Десять років тому, 23 червня 2016 року, у Великій Британії відбулась подія, що докорінно розвернула хід політики острівної держави та істотно вплинула на субконтинент – референдум Сполученого Королівства щодо членства у Європейському Союзі, або, як куди частіше його називають, референдум щодо Брекзіту. Те, що за первинним задумом мало стати заходом для мобілізації проєвропейського електорату, а також остаточно закриття питання щодо внутрішньополітичних маніпуляцій темою виходу Британії із ЄС, обернулося найбільшим політичним провалом Девіда Кемерона, за яким послідувала його відставка й розпочався складний і часто болючий Брекзіт.
Електоральний маятник
До 2024 року, упродовж попередніх 14 років, влада у Великій Британії належала Консервативній партії. При цьому, після Брекзіт консерватори потрапили у період турбулентності, а їхні лідери, опинившись на чолі уряду, часто змушені були достроково складати повноваження, інколи в рекордні терміни. Так, консерваторка Ліз Трасс затрималася у кріслі прем’єра лише 49 днів, встановивши антирекорд.
Перед лейбористом Кіром Стармером прем’єрську посаду з жовтня 2022 по липень 2024 обіймав консерватор Ріші Сунак, який, попри спроби фіскальної стабілізації та реформ державного сектору, не зумів виконати передвиборчі обіцянки економічного та соціального характеру, зокрема у сфері доступності житла та боротьби з нелегальними мігрантами. Ці фактори, разом із загальним електоральним виснаженням після тривалого перебвання при владі, призвели до поразки консерваторів на виборах 2024 року. Лейбористська партія здобула 411 з 650 місць у Палаті громад.
Попри такий результат лейбористи не здобули стійкої підтримки – партія отримала лише 33,8 % голосів виборців, що є найнижчим показником для партії-переможників виборів від початку століття. При цьому понад третина виборців здійснила «протестне» голосування, обравши лейбористів саме через невдоволення консерваторами. Для порівняння, у ліберал-демократів частка подібних протестних супроти консерваторів виборців склала 22 %, а у консерваторів (супроти лейбористів) – 21 %. Єдиною електорально впливовою партією, де головною причиною підтримки не було невдоволення опонентами, стала Reform UK: для виборців цієї політичної сили найбільше важить позиція щодо нелегальної міграції.
Відтак, після непевної перемоги Стармер переїхав у резиденцію на Даунінг-стріт, 10, отримавши у спадок економічну ситуацію та невирішену проблему міграції. І через два роки, 22 червня 2026 року він подав у відставку з посади прем’єр-міністра та лідера лейбористів.
Політичне мінне поле без проходу
Узагальнюючи та спрощуючи, можемо сказати, що рисами, які зруйнували прем’єрство Стармера, у цілому радше технократичного спокійного керівника, були головний гріх лідера – нерішучість та смертельна вада для політика – нудьга, неспроможність викликати інтерес. Регулярні часті негативні інфоприводи поступово знижували підтримку кабінету Стармера, змушуючи самого очільника уряду йти на поступки.
Так, уряд лейбористів спробував скоротити програму Winter Fuel Allowance, за якою британські пенсіонери одержували урядові виплати на придбання палива взимку. Результатом стали протести та масове невдоволення. Тож уряд не лише відмовився від планів обмежити програму, а й розширив її. Такий крок, однак, враховуючи попередні протести, не приніс політичних дивідендів.
Аналогічним чином кабінет Стармера змусили відмовитися від інших заходів фіскальної дисципліни: скорочення виплат по інвалідності, підняття порогу оподаткування спадщини фермерських господарств до 2,5 млн фунтів стерлінгів. Крім того, уряд відступив від обіцянок не підвищувати податкове навантаження на бізнес і збільшив розмір страхових внесків від роботодавців. Описані дії загалом збільшили навантаження на бюджет, загострили економічні проблеми та збільшили державний борг.
При цьому, уряд Стармера підвищив мінімальну заробітну плату, уклав торговельну угоду із США і досягнув певних успіхів у боротьбі з міграцією та притоком біженців у Британію, однак такі результати все ще не задовольняють суспільний запит і не прибирають невдоволення негативними наслідками міграції, у першу чергу етнічною злочинністю.
