Сезон у скелетоні вже розпочався. Які цілі ставите на цей відрізок змагань?
Сезон розпочався дуже швидко. Можу одразу відзначити, що дуже багато країн бере участь у змаганнях. Окрім того, збільшилася конкурентність: боротьба зараз точиться за соті частки секунди. Для мене цей сезон розпочався досить таки непогано — два восьмих й одинадцяте місця. Я зараз сьомий у загальному заліку Кубку світу. Непогано справи йдуть і у Ярослава Лавренюка, ще одного нашого скелетоніста.
На останньому етапі він установив особистий рекорд, ставши 22-м. Звісно, ми хочемо, щоб він був ще швидшим, адже паралельно в нас йде боротьба за другу квоту на Кубок світу. Важливо її зберегти. За очками Ярослав зараз трішки відстає від темпу. Сподіваюся, що на наступних змаганнях він виступатиме краще. Узагалі прикольно повернутися до змагань, особливо в Пхьончхан, адже з цим містом у мене дуже багато приємних спогадів. Саме там проходили мої перші дорослі Олімпійські ігри.
Ваш колега Ярослав ще досить юний, але вже досвідчений спортсмен. На вашу думку, в чому його перевага над іншими скелетоністами?
Ярослав дуже талановитий. Він проводить уже четвертий повноцінний сезон, набирає обертів, показує стабільне пілотування. У цьому сезоні брав участь у трьох етапах Кубку світу, уперше був на пекінському треку і показав там серйозний рівень пілотування. Він швидко переймає поради, які даю йому я, швидко вивчає треки. У нього хороший стартовий розгін. Стараємось давати йому те, чого не було в нас свого часу, коли починали. Окрім того, для мене дуже корисно те, що він у команді. Так ми швидше тестуємо ковзани й інші деталі, можемо обговорювати треки разом. Наша командна робота дає свої результати.
Ви ставите собі за мету зробити так, щоб на наступній Олімпіаді в України було вже два представники у скелетоні?
Так, нам важливо зберегти квоту на Кубку світу, адже ми хочемо боротися за дві олімпійські ліцензії. Ми покладаємо на Ярослава великі сподівання. Відбір буде дуже складним, команд набагато більше, ніж місць. Усього шість країн матимуть представництво двох спортсменів, три команди — трьох. Серед наших конкурентів збірні Італії, Кореї, Австрії, Швейцарії, Канади, Америки, Латвії. Усі команди розвиваються, тому варто постаратися.
У чому найпомітніший розвиток? Скелетон з роками став швидшим?
Це технологічний вид спорту, який швидко змінюється. Ті речі, які працювали, коли ми починали, зараз уже не працюють. Це стосується і полірування ковзанів, і скелетонів загалом. Скелетон як вид спорту стає більш конкурентним, більш деталізованим. Ми додаємо у стартовій частині й на фініші, але так само роблять й інші атлети. Через це щільність результатів тільки збільшується. Технології розвиваються настільки швидко, що якщо ти зупинишся хоча б на декілька місяців, то відставатимеш. Усі перебувають у пошуку покращень, а такі великі команди, як Німеччина й Велика Британія, задають ритм. За ними важко встигати, адже в нас немає таких виробничих і дослідницьких можливостей.
На скільки років Україна відстає від інших країн світу за розвитком у скелетоні?
По-перше, ми не маємо повноцінного виробництва приладів для Кубку світу. Ми виробляємо щось, але зробити весь продукт повністю не можемо. До прикладу, ми не можемо повністю виробити скелетон, якісні ковзани для Кубку світу. До повномасштабного вторгнення були класні проєкти. Ми працювали з експертами із заводу Антонова, робили деякі деталі, витратили багато коштів і часу на це, але, на жаль, почалося повномасштабне вторгнення, тому зараз це все відклали на задню поличку. Люди, які розуміються на інженерії, зараз потрібні в інших сферах. Ми однозначно відстаємо, але складно сказати наскільки.
Зараз зосередилися на тому, щоб співпрацювати з іноземними партнерами. Працюємо з легендарними Дукурсами, з головою сім’ї Дайнісом (Дайніс Дукурс — латвійський бобслеїст, головний тренер збірної Латвії зі скелетону. — LB.ua). Я відчуваю, що ми відстаємо, але боремось. Зараз близькі до медалей, дуже близькі до медалі Кубку світу. Я налаштований на те, щоб цього року здобути її. Уже точно настав час, і я відчуваю в собі сили зробити це.
У вас часто бувають проблеми з розгоном. Як працюєте над цим?
Зараз нас консультує Микола Кушнір — легендарний український тренер, який тренував Інесу Кравець (українська легкоатлетка, яка займалася потрійним стрибком. — LB.ua). У молодості він займався бобслеєм і розуміє, як потрібно бігати саме на льоду. Ми бачимо, що на правильному шляху. Я стартую краще, тож вірю, що скорочуватиму відставання від лідерів.
Ковзани, нові технології, тренування, переїзди, змагання — це все потребує грошей. Чи рахували, скільки коштує ваша підготовка?
