Посилення оборонного потенціалу
Після терактів 9/11 серед членів НАТО не було консенсусу щодо того, як боротися з новими загрозами. Сполучені Штати вважали, що європейці не володіють достатньою кількістю можливостей для протидії міжнародному тероризму. Зрештою, частина адміністрації Джорджа Буша-молодшого вважала НАТО надто громіздкою та забюрократизованою організацією.
Упродовж 1990-х років США зосередилися на тому, щоби в рамках безпекової політики НАТО надати Європі більшої автономії. Події 11 вересня 2011 року та військова кампанія США в Афганістані засвідчили, що «європеїзація» безпеки призвела до суттєвої втрати сумісності збройних сил союзників.
Європейські оборонні бюджети станом на 2002 рік передбачали недостатньо витрат на оборону. Між 1992-м і 1999 роками видатки європейських країн НАТО впали на 22%. У середньому європейські члени Альянсу витрачали на оборону 2% ВВП порівняно з 3,2% у США. Німеччина виділяла лише 1,5%, і ця сума мала стійку тенденцію до зменшення. Як наслідок, на початку 21 століття лише збройні сили Великобританії і меншою мірою Франції могли повноцінно доповнити потенціал армії США в широкому діапазоні можливостей.
Під час саміту 2002 року лідери країн – членів НАТО ухвалили Празьке зобов’язання щодо вдосконалення оборонного потенціалу, програму створення Сил швидкого реагування НАТО та оптимізували командну структуру. Також вони ухвалили Празьке зобов’язання щодо спроможності.
Намагаючись раціонально розподілити кошти, європейські міністерства оборони та збройні сили вирішили або виокремити спеціалізацію (Норвегія – елітні спецпризначенці, Чехія – мобільний підрозділ ядерного, хімічного та біологічного захисту), або об’єднувати свої зусилля. Так, Німеччина взяла на себе лідерство у стратегічному перевезенні, Іспанія – у дозаправленні в повітрі, а Нідерланди – у спільному постачанні високоточних боєприпасів.
Окремі члени Альянсу взяли на себе конкретні політичні зобов’язання покращити можливості у сферах, що розглядалися як ключові для сучасних військових операцій. Це мало збільшити кількість великогабаритних літаків у Європі в чотири рази, створити групу літаків-заправників, збільшити неамериканські запаси високоточних боєприпасів, забезпечити наявність обладнання для хімічного, радіологічного, біологічного та ядерного захисту.
Нові ініціативи свідчили про трансатлантичний консенсус щодо необхідності впоратися з викликами 21 сторіччя. Це знайшло відображення в угоді, яка мала сформувати оновлений підхід до системи протиракетної оборони НАТО. Йшлося, зокрема, про вивчення варіантів захисту територій, сил і населених пунктів альянсу від усього спектру ракетних загроз.
Празький саміт оновив Стратегічну концепцію НАТО з урахуванням змін в оцінці загроз. Вона включала зобов’язання з протидії тероризму, проведення операцій «поза зоною» держав – членів та створення Сил реагування, здатних швидко розгорнутися протягом до 30 днів у районах конфлікту високої інтенсивності.
На зустрічі міністрів оборони у вересні 2002 року у Варшаві міністр оборони Сполучених Штатів Дональд Рамсфельд запропонував створити такі сили і проводити інтегровані спільні операції.
Створення нових об’єднаних сил стало невід’ємною частиною трансформації військового потенціалу НАТО, доповнюючи Празьке зобов’язання щодо можливостей і нову структуру командування. Їх формування схвалили лідери НАТО на Празькому саміті. Сили реагування мали складатися з технологічно передових, гнучких, здатних до розгортання, оперативно сумісних сил, включаючи сухопутні, морські та повітряні елементи, готові швидко переміщатися туди, куди вирішить Північноатлантична рада. Первісно вони матимуть чисельність 21 тисячу осіб.