Радикальним кроком стало створення внаслідок тривалого суспільного тиску Публічного розслідувального комітету з питань грумінг-банд – органу, чиїм завданням буде розслідування, виявлення і боротьба зі злочинними угрупованнями, що займаються залученням неповнолітніх, переважно дівчат з незахищених верств населення, у тому числі сиротинців, до сексуальної експлуатації, зокрема з встановленням системи сексуального рабства та згвалтуваннями. Особливістю роботи комітету буде відмова від принципу “кольорової сліпоти” і дослідження культурних та релігійних причин появи грумінг-банд, оскільки чоловіки південноазійського походження непропорційно сильно представлені серед числа фігурантів справ про групове сексуальне насильство та сексуальне насильство над неповнолітніми.
У частини прихильників лейбористів увага до національності злочинців викликала несприйняття. А прихильники більш рішучого підходу навпаки вважали дії уряду недостатніми. У червні права партія “Restore Britain” опублікувала доповідь “Rape Gang Inquiry Report”, свій власний аналіз проблеми грумінгу та педофілії у Британії. Публікація викликала гострий суспільний конфлікт, особливо на тлі новин про чергові випадки злочинів на сексуальному грунті з боку мігрантів, оскільки автори звіту прямо назвали імміграцію першопричиною поширення системного групового сексуального насильства.
Тінь Епштейна
Попри все перераховане вище, прем’єрство Стармера могло б продовжуватися ще якийсь час, від кількох місяців до року, поступово втрачаючи підтримку і, можливо, навіть наздогнавши Ліз Трасс за показниками антирейтингу. Але восени 2025 року спалахнув гучний скандал довкола лорда Пітера Мандельсона, тогочасного посла Великої Британії у США. Британські медіа виявили, що Мендельсон не пройшов безпекову перевірку з боку спецслужб і ті не рекомендували призначати його на посаду глави дипломатичного представництва, однак МЗС проігнорувало даний факт.
Офіційна причина непроходження перевірки не була оголошена, однак у публічному дискурсі даний факт швидко набув каузального зв’язку із давньою дружбою Мандельсона з Джеффрі Епштейном, відомим американським сексуальним злочинцем, фінансистом. Опубліковані весною 2026 урядові документи вказують, що причиною були бізнесові зв’язки Мандельсона з Китаєм та Росією, однак це не знизило суспільного обурення. Заступник міністра закордонних справ Британії, Оллі Роббінс, пішов у відставку. Раніше, у лютому 2026, у відставку пішов керівник апарату Даунінг-стріт Морган Максвіні.
Згодом ситуація для уряду Стармера погіршилася додатково після витоку інформації, що Мандельсон одержував державні брифинги з секретними даними ще до завершення перевірки. Хоча сам скандал ще не вичерпав себе, його результатом у травні 2026 стала повна поразка Лейборитстської партії на місцевих виборах Англії. Партія втратила 60% своїх мандатів у місцевих органах влади, і всередині самої партії вихлюпнулося невдоволення Стармером.
Хто наступний і що далі?
Новим лідером лейбористів та наступником Кіра Стармера став колишній мер Манчестера Енді Бернем, який повернувся до парламенту, перемігши на довиборах в окрузі Мейкерфілд. Він одразу отримав підтримку понад 200 депутатів у Вестмінстер-холлі, що вказує на вкрай високу вірогідність безальтернативного транзиту влади. Перелік проблем, з якими доведеться зіткнутися новому прем’єру, майже не відрізняється від такого ж у його попередника, оскільки левова частина викликів – розлад системи охорони здоров’я, недоступність житла для населення, особливо для молоді, падіння тривалості життя, злочинність, занепад промисловості – є хронічними і турбують британців куди довше, аніж триває один електоральний цикл.
Стратегічне завдання Бернема, окрім власне виконання обіцянок його партії та виводу Британії з кризи, полягатиме у потребі повернути лейбористам їх виборців, які могли розчаруватися недостатньо яскравим і нерішучим прем’єрством Стармера, а також у залученні нових виборців з-поміж протестних виборців, оскільки у протилежному випадку лейбористи мають велику загрозу програти наступні парламентські, та й будь-які інші, вибори.