Я не знаю про фінансову частину нашої підготовки. Про це розкаже мій тато, адже він краще орієнтується в цих цифрах. Звісно, кошториси дуже великі, особливо цього сезону. Ми працювали на трьох континентах: розпочали з Азії, зараз змагання відбуваються у Європі, а Чемпіонат світу — в Америці. Ціни на проживання, спуски на треку — це все дуже дорого. Загалом скелетон — це дорогий вид спорту. Ми знаходимо гроші на фінансування наших юних скелетоністів, співпрацюємо з закордонними організаціями й намагаємося не покладати всі витрати на державу.
Професійні спортсмени багато в чому собі відмовляють. Які обмеження є у вас з огляду на підготовку?
У нас дуже щільний графік: по два тренування в день і багато роботи з технікою. Я обмежений у розвагах, особливо зараз, коли триває сезон. Не вистачає часу пограти в той самий S.T.A.L.K.E.R. 2, який вийшов… Однак сподіваюся, що знайду годинку для цього. Є обмеження в їжі. Після Олімпійських ігор у Пхьончхані з’явилось нове обмеження у вазі: спортсмен і його скелетон повинні важити разом не більш ніж 120 кілограмів. Це означає, що потрібно постійно контролювати вагу. У цьому компоненті я трохи заздрю Ярославу, адже він важить менше і може їсти скільки захоче.
Яка середня вага скелетона?
Вона коливається від 25 до 38 кілограмів залежно від того, як краще спортсмену. Кожен обирає, як йому комфортно. Якщо скелетон занадто важкий, ним важко пілотувати, його треба тиснути на віражах. Мій скелетон важить у районі 28–30 кг.
В Україні досі немає бази для навчань скелетону. Чи є зрушення в цьому питанні, чи побудують її після війни?
Для успішного розвитку скелетону в Україні нам потрібна база — це факт. База, де ми зможемо елементарно збирати секції зі скелетону. Це дуже болюче питання, коли тебе дитина запитує, де можна спробувати займатися цим видом спорту. А спробувати ніде. Немає умов. Ця база потрібна. Вона б згодилася і для літніх тренувань. Я хотів би більше часу проводити вдома, в Україні, але тут немає умов. Обіцянок завжди було дуже багато. У нас є тільки рейки для стартового розгону, які ми поставили в манежі на Березняках. Ще є рейка в Житомирі, але цього замало.
Ми хочемо будувати базу, це наша мета, але передумов для цього поки що немає. Сьогодні ми не можемо сказати: «Збудуйте нам естакаду». Ми реалісти, у нас повномасштабна війна. Про будівництво говоритимемо тоді, коли це буде на часі. У нас є проєкти готової стартової естакади з розрахунками, ми спілкуємось із закордонними партнерами, але це питання відкладається на потім, коли будуть більш сприятливі умови для цього. Що стосується льодового треку, то я не впевнений, що є сенс будувати його в Україні, адже це дуже дороге задоволення. Окрім того, його потрібно вміти обслуговувати.
Де зараз базується збірна України зі скелетону?
Частина команди — наші діти — базуються в Чернігові. Улітку передсезонна підготовка була в Сігулді (Латвія). Для нас це дуже зручне місце, адже тут є всі умови для стартового розгону, є спортивні комплекси для тренувань з фізичної підготовки. Там чудовий трек і привітні люди, які підтримують Україну, а це дуже важливо для нас. Що стосується сезону, то сталої бази немає. Ми постійно подорожуємо, і все залежить від календаря сезону. Наприклад, наступний сезон, олімпійський, ми вже знаємо, де будуть відбори на Ігри, тож плануватимемо свою підготовку саме на тих треках, де будуть змагання.
Як часто ви буваєте вдома, коли востаннє були в Києві?
Востаннє був улітку. Поїздки додому зараз — це складно, особливо коли вже йде сезон. Перерва між стартами триває в середньому тиждень, а на дорогу туди й назад піде щонайменше чотири дні. Тобто мінус чотири дні тренувань. Звісно, якби працював аеропорт, наприклад, у Львові, було б легше. Тато зараз у Києві. У нього немає потреби в гарній фізичній підготовці під час сезону, тому він займається бюрократичною частиною роботи — звітністю. Ми ж з командою зараз у Німеччині готуємося до наступного старту.
Тато був поруч з вами на кожних змаганнях. Його відсутність якось впливає на ваш результат і підготовку?
Ні, він здебільшого з командою. В Азії він теж був з нами. Усе гаразд! Ми продовжуємо працювати разом, просто іноді йому потрібно поїхати в Україну. Наша команда зростає, а разом з нею збільшується кількість звітів. Я вже не один, як було колись, у нас є ціла команда, зокрема юніори, які вже готуються до Кубку Європи. Я цим дуже пишаюсь. Звісно, є складнощі, бо тато не завжди поруч, але я з розумінням до цього ставлюся. На Кубку світу він долучиться до нас, тож ми з нетерпінням на нього чекаємо.
