоди – два чи три роки. Тоді в цих наметах залишаться відверті маргінали, а всі решта тисячі лта мільйони людей розчаруються.
Нам всім потрібно врахувати досвід розчарування першого Майдану, коли після злету ми віддали наші досягнення в руки політиків, які не були зацікавлені в докорінних змінах соціальної системи країни, а просто розміняли цей величезний наш спільний капітал на дрібні персональні домовленості. Тож зараз слушний момент всім активним учасникам чітко продумати, які реалістичні цілі ми можемо поставити нашою багато тисячною ініціативною групою.
#євромайдан 2014
Правило перше: збиратися, регулярно і по справі. Краще без алкоголю, щоб не перетворити такі зустрічі на банальну п’янку. Краще - щотижня. Наша задача – не втратити сформовані ініціативні групи – як на реальному майдані, так і в соціальних мережах. Спочатку буде що згадати, потім ближче познайомитись. Потім – будувати спільні плани і починати діяти. Не чекаючи нічого від влади, контролюючи кожен її крок, пропонуючи і відстоюючи більш демократичні і людяні рішення . Не лише через акції протесту, але і в щоденній роботі. Адже крім того, що ми просто голови у тисячах інших на майдані, ми іще і професіонали – в соціальних науках, бізнесі, інформаційних технологіях. Тож ми можемо наближати Європу щодня, внісши невелику частку свого часу або інших ресурсів.
І це прекрасно, якіщо кожен із регіональних євро майданів – їх ключовимх активістів сформулює власну мету для свого міста. В першу чергу – в сфері контролю за діями влади, в перетворенні її на відкриту і прозору систему, а особливо контроль за використанням коштів нас, платників податків.
Правило друге: спільно приймати будь-які рішення в групі. Зараз ми це робимо, але ж всі постійно в мережах, всі зібрані разом на Майданах. Потім, в більш спокійному житті спільне прийняття рішення – процес довгий і непростий. Але навчившись в групі в 15 людей, можна буде трансформувати можливості колективного управління і на тисячах. Важливо спільно розпоряджатись наявними ресурсами, навіть, якщо вони невеликі, як спільний чай чи папір для листівок. Жоден не має право узурпувати право вирішувати, навіть якщо він більше говорить чи частіше тут буває, чи навіть якщо він купив той спільний чай чи папір. А в питанні стратегічних рішень варто не пошкодувати часу і кілька тижнів витратити на визначення цілей групи. Якщо висловиться кожен, то кожен і буде готовий максимально докладати зусиль. Для кожного учасника – це і буде його власна школа європейської демократії – досягти консенсуса із врахуванням потреб, інтересів та думок кожного.
Правило третє: навіть найменший спільний крок є величезною перемогою. Неможливо одразу перепливти море. Команда тільки тоді подолає труднощі, коли віритиме в себе, пишатиметься - а це можливо, якщо відмічати кожен, хоч і невеликий успіх. Відстояний сквер - це величезний результат, але навіть невиплачений хабар - це перемога. Бо чесний шлях забрав часу і нервів в десятеро, і група має підтримати героя, який на своєму фронті перебудовується на європейські цінності і підходи.
Правило четверте - ні на кого не покладатись крім себе. Партнери можуть бути, але одразу віддавати, довіряти свій скарб, своє право на рішення - не можна. Ми не раз бачили, як само організовані групи хтось одразу схоче долучити до протореного шляху, партійних груп, де теж непагані хлопці, але цілі і принципи у них можуть бути зовсім інші. Коли група чітко поставила собі ціль, яка наближає нас до Європейського способу життя та цінностей #євромайдану, тоді легко буде сформувати тимчасову коаліцію із громадських організацій, експертів в соціальній політиці, активістів інших ініціативних груп тощо.
Дві години активізму на тиждень
Маю одного давнього друга в містечку Оребро у Швеції. Фредрік був офіс-менеджером невеликій європейській молодіжній федерації (єдиний оплачуваний співробітник, до речі). Заробляв дуже скромно, жив у двокімнатній квартирці. Додатково до непростої роботи цей хлопець грав в самодіяльному театрі. А ще він, як виявилось, мав дуже активну громадсько-політичну позицію. Я, дізнавшись, що він входить в місцевий осередок Зеленої партії зі сміхом спитала, чи вони там агітаційні листівки друкують? Ні, про політику особливо не сперечаються і від листівок вімовились, як неефектмвних. Виявилось, що Фредрік очолює партійний комітет із контролю за комунальним господарством містечка, і в суботу він обов'язково обходить зони сбору сміття, зупинки громадського транспорту і дитячі майданчики, щоб переконатись, чи все в порядку. Якщо ні, то є кілька систем реагування - від суботника членами їх партійної групи, до скарги владі для більш системних рішень . Під час його візиту в Київ він проїхав усіма видами громадського транспорту і проінспектував нашу систему вивезення відходів. Я тоді, як дівчинка із посткомуністичної бандитської України 90-х не могла повірити, що людина може вс це робити із власної волі і безкоштовно.
«Ти ж весь вільний час витрачаєш лише на соціально корисні справи!?» – питала я.
«Зовсім ні, - відповів мені спокійний, нордичний Фредрік - в середньому дві години на тиждень. Але якби цієї роботи не було, то у жодного муніципалітету не стало б грошей оплатити все, що в нашій країні робимо ми самі для себе».
За кілька років він став заступником голови міської ради. І так само на волонтерській і безоплатній основі став робити не менш відповідальну соціальну роботу.
Піля того я у кожного європейця питаю, чи він/вона мають якісь соціальні задачі, волонтерську роботу для власної громади, де живуть чи у громадській організації. Виявляється, більшість має це за правило. Вони роблять масу всього, найнеочікуванішого – від надання першої медичної допомоги у себе в віддаленому селі, догляду за дітьми у сиротинці, до тренінгів для маргінальних підлітків навичок конструктивної взаємодії із поліцією.
Із таких практик постійної мобілізації спільноти на волонтерські зусилля кілька вже стали для України звичними Наприклад, багато людей вже зараз залучені в акції порятунку бездомних тварин та підтримку притулків, до регулярних акцій прибирання лісової чи паркової території. Саме така соціальна небайдужість до життя свого міста ат всієї країни, готовність самому змінювати ситуацію – і є головною ознакою європейської соціальної системи, способу бачити світ. Для такого нашого наближення до Європи необхідно лише дві години на тиждень від кожного. Без цих моїх, наших спільних щоденних зусиль Україна не перетвориться на Європейську державу.
Зараз, тупцюючи на морозі, саме час подумати, на що я особисто хотіла б витратити мої дві години на тиждень, щоб енергія #євромайдану не зникла.