Слід визнати, що певний час Європейський Союз намагався розвивати власний військовий потенціал, незалежний від США. Проте прогрес у цьому напрямку був повільним. Станом на 2002 рік європейські країни боролися за виконання суворих критеріїв, викладених у Маастрихтській угоді про створення ЄС, яка була базисом для європейської інтеграції нових членів. Необхідні для створення автономного оборонного компоненту коригування бюджету неминуче передбачали тиск на європейські системи соціального забезпечення та викликали громадський опір.
А проте, наприкінці 1999 року ЄС ухвалив рішення про створення 60-тисячних європейських сил реагування, яке планували реалізувати у 2003 році. Ці європейські сили, у разі їх формування, значною мірою залежали від інфраструктури та матеріальної підтримки НАТО, утім ця ініціатива була заблокована Туреччиною на полях уже Празького саміту. Туреччина, яка воліла стати членом Євросоюзу, хотіла брати участь в ухваленні будь-яких рішень про застосування європейських сил реагування. Цю вимогу Анкари категорично відхилила Греція.
Після відповідного рішення Празького саміту технологічні та матеріально-технічні потреби новостворених Сил реагування НАТО вимагали величезних видатків, які більше не були доступні для альтернативних сил реагування ЄС.
Певне розчарування такими підсумками Празького саміту висловив тодішній президент Франції Жак Ширак, який сподівався, що під час зустрічі найвищих державних представників Альянсу вдасться укласти угоди, пов'язані з військовим співробітництвом ЄС і НАТО.
На фоні значної напруги в європейсько-американських відносинах лідери європейських урядів у Празі не наважилися публічно відхилити пропозицію США щодо трансформації військової структури та оборонної політики НАТО. Натомість вони зайняли більш жорстку позицію в питанні можливої місії Альянсу в Іраку.
Кампанія в Іраку і потенційний розкол Альянсу
Роль НАТО після 9/11 ставала менш однозначною. 2001 року організація вперше у своїй історії застосувала статтю 5 Північноатлантичного договору, яка визначає напад на одного з його підписантів нападом на Альянс у цілому. Попри це, під час кампанії в Афганістані США власними силами здійснили 90% вильотів і випустили 99% високоточних бомб по наземних цілях.
Однак британські, канадські та німецькі підрозділи брали участь в афганській кампанії, здійснюючи ризикові зачистки печер, де переховувались терористи Аль-Каїди. Британія та Франція надали значну підтримку з повітря, виконуючи розвідувальні місії, заправляючи американські літаки та завдаючи власних ударів. Незважаючи на це, адміністрація Буша була схильна принижувати ці внески союзників, підживлюючи по обидва боки Атлантики враження, що НАТО стало «марнотратним активом».
Первісний успіх, досягнутий адміністрацією США після 11 вересня в розгромі Талібану, підживив упевненість Джорджа Буша у здатності американських збройних сил, які діють здебільшого самостійно, власноруч провести будь-яку військову операцію.
Напередодні Празького саміту Білий дім оголосив, що він очікує резолюції від НАТО, яка підтримує мандат ООН з вимогою повного роззброєння Іраку – мандат, який має стати приводом для наступної військової операції. Президент США планував використати саміт НАТО для організації підтримки ймовірних військових дій проти Багдада.
20 листопада 2002 року під час зустрічі з президентом Чехії Джордж Буш зазначив, що друзі США можуть вільно вибрати, чи хочуть вони брати участь у будь-якій військовій операції проти Іраку, якщо режим Саддама Хусейна відмовиться згорнути свої програми озброєння. Він сказав, що від Чехії, Німеччини чи Великобританії залежить, чи візьмуть вони участь у кампанії, щоб змусити Ірак роззброїтись.
"Річ у тому, що буде багато дискусій з нашими друзями", – визнав Буш. Президент Чехії Вацлав Гавел сказав, що воліє, щоб Саддам мирно віддав свою зброю масового знищення. "Однак якщо виникне потреба застосувати силу, я вважаю, що НАТО має чесно та швидко розглянути свою участь у цьому", – зазначив він.
Тогочасна адміністрація США була рішучим прихильником розширення Альянсу, частково тому, що багато нових членів могли стати сильними союзниками у війні з тероризмом і висловили готовність запропонувати свою інфраструктуру, якщо з Іраком виникне військова конфронтація коаліції під керівництвом США.
