Попри історичний кінцевий результат, стартувала збірна України на Чемпіонаті світу з поразки від Аргентини. Що пішло не так у тому матчі?
Ми провалили кінцівку першого тайму, а в другому вже банально не йшло. У наші ворота залітало все, що можна. Не поясню, що саме пішло не так. Це перший матч, тому, ймовірно, нервозність завадила. Не скажу, що ми не були готовими, адже розбирали команду. Навіть після поразки тренер сказав, що грали ми непогано, але сталося так, що суперник карав нас за кожну помилку.
Наскільки складно починати шлях на ЧС із поразки? Можливо, це, навпаки, мотивувало, розізлило вас?
Насамперед поразка в будь-якому разі боляче, яким би не був підсумковий рахунок. За перемогу дають три бали, тож неважливо, скільки м’ячів ти пропустив. Однак, звісно, отримати сім м’ячів у свої ворота — це складно, це б’є по его. Насправді для нас ситуація після тієї гри аж ніяк не змінилася, тому що завданням був вихід з групи. Ми знали: якщо переможемо у двох матчах, то пройдемо далі. Наступного дня після поразки від Аргентини у нас був вихідний, після якого ми спокійно обговорили ситуацію і розібрали гру. Нам вказали на помилки, але водночас тренери сказали, що нічого страшного не сталося. Це підняло моральний дух, тому до матчу з Анголою готувалися спокійно. Я думаю, що ця поразка зробила нас тільки злішими, адже в другому матчі ми мали впевнений вигляд.
Чи думали перед стартом змагань, що зможете виграти медалі?
Ні! Очевидно, спортсмен завжди прагне й хоче перемагати, але всі розуміють свої можливості. Я пам’ятаю, коли дізналися імена суперників на груповому етапі, поставив собі завдання вийти з групи. Те саме казали у тренерському штабі. Якби ми не вийшли з групи, то нас не зрозуміли б уболівальники. Інша річ, що сам вихід нашої команди на Чемпіонат світу — це велике досягнення, адже у 2021 році ми не потрапили на цей турнір. На цьогорічний ЧС не потрапила така команда, як Італія, наприклад. Ви знаєте, зараз у спорті такі часи, що фаворити є тільки на папері. Рівень футзалу загалом виріс, тому на кожен матч треба налаштовуватися. Це видно на прикладі Іспанії, яка в 1/8 поступилася Венесуелі. Були команди, які думали, що змагатимуться за медалі, а насправді вилетіли на стадії 1/8 фіналу.
Чи думав я, що буду грати в матчі за третє місце? Ні, але хотів грати, грати якомога краще і допомагати своїй команді, прославляти свою країну. Хотілось насолоджуватися грою на цьому мундіалі. Кожного дня, після кожної гри ми йшли далі, тому дійшли до медалей.
У який момент зрозуміли, що здобути нагороду — місія здійсненна?
Мабуть, перед 1/4 фіналу, перед грою з Венесуелою. Це був математичний розрахунок. Якщо виграємо в 1/4, то матимемо ще два матчі й залишимося на турнірі до кінця. Було відчуття, що нам під силу все. У чвертьфіналі ми зіграли дуже впевнено, розгромно перемогли, тому віра у власні сили зросла.
Венесуела стала сенсацією змагань й була андердогом у вашому матчі. У чому складність гри проти команд, яким не дають шансів перед поєдинком?
Так, Венесуела — андердог, але добре пам’ятаю, як ми розбирали їхню гру. Наш тренер-аналітик сказав, що Україна ніколи в історії не перемагала Венесуелу. Крім того, ми бачили, як вони грали з Іспанією в 1/8 фіналу. Той матч — яскравий приклад, як статусній команді робити не варто.
На такому турнірі, як Чемпіонат світу, загалом не може йти мова про недооцінку суперника. Якщо ти професіонал, то не маєш права дивитися на суперника згори вниз, ніби вже переміг. Це дивно для мене. На кожну гру потрібно виходити, як на останню. Лише тоді можна здобути результат.
Після Венесуели була Бразилія. Чи вплинула на результат гри травма Петра Шотурми?
