Українських біженців приймають родини
На початку повномасштабного вторгнення Італія досить оперативно ухвалила програми підтримки: минулий уряд Маріо Драгі виділив 318 млн євро на допомогу українцям. Біженці могли або жити у родичів (друзів, знайомих) і отримувати 300 євро на дорослого та 150 євро на дитину впродовж трьох місяців, або ж мешкати у структурах, наданих державою – готелях, соціальному житлі, центрах прийому біженців тощо – і отримувати харчування, але не гроші.
На практиці вийшло так: абсолютна більшість тих, хто втік від війни живе у друзів-знайомих (за деякими даними, таких до 90% від загальної кількості), і меншість – у наданому державою житлі. При цьому Італії не вдалося втілити навіть ті скромні плани повною мірою. У співробітництві з так званим третім сектором – релігійними та іншими структурами – у березні були визначені 17 тисяч місць для українців. На практиці вдалося задіяти лише трохи більше 13-ти тисяч. При цьому заявки від Сицилії, Калабрії та Базилікати держава заморозила, адже, на думку чиновників, це занадто віддалені південні регіони, тож там немає українців, які живуть у наданому державою житлі, а мешкають тільки ті, кого запросили родини.
Понад 60% прибулих подали заявку на отримання грошової допомоги. І з 9 травня перші заявники почали їх отримувати. Станом на серпень більшість тих, хто мав право, вже отримали всі передбачені гроші, за всі три місяці. Зараз виплачуються останні транші тим, хто встиг зареєструватися до 30 вересня – після цієї дати програма фінансової підтримки закрилася. А нинішній транш, попереджають українців через смс, у листопаді затримується... І кошти, виділені на грошову допомогу українцям, вже закінчуються... попри те, що серед заявників багато дітей (а це не 300, а 150 євро на місяць), а також те, що багато українських родин влітку повернулися з Італії до України, не очікуючи отримання всіх трьох передбачених траншів.
Отже, на сьогодні більшість українців вже живуть без італійської державної допомоги. Як? Як сказала одна жінка, яка не захотіла називати своє ім’я: «Якось пристосовуємося. Звичайно, ми вдячні Італії й за те, що отримали, але нині таке враження, що новий уряд не знає, що далі робити з нами».
Цілком ймовірно, що вона має рацію. Джорджа Мелоні є (від квітня) послідовно проукраїнською щодо зовнішньої політики й, зокрема, просуває надання Києву зброї, а от про українських біженців в Італії щось не говорить. Хоча, заради справедливості – з економікою в Італії дійсно все досить складно. І саме через це уряд Мелоні вже взявся урізати кількість тих, хто має право на так званий безумовний дохід. Тож зараз оголосити нові виплати українським біженцям – це був би непересічний крок, який треба було б якось пояснити щонайменше її власним, ультраправим, виборцям.
То як же живуть нині біженці? Когось фінансово підтримують родичі з інших країн. Хтось знайшов вже підробіток – прибирати в будинках, доглядати дітей чи стареньких. Це та робота, яку італійський робочий ринок пропонує у достатній кількості. Із усіма іншими видами робіт складно. Існують різні програми для пошуку роботи, спрямовані на українських біженців – як від Євросоюзу, так і від регіональних влад чи комерційних установ. Є курси перекваліфікації, вивчення італійської мови, однак важко сказати, щоб це масово допомагало українцям працевлаштуватися. Не тому, що вони не хочуть, а тому, що ринок праці, скажімо так, специфічний.
«Ми хочемо жити на своїй землі»
Але послухаймо також наших героїнь, історії яких ми відслідковуємо з весни, як живуть нині вони?
Ольга Скорик з Харкова: «Наша ситуація не дуже змінилася тільки тому, що нам дуже пощастило з приймаючою родиною, і ми досі живемо там, куди прибули на початку березня. А от гроші тануть, це так. Витрачаємо залишки моїх заощаджень, фінансово допомагає чоловік. Я хочу працювати, але щось мені складно уявити роботу, яку можна поєднувати з вихованням дітей самотужки, при цьому заробляючи достатньо, щоб самостійно знімати житло... Діти вчаться онлайн в українській школі – ми вирішили, що італійська школа плюс українська плюс спорт та музика – це буде занадто. Я здала іспит на черговий рівень знання італійської мови – для моєї професії вона мені згодиться. Ніби все добре, але... Страшенно хочеться повернутися у рідний Харків, навіть розуміючи, що він дуже змінився за ці місяці розлуки... Але принаймні до весни – заради дітей – все ж залишаємося тут».
Приблизно такі ж емоції і у киянки Анни, що теж з березня живе в столичному регіоні Лаціо з сином. Правда, у Анни ще влітку закінчилися можливості жити у домі друзів, відтак, завдяки італійській Цивільній обороні, мешкає у готелі. Тобто – у готелях. Адже біженців постійно кудись «перекидають». Нині Анна з сином живе вже у другому готелі, але, здається, незабаром перевезуть у ще якийсь, може, навіть в іншому регіоні. Кожного разу це невідомість, куди саме везуть, адже біженцям цього ніколи не повідомляють. Але умови прийнятні, харчування в готелі також є... Та Анні так само до щему не вистачає України:
«Не повірите, вже тричі квитки додому брала, так хотіла повернутися... І щоразу ледь не в останню мить відмовлялась від цієї ідеї. Рано все ж у Київ з дитиною... Нещодавно біля мого дому приліт був. Треба якось перезимувати, а там видно буде, – зітхає вона. – Італія – чудова країна, тут привітні люди (щоправда, не ті, що приїжджають переселяти нас разом з перекладачами на російську – ті чомусь досить грубі). А поки що займаюся розвитком дитини, намагаємося відвідати якомога більше культурних цікавинок тут, на Апеннінах. Я ходжу на маніфестації протесту проти російської агресії, які дуже часто відбуваються у Римі, й інших закликаю. Уже десь людей 12-15 з нашого готелю туди ходять! Отже, демонструємо українську позицію італійцям і, як каже Жадан, «прокидаємося щоранку на день ближче до нашої перемоги».
А от третя наша героїня – Юлія з Київщини, мама трьох дітей – таки повернулася ще у серпні. «Так, складно, – каже вона. – Неможливо працювати. Складно пристосовуватися до відключень електрики. От зараз, поки з вами говорю – смажу яєчню для молодшої дитини на похідному газовому балончику. Але ми 90-ті витримали, витримаємо й це. Ні, жодного разу не пошкодувала, що повернулися з Італії. І діти також ні. Туди у відпустку їздити добре, а жити ми хочемо тут, на рідній землі. В Україні все чудово було, поки не прийшли росіяни».