Стратегія національної безпеки, оголошена урядом Джорджа Буша, різко розмежовувала функції міжнародних альянсів, таких як НАТО. У цих рамках роль НАТО зводилася до допоміжних сил або військового резерву, покликаного підтримувати США, коли останні вважатимуть за потрібне.
Пентагон, зокрема, неодноразово давав зрозуміти, що він не дозволить зв’язувати себе рішеннями, ухваленими Альянсом. Широко цитоване зауваження міністра оборони США Дональда Рамсфелда про те, що «місія визначає коаліцію, а не коаліція місію», була сприйнята в Європі як відкрита загроза існуванню НАТО. За словами одного німецького експерта з питань оборони, «ґрунтуючись на власних потребах, США вирішуватимуть, хто буде їхнім партнером, і використовуватимуть Альянс як базу для військових операцій під проводом Америки».
На цьому тлі загострилися американо-німецькі відносини: канцлер ФРН Герхард Шредер під час останніх виборів у Німеччині виступив проти планів США щодо односторонньої військової операції в Іраку. Хоча коаліційний уряд ФРН намагався знайти точки дотику з Вашингтоном у цьому питанні, президент Буш відхилив прохання Шредера про зустріч віч-на-віч у Празі.
На полях саміту лідер США провів окрему зустріч з прем'єр-міністром Великобританії та президентами Франції, Туреччини і Росії, але з канцлером Німеччини поспілкувався лише в рамках офіційних засідань Північноатлантичної ради.
Канцлер ФРН тим часом наголосив, що Німеччина не візьме участі в бойових діях в Іраку. «Головне, – зазначив Шредер, – домогтися допуску інспекторів ООН до Іраку та забезпечити їм нормальні умови для безперешкодної роботи».
Загалом європейські країни НАТО в Празі намагалися переконатись у тому, що Вашингтон відданий повному та належному використанню міжнародних інституцій, зокрема ООН, які Сполучені Штати допомогли заснувати понад пів століття тому.
Париж також виступав проти односторонніх дій США в Іраку. Франція наполягала, щоб Рада Безпеки ООН, а не Білий дім, вирішила, яка санкція до Багдада буде застосована. Під час кулуарних дискусій США, однак, залишали за собою право задіяти силовий варіант без відповідного схвалення Радбезу ООН.
У підсумку держави-члени Північноатлантичного альянсу ухвалили Заяву щодо Іраку, в котрій висловилися на підтримку резолюції № 1441 Ради Безпеки ООН (яка дала Іраку 30 днів на остаточне виконання попередніх резолюцій ООН, зокрема, представлення доказів знищення запасів зброї масового ураження і допущення інспекторів Організації до всіх об'єктів на території Іраку), а також закликали Ірак до «негайного і беззастережного виконання цієї резолюції й усіх попередніх резолюцій Радбезу ООН».
У заяві саміту зазначено, що НАТО об’єднається, щоб вжити «ефективних заходів для допомоги та підтримки» резолюції ООН, яка наказує режиму Саддама Хусейна відмовитися від своєї зброї масового знищення.
Теоретично це означало, що окремі члени НАТО могли взяти участь у військовій операції під проводом Сполучених Штатів, але на практиці позиції 19 союзників із цього питання були далеко не одностайні.
Старт найбільшого розширення в історії
На початку нового тисячоліття НАТО в Європі відігравала стабілізаційну функцію. Від Балтійського моря до Балкан політична стабільність новостворених держав значною мірою покладалася на процес розширення НАТО та ЄС, що потребував проведення відповідних реформ країнами-кандидатами.
Договір про звичайні збройні сили в Європі, який регулював розміщення конвенційних озброєнь, що був підписаний державами-членами НАТО та Варшавського договору в останні дні Холодної війни, зберігав чинність. З історичним супротивником, Росією, альянс у 1997 році започаткував політику партнерства.