Це був страшний момент. Спочатку я не побачив, що там сталося. Він упав, а я подумав, що зараз сигналізують фол, Петро підведеться і продовжить. Коли на поле вибігли лікарі, я зрозумів, що все погано. Як було б з ним? Не знаю. Тренери кажуть, що в нас такий склад, коли кожен гравець може замінити кожного. Можливо, ця травма нас більше згуртувала. Я вважаю, що в тій грі ми грали за себе і за нього. Ми виклалися сповна.
Бразилія у футзалі — це верхівка айсберга?
До ЧС я сказав би, що Португалія і Бразилія — це найвищий рівень. Трішки нижче для мене розташовувалися Аргентина й Іспанія. Думав, що фаворити — португальці. Я вже грав проти цієї збірної на Євро й у контрольних матчах. Вони перемагали на двох Євро поспіль. У них повністю сформований склад. Бразилія останні роки теж серед фаворитів, але результату вони не показували. Їхній склад виглядав нестабільно. У квітні ми грали на товариському турнірі в Литві. Довелося зустрітися з бразильцями. Той склад, який був там, і той, що грав на ЧС, — це дві різні команди, адже вони відрізнялися на 50–60 відсотків.
Після півфіналу з Бразилією Фалькао, легенда футзалу, прийшов до нашої команди в роздягальню. Чи можна це вважати визнанням з його боку?
Так, беззаперечно! Він визнав клас нашої команди. Я був дуже здивований, що він прийшов. Ми сиділи засмучені, аж раптом прийшов він. Фалькао потиснув кожному руку. Що конкретно казав? Я не пам’ятаю. Він спілкувався з тренером, з президентом, але я не чув цієї розмови. Дуже приємно, що людина, яка є номером один у футзалі, прийшла до нас. Для мене він яскравіший навіть за Мессі й Роналду.
Після бразильців була гра за бронзові медалі проти Франції. Як ви змогли так налаштуватися, щоб розгромити їх?
Ми були засмучені. Експерти, тренери казали, що нам не вистачило фарту й досвіду. Фіналу вже не могло бути, але залишилася можливість виграти медалі, яких у нашої країни ще ніколи не було в цьому виді спорту. Не потрібно було нікого мотивувати.
Наступного дня після поразки від Бразилії я прокинувся з чистою головою, з думками, що треба зробити останній крок задля всіх, хто вірить у нас, хто захищає нашу країну, хто бореться. Я вважаю, що ми заслужили цю бронзову медаль більше, ніж Франція. Ми досить упевнено виграли. Станом на зараз Україна — найкраща футзальна європейська збірна у світі.
Після перемоги над Францією була ейфорія чи полегшення?
Після фінального свистка я просто став на коліна. Усвідомлення зробленого приходить пізніше. А тоді, в моменті, ти просто радієш, що переміг. Важливість перемоги, історичність — це все прийшло потім. Я хотів перемогти, прагнув здобути медаль. Це ті емоції, які запам’ятаю на все життя. У мене так було з Євро, з першим чемпіонством на клубному рівні, а тепер додалися медалі ЧС.
У матчі проти Франції ви відзначилися голом, але не святкували його у властивій для себе манері. Чому не робили сальто?
У мене немає такого, що я перед матчем сиджу й вирішую, робити це чи ні, якщо заб’ю. Я взагалі хотів присвятити гол Петру Шотурмі, планував пальцями показати цифру 14 і так підтримати його. Не планував тоді робити сальто. Але в той момент, коли забив, усе вилетіло з голови.
А чому святкуєте саме так? З чим це пов’язано?
Уперше я святкував так голи на Євро. Навички робити сальто мав з дитинства, адже займався карате й акробатикою. Потім подорослішав, тому це відійшло на інший план. У 2020 чи 2021 роках на зборах з ХІТ ми готувалися до сезону. Окрім тренувань у тренажерці, бігової роботи, був акробатичний зал. Я згадав про свої навички з минулого життя і почав тренувати сальто, колесо — те, що вмів і любив робити в дитинстві. З того моменту вирішив спробувати зробити сальто під час матчу. Потім це вже стало нормою. Зараз перед грою мені пишуть, що чекають на сальто. Я чую це від близьких, друзів, незнайомців. Навіть люди, які зараз на високих посадах у нашій країні, говорили мені про це. Це додає позитиву.
Це вже ваша фішка.
Так, мабуть. Мені приємно, що людям це подобається.
Окрім того, чи є у вас ритуали перед грою?