Як змінився ваш батько впродовж років вашої роботи?
Тато більше посивів, але в усьому іншому він не змінюється. Він такий самий перфекціоніст, як і був раніше. Хоче, щоб усе було максимально швидко, максимально класно. Він старається вивчати полірування ковзанів, налаштування скелетонів, багато спілкується з виробниками, здобуває досвід у тренерстві. Ми всі стаємо кращими, і результати наших юніорів, прогрес наших спортсменів це доводять.
Ви стабільно створюєте інфоприводи, аби розповідати світу про війну в Україні. Нещодавно знову продемонстрували табличку із закликом зупинити війну. Чи не здається вам, що світ уже не настільки цікавиться нашою боротьбою проти Росії за свободу?
Увага до України падає — це факт. Ми захищаємось, але чомусь у людей за кордоном немає розуміння того, що це наше право, наше право на життя, яке ми відстоюємо. Чомусь ніхто не розуміє, що ми не можемо піти зі своєї території. Нам немає куди йти, адже це наша держава. Не ми почали цю війну. Новини про війну в Україні дуже довгий період були на перших шпальтах, але зараз, мабуть, просто набридли людям. Зараз вони не сприймають війну як трагедію, швидше як статистику. Я продовжую брати участь у багатьох івентах, присвячених війні. Цього року вдруге поспіль був на івенті Bild-100 у Німеччині — це такий високостатусний, політичний захід. Я маю з чим порівняти, тому можу констатувати, що уваги до України стало набагато менше. У Німеччині зараз чітко видно, як вони готуються до виборів, які будуть наступного року. Для німців ця тема більш актуальна, ніж загибель десятків тисяч українців. Світ дуже цинічний, і всі стоять на боці рейтингів, а не справедливості. Водночас хоч як важко не було б, нам потрібно продовжувати говорити про війну. Багато наших спортсменів це роблять. Важливо доносити інформацію до людей, які не надто слідкують за цим. Треба звертати увагу своїх фанів на те, що відбувається в Україні, доносити до них життєві історії. Я стараюсь говорити не про статистику, а про історії людського життя. Хочу, щоб слухачі ставили себе на місце українців і розуміли, чому нам потрібно допомагати. Треба підтримувати Україну! Наші проєкти не зупинилися, ми продовжуємо працювати з нашими американськими партнерами. Уже готуємо наступну відправку контейнерів допомоги для українців, з ліками, з одягом для військових.
Чи відчуваєте ви підтримку інших скелетоністів?
Нещодавно я виставляв пост про тисячу днів повномасштабної війни, робив референс на табличку No war in Ukraine. Це репостили закордонні скелетоністи. Вони підтримують нас. Так, можливо, не всі, але увага є. Я дуже вдячний їм за це. Деякі скелетоністи продовжують бути членами організацій, які допомагають Україні. Вони підтримують нас, виступають з наклейками на підтримку України — це вкрай цінно.
Від кого зі спортсменів відчуваєте найбільшу підтримку?
Напевно, це санкар Фелікс Лох (німецький санкар, олімпійський чемпіон. — LB.ua). Для мене відкриття, що такий великий спортсмен, такий великий чемпіон є не менш видатною особистістю. На початку повномасштабного вторгнення він їздив до нашого кордону, допомагав евакуйовувати людей. Він продовжує допомагати. Нещодавно в Баварію привезли дітей з інвалідністю з Харкова, які мусили покинути країну. Для них знайшли хороші умови в Німеччині. Серед цих дітей — дівчинка на візку. Її візок був не дуже якісним і зручним, тож Фелікс Лох за свої кошти купив їй новий. Він готовий витрачати свої кошти, свій час і допомагати нашій країні, нашим людям. Я навіть не міг очікувати, що буде настільки ґрунтовна підтримка з його боку. Найприємніше, що він не зупиняється. Говорить про відсторонення російських спортсменів від змагань, про Україну, про допомогу нашій країні.
Ви займаєтеся спортом і волонтерите. Чим ще живе Владислав Гераскевич?
Ще працюю зі спонсорами. Розвиток команди — це теж спорт. Ми розвиваємо нашу збірну. Я стараюся ділитись досвідом, розповідати про треки, скелетони. Діти — це наше майбутнє, тож ми маємо їх підтримувати. Вони мають непросту долю, адже страждають унаслідок вторгнення Росії. Ще одна частина нашої діяльності — це робота з командою Invictus Games (Ігри нескорених), нашими воїнами, які втратили свої кінцівки. Вони втратили частину себе, але, попри все, знайшли себе у спорті. На наступних Invictus Games уперше відбудуться змагання зі скелетону. Якщо все піде за планом, то ці воїни, приблизно 20 людей, також візьмуть участь у Чемпіонаті України зі скелетону, який відбудеться у грудні в Сігулді. Ми працюємо разом від літа, організовували для них лекції про скелетон, проводили тренування. Вони мотивують мене. Дякую їм за захист, дякую всім, хто захищає нас!