Після 1999 року в політичних колах країн Заходу точилося багато дискусій щодо подальшого розширення НАТО на схід. Згідно з комюніке Вашингтонського саміту НАТО 1999 року, Альянс пообіцяв повернутися до процесу розширення під час саміту у Празі 2002 року. Черговий раунд розширення знову супроводжувався контраргументами щодо доцільності вступу нових членів.
За оцінками експертів, замість зміцнення НАТО вступ низки малих і середніх європейських країн привносив замало стратегічних переваг і сприймався опонентами як загроза послаблення військової ефективності. Наприклад, популярний оглядач Томас Л. Фрідман стверджував, що «армія США жодним чином не збирається надавати гарантії безпеки на естонсько-російському кордоні». Як наслідок, НАТО ризикувала перестати бути справжнім військовим альянсом і стати копію малоефективної ООН.
Інші учасники дискусії віддавали перевагу невійськовим стандартам, які, на їхню думку, відображали поточну політичну ситуацію в Європі, де Росія більше не є військовою загрозою і де справжньою небезпекою є етнічні конфлікти, націоналізм і тероризм. За таких обставин, як стверджувалося, ключовим критерієм членства ставала політична стабільність і модернізовані збройні сили, здатні сприяти обороні кордонів і миротворчим операціям. Державний секретар США Колін Пауелл запропонував саме такий стандарт під час слухань у Конгресі, де він наголосив на необхідності країн-кандидатів модернізувати свої війська та зміцнити демократичні інститути.
Ще одним фактором, якому приділялася увага, була підтримка членства в НАТО громадянами країни – кандидата. У Словенії, наприклад, уряд підтримував вступ до Альянсу, але громадська підтримка членства впала до 38% станом на квітень 2002 року. Натомість суспільна підтримка в Естонії після енергійної кампанії уряду зросла з трохи менш ніж 50% у 2001 році до 58% у квітні 2002 року.
За рік до саміту в Празі дебати щодо розширення НАТО точилися зовсім інакше, ніж це було у 1998 році. У 1998 році кілька європейських членів Альянсу рішуче підтримали розширення. У 2001 році більшість держав-членів обговорювали питання розширення в більш обережних формулюваннях. У певних столицях заявляли про свою принципову підтримку розширення або згадували країни, які були перспективними кандидатами, але не пропонували надати їм членство.
Ця обережність була зумовлена тим, що країни – члени НАТО не хотіли завчасно називати своїх власних «фаворитів» через побоювання, що країни-кандидати можуть зменшити свої зусилля у виконанні вимог Плану дій щодо членства.
Коли президент Джордж Буш-молодший здійснив першу після інавгурації поїздку до Європи в червні 2001 року, у промові у Варшаві він заявив про віру в «членство в НАТО для всіх європейських демократій, які цього прагнуть і готові розділити відповідальність, яку несе Альянс», таким чином повною мірою підтримавши розширення «від Балтійського до Чорного моря».
Більшість держав – членів Альянсу станом на 2002 рік погоджувалися з тим, що Словенія відповідає всім політичним вимогам для членства. Угорщина тоді чи не найбільше лобіювала кандидатуру Словенії із власних стратегічних міркувань. Оскільки Угорщина на той момент не мала кордону з жодною іншою державою НАТО, вступ Словенії до Альянсу забезпечував наземний коридор до Італії, що виглядало очевидною перевагою, враховуючи, що раніше, під час операції в Косові, нейтральна Австрія заборонила польоти авіації НАТО над своєю територією в Угорщину.
Словаччина розглядалася гідним кандидатом більшістю країн НАТО, які спостерігали за тим, щоби вибори у вересні 2002 року не призвели до «відкату» в реформах.
Польща тим часом рішуче підтримувала членство балтійських держав; наполягаючи, що країни Балтії відповідали політичним принципам ОБСЄ та ЄС щодо демократії, і наголошуючи, що трьом балтійським країнам вдалося встановити кращі відносини з Росією.
Італія, Греція та Туреччина проводили кампанію щодо членства Болгарії та Румунії. Вони переконували, що ці два кандидати можуть сприяти стабільності на Балканах, де Європа найбільше потребувала безпеки. Критики не безпідставно заперечували, що і Бухарест, і Софія продовжували страждати від корупції у своїх керівних структурах і що Болгарія повинна докласти більше зусиль для модернізації власної армії.