Важливо, що зміна Стармера на Бернема, як і раніше перехід влади від консерваторів до лейбористів у 2024, не повинна жодним чином позначитися на позиції Сполученого Королівства щодо підтримки України, оскільки це питання давно є частиною двопартійного консенсусу.
Малоймовірно також, що зміняться відносини Лондона з Вашингтоном. Хоча консервативні уряди з 2016 року залишалися відданими ідеї «особливого партнерства» із Сполученими Штатами, Стармер здійснив невеликий крок убік від цього ідеалу, і основна, якщо не єдина причина – авантюрна і волюнтаристська політика Дональда Трампа. Британія Стармера продовжувала прагматичний діалог зі США, займаючи нейтральну позицію у неоднозначних ситуаціях. Так, Лондон не засудив операцію проти Венесуели, однак його участь в операції проти Ірану обмежилась в основному допомогою у збитті ракет та БПЛА над Ізраїлем. Припустимо, що Бернем продовжить підтримувати прагматичні відносини зі США, водночас шукаючи більш активного партнерства з Європою і, можливо, навіть ЄС.
Відносини Британії з сусідами через Ла-Манш можна розділити на безпекові та економічні. В економічному плані Лондон продовжує зазнавати збитків від Брекзіту і втрати доступу до єдиного ринку ЄС – втрати, яку не вдалося компенсувати іншими ринками. Лейбористи в цілому є більшими єврооптимістами, аніж консерватори, а Бернема можна назвати єврооптимістом навіть серед лейбористів, оскільки він відомий висловом, що сподівається на повернення Британії до ЄС «ще за його життя». З іншого боку, сам Бернем під час передвиборчої агітації, відповідаючи на запитання представників округу, зазначав, що не буде починати перемовини про повторне приєднання Британії до ЄС.
У цілому, це можна назвати реалістичною позицією, адже навіть якщо б Лондону і дали зелене світло на повернення у союз, малоймовірно, що це відбувалося б на попередніх, відверто привілейованих для Сполученого Королівства умовах. Тим не менше, з боку ліберальних членів парламенту звучать заклики до принаймні повернення до спільного європейського ринку, і це цілком реалістичний та навіть радше корисний шлях розвитку відносин Брюсселя та Лондона. Очевидно, що у разі початку таких перемовин вони не будуть між рівними – Британія потребує ринку ЄС більше, аніж той Британію.
Відносини Сполученого Королівства із субконтинентом у безпековій сфері відбуваються найбільше в рамках, звісно, НАТО. Британія розмістила до тисячі військовослужбовців з технікою в Балтії та відпрацьовує плани швидкого перекидання додаткових сил у регіон в разі російської агресії. Головна перепона розширення безпекової співпраці – фінансова. Уряд Стармера зазнавав критики за неспроможність забезпечити деклароване зростання витрат на оборону до показника у понад 3% ВВП, без чого неможливе переозброєння армії та її підготовка до реалій сучасного конфлікту. Бернем раніше зазначав про готовність збільшувати фінансування оборони за рахунок інших статей бюджету, однак залишається відкритим питання, чи дозволять політичні реалії та інстинкт електорального самозбереження справді перенаправити кошти, наприклад, із соціальної сфери, на військову. Дозволимо собі висловити сумнів, однак, з надією помилитися.
Висновки
Новий прем’єр-міністр Сполученого Королівства стає на чолі такої ж держави, як і його попередник і попередник його попередника – держави у розпалі соціально-економічної кризи. Малоймовірно, що Енді Бернем здійснить різкий розворот у зовнішній політиці, радше він продовжуватиме курс Стармера, але з більшим акцентом на співпрацю із європейським ринком.
Можемо констатувати, що немає підстав очікувати покращення політичної ситуації у Великій Британії, оскільки правляча партія продовжує втрачати популярність, що створює ризик чергового падіння уряду до завершення політичної каденції. Левова частка причин політичної кризи витікає із наслідків як Брекзіту, так і давніх управлінських рішень, частина яких тягнеться від часів Маргарет Тетчер. Доречно припустити, що криза – нова норма Сполученого Королівства.