За годин шість перед грою мені важливо ні з ким не спілкуватися по телефону. Усі мої рідні знають, що я збираюся з думками, тому нікому не відповідаю: потрібен час, щоб абстрагуватися від зайвих думок і повністю сфокусуватися на грі. Після я знову відкритий для всіх.
Ви сказали, що займалися карате, акробатикою, але чому врешті обрали футзал?
З дитинства я професійно займався карате, але, як і всі хлопці, у вільний час грав у футбол. Звісно, це дуже гучно сказано. Я любив м’яч, любив грати з хлопцями. Ріс у маленькому місті, і в нас завжди було так, що влітку, коли тепло, ми граємо на вулиці, а коли стає прохолодно — переходили в зал. Тоді я не розумів, що таке футзал.
Мені було 13 років, коли батько подарував мені футзальний м’яч. Він сказав, що це м’яч саме для цього виду спорту. Він відрізняється від футбольного. Саме тоді я почав усвідомлювати, що це різні види спорту. Після цього зацікавився футзалом, але грав лише для себе. Коли вступив до університету, мене викликали до студентської збірної, звідки все й почалося. Я розумів, що футбол мене не цікавить абсолютно, а от футзал… (Усміхається.)
До речі, вас не дратує, що футболу приділяють велику кількість уваги, а от футзалу значно менше, хоча результати дзеркальні?
Ми всі розуміємо, що футбол — це гра номер один у світі. Нічого з цим не вдієш. Навіть якби ми виграли Чемпіонат світу, про нас говорили б менше, ніж про футбольну збірну. Футзал — невизнаний вид спорту, який потребує більше уваги. Зараз це все хоча б вийшло на якийсь рівень. Раніше взагалі була катастрофа. Говорімо про це відверто. У мене були ситуації, коли я приїжджаю додому, а батьки мого друга кажуть: «А коли ти вже почнеш грати в нормальний футбол, а не оцей, дитячий?». Кожен футзаліст має хоча б один випадок у своєму житті, коли людина не розуміє, чим ти займаєшся, тому доводиться пояснювати. Перед Чемпіонатом світу був дуже смішний випадок. Ми їхали на збір в Ужгород. Я викликав таксі. Під’їжджає машина, і водій бачить, що я стою в екіпіруванні збірної. Він мене питає: «А яким видом спорту ви займаєтесь?». «Футзалом», — відповідаю. «Ага, зрозумів, це якась боротьба, так?» — продовжив водій. Легше було погодитися, щоб не пояснювати очевидних речей. Таких випадків дуже багато. Після Чемпіонату світу ситуація трохи змінилася на краще. На вулицях мене впізнають, люди почали відрізняти футзал від футболу, а це вже великий крок уперед. Водночас роботи ще дуже багато.
Упізнаваність після чемпіонату світу стала більшою?
Однозначно! На вулиці доволі таки часто підходять. Навіть був випадок, коли стояв у черзі в супермаркеті й людина мене впізнала. Я стою і розумію, що хтось дуже уважно на мене дивиться, а я не знаю, як себе поводити. Потім він підходить і дякує за емоції. У магазинах часто, перш ніж я кажу, що мені потрібно купити, дякують за Чемпіонат світу. Це дуже приємно.
Чи вітали вас футболісти національної команди?
З великого футболу не маю знайомих, не спілкуємося близько. Тому такого не було. Я бачив у соцмережах, що деякі футболісти дивилися мої сториз, але не вітали особисто.
Наостанок хочеться поговорити про вашого тренера. Олександр Косенко — маестро футзалу. Що ви думаєте про нього?
Це наш футзальний батько, найвидатніша постать українського футзалу. Він був на високому рівні як гравець, а зараз як тренер. Я не знаю більше нікого, кому вдалося досягнути стільки у футзалі. Це не просто тренер чи ексгравець збірної. Олександр Косенко — це і є футзал України. Він десять років очолює команду, створював її, добирав кожну людину, яка впишеться в колектив. Мова зараз не тільки про ігрові, а й про людські якості. Він зробив велику роботу. Так, у нас були невдачі, але він постійно вдосконалює нашу команду.
Яка наступна мета збірної України з футзалу?
За два роки буде чемпіонат Європи, де треба виступати краще, ніж раніше. Ми ще не здобули найвищих нагород на європейській і світовій першості, тому маємо над чим працювати, чого прагнути. За місяць почнеться відбір на