Загалом на Празькому саміті НАТО планували запросити до своїх лав сім країн, зокрема й Латвію, Литву та Естонію, які пів століття були частиною Радянського Союзу.
Частина оглядачів напередодні рішень у Празі зазначала, що НАТО перетинає умовний кордон із зоною інтересів Росії і «ніхто цього не помічає». Водночас прихильники розширення вірили, що Росія змінилася. Це враження, яка показала історія, було помилковим.
Погляди російського уряду відігравали не останню роль у дискусії про розширення. Німеччина та Франція дотримувалися думки, що розширення НАТО та програма протиракетної оборони США викликали невдоволення в Москви і що новий раунд розширення Альянсу на схід лише посилить напруженість у відносинах по лінії Росія – НАТО. Утім «пом’якшена» риторика Путіна з приводу розширення НАТО після терористичних атак 11 вересня 2001 року в США, ймовірність того, що Вашингтон і Москва можуть дійти згоди з питань протиракетної оборони, підштовхнули Париж і Берлін до більш активної підтримки членства кількох держав-кандидатів у Празі. Тож Німеччина фактично в останній момент зняла свої заперечення проти запрошення країн Балтії.
Хоча багато європейських членів Альянсу сумнівалися в доцільності та масштабах подальшого розширення, той факт, що США зробили це своїм стратегічним пріоритетом, сприяв кінцевому успіху процесу.
Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія – саме ці країни були, зрештою, запрошені розпочати переговори про вступ до Альянсу. Процес ратифікації документів про приєднання нових членів НАТО мав завершитися до наступного саміту в Стамбулі в травні 2004 року.
У резолюції Празького саміту зазначалося, що двері НАТО залишатимуться відчиненими для країн, що беруть участь у Плані дій щодо набуття членства, яких не було запрошено вступити до НАТО в Празі. У зв’язку з цим союзники закликали Албанію, Македонію та Хорватію продовжувати військові й політичні перетворення та запевнили, що підтримка реформ у цих країнах з боку Альянсу залишається незмінною.
Джордж Робертсон, тогочасний генеральний секретар НАТО, заявив, що розширення Альянсу поширить його гарантії безпеки на схід аж до Чорного моря. Цей рух, за його словами, не був спрямований проти Росії. Лідери Заходу в той момент не виключали, що колись, можливо, навіть Росія зможе стати повноправним членом НАТО.
Росія лишилася осторонь
Події в США 11 вересня 2001 року засвідчили запит на скоординовані дії з реагування на нові спільні загрози. У заяві після позачергового засідання Постійної спільної ради НАТО – Росія 12 вересня сторони закликали «усе міжнародне співтовариство об’єднатися у боротьбі з тероризмом».
Улітку 2001-го президент Буш допустив можливе членство Росії в НАТО. Путін натомість заявив, що зараз його країна не зацікавлена в членстві, але не виключив такої перспективи. У жовтні того самого року президент РФ і генеральний секретар НАТО зустрілися в Брюсселі, щоб обговорити можливості поглиблення співпраці.
На засіданні Постійної спільної ради в Рейк'явіку 14 травня 2002 року міністри закордонних справ схвалили спільну декларацію «Відносини між НАТО і Росією: нова якість», прийняту та підписану главами держав і урядів, а також генсеком Альянсу.
28 травня 2002 року Римська декларація заснувала Раду НАТО – Росія, яка запроваджувала механізми консультацій, співпраці і спільних дій у широкому спектрі питань євроатлантичної безпеки, що становлять спільний інтерес.
Натомість політика розширення НАТО, розпочата ще за часів адміністрації Клінтона, викликала російську критику. Після терактів у США Росія пом’якшила свою публічну позицію щодо розширення Альянсу. Тактично ця пауза в конфронтації була обумовлена тим, що Путін розглядав «єдиний фронт з Заходом» проти тероризму, враховуючи війну в Чечні, важливішим за розбіжності з приводу розширення західного оборонного союзу. Утім більшість російської політичної еліти залишалася супротивниками розширення НАТО, розглядаючи це як спробу США встановити «всесвітню гегемонію».
Томас Фрідман з видання «The New York Times» застерігав на початку нульових, що Путін міг би «дуже легко протистояти будь-якому розширенню НАТО шляхом переміщення кількох військових підрозділів до кордону». Він також вважав, що «розширення НАТО до кордону з Росією» призведе до того, що «зробить співпрацю з Москвою неможливою».
З іншого боку, 20 років тому в США та на Заході загалом превалював ідеалізований погляд на майбутнє відносин з Росією. «Менш ніж 20 років тому Росія, здавалося, була зовсім в іншій галактиці. Тепер її втягнули в численні західноцентричні орбіти, включаючи Раду НАТО – Росія, Партнерство заради миру та Раду Європи. Буш, як і Білл Клінтон раніше, залишив відкритим право Росії на членство в НАТО. Хоча до цього дня ще далеко, сьогодні Росія є більш справжнім партнером НАТО, ніж раніше. Рішення президента Путіна прискорити приєднання своєї країни до Заходу має глибокі наслідки для майбутнього НАТО, включаючи його масштаб і навіть назву. Термін «Північна Атлантика» здасться неадекватним як географічне позначення експерименту з колективної безпеки, що розширюється, як міг би сказати Вінстон Черчилль, від Вільнюса на Балтиці до Владивостока на Тихому океані», – писав ексзаступник держсекретаря США Строуб Телбот у статті напередодні саміту в Празі.
Перебуваючи в Празі, президент Буш зазначав: «Наш ворог не Росія, ворог – глобальні терористи, які ненавидять свободу». Кремль, як і раніше, не хотів однозначно відповісти на запитання: НАТО – союзник чи противник? Коли ж американський президент назвав запрошення країн Східної Європи, зокрема держав Балтії, святом, президент РФ вирішив на святковий саміт у Празі не приїздити.
Провокація проти України
Після свого переобрання на другий президентський термін команда президента України Леоніда Кучми вирішила зайняти більш прозахідний курс у зовнішній політиці. Поступово ця трансформація призвела до бажання набути повноправне членство в НАТО.
Як це часто водиться в українській політиці, лише за пів року до чергового саміту НАТО, 3 травня 2002 року, на засіданні РНБОУ вирішили почати «вироблення такої стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи безпеки в Європі, що сьогодні базується на НАТО».
Євген Марчук, тогочасний секретар РНБО, пояснюючи це рішення, сказав: «В умовах активного розширення НАТО і потепління відносин Альянсу з Росією вступ у союз, що нараховує зараз 19 членів, є вигідним і необхідним для України».
Для України саміт у Празі був знаковий, бо фактично до того часу вся програма співпраці між НАТО та Україною в рамках Хартії про особливе партнерство від 1997 року була вичерпана.
Утім українські перспективи інтеграції в Альянс були не такі й оптимістичні. Саме в цей час українську владу підозрювали у схваленні рішення про постачання озброєнь до Іраку, навколо програми озброєнь якого був посилений міжнародний контроль. Йшлося про дезінформаційну кампанію проти України з приводу постачання станцій пасивної радіорозвідки «Кольчуга».
Саме через це керівництво НАТО не поспішало вітати Леоніда Кучму з уперше проголошеною Києвом на рівні законодавчого рішення готовністю приєднатися до Альянсу. Європейські та американські лідери тоді запитували: «Навіщо НАТО у своїх лавах країна, яка може за лаштунками підтримувати режими на кшталт іракського диктатора?» 2002 року лідери європейських країн, а також США взагалі намагались уникати зустрічей з Кучмою.
"Щодо України, то я досі не певен, чи український президент буде з нами", – сказав генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон на пресконференції у Празі першого дня саміту НАТО.
«Завтра в нас буде зустріч комісії НАТО – Україна, але на рівні міністрів закордонних справ, – продовжував Робертсон, – український президент знає про проблему, яка стосується експорту, чи можливого експорту радарних систем «Кольчуга» до Іраку. Ця стурбованість залишається. Досі не надано відповідей на питання експертів, яких надіслали США і Британія на вимогу українського уряду, коли той намагався довести неправдивість звинувачень».
Речник НАТО Ів Бродер у коментарі українським журналістам першого дня саміту зазначив: «Ми чітко і відкрито заявили, що було б не найкращим рішенням для пана Кучми їхати до Праги. Але він так вирішив. Яка буде на це реакція, залежатиме від кожної окремої держави».
Коли стало відомо, що Кучма все ж прибув до Праги, в НАТО екстрено ухвалили рішення про французький порядок розсадки учасників. Робилося все для того, щоб Кучма не сидів поруч з лідерами Британії та США Тоні Блером і Джорджем Бушем. Замість цього по праву руку від українського лідера опинився турецький президент Ахмед Сезер. По ліву не було нікого, тому що «Україна» була останнім словом у списку країн – учасниць Празького саміту, складеному французькою мовою.
Серед наріжних питань на засіданні Комісії Україна – НАТО в Празі прогнозовано стала ситуація навколо так званих постачань радарних комплексів «Кольчуга» Іраку. Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко заявив, що Київ «робитиме все можливе, щоб спростувати ці безпідставні звинувачення, які базуються на припущеннях». Натомість додав, що «нам нічого доводити, нехай доводять ті, хто звинувачує».
Зленко зауважив, що Київ «оголосив про повну готовність співпрацювати з американськими та британськими експертами і забезпечити їм доступ до інформації й усіх необхідних документів про виробництво, специфікацію і продаж цих систем». А з іншого боку, глава українського зовнішньополітичного відомства вказав, що Київ зі зрозумілих причин не допустить іноземних експертів до даних, які стосуються національної безпеки України.
На тлі зближення позицій США та Росії, а також через залежність великих європейських гравців від російських ресурсів ніхто не хотів помічати, що вся ця скандальна історія з «Кольчугами» розгорталася в рамках намагань Москви послабити України та її тодішнє керівництво, не даючи можливості нашій державі наблизитися до НАТО.
А втім, і в Брюсселі, і у Вашингтоні розуміли: відносини Альянсу з Україною необхідно якось розвивати. У Декларації Празького саміту пункт 9 присвячено виключно відносинам з Україною. У ньому, зокрема, зазначалося: «Ми залишаємося відданими розвитку міцних відносин між Україною та НАТО відповідно до положень Хартії про особливе партнерство. Ми взяли до уваги прагнення України йти курсом цілковитої євроатлантичної інтеграції та закликаємо Україну втілювати всі необхідні для цього реформи, щоб досягти цієї мети. Це, зокрема, стосується вдосконалення системи контролю над експортом. Новий План дій, який ми укладемо з Україною, є важливим кроком у цьому напрямі. У документі визначено політичні, економічні, військові та інші галузі реформ, у яких Україна зобов'язується просуватися вперед і в яких НАТО продовжуватиме надавати підтримку. Щоб гарантувати стабільний прогрес поглиблення та зміцнення наших відносин, Україна має довести непохитну відданість цінностям, які поділяють країни євроатлантичної спільноти».
Таким чином, під час засідання Комісії НАТО – Україна міністри закордонних справ у Празі ухвалили План дій НАТО – Україна, у якому, зокрема, сказано: «Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети в напрямку повної інтеграції в євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для чинного і майбутнього співробітництва Україна – НАТО відповідно до Хартії».
Характерно, що План дій Україна – НАТО мав ту саму структуру, що й План дій щодо членства (ПДЧ), який проходять усі кандидати на вступ до Альянсу. Після представлення українською стороною свого проєкту Плану дій спеціально поміняли місцями розділи і їхні назви, щоб План дій Україна – НАТО не був надто схожим на ПДЧ країн-кандидатів.
Усе це стало свідченням готовності країн НАТО в подальшому розвивати особливі відносини з Україною. Утім хибні дії Альянсу щодо нашої держави через двадцять років призведуть до великої війни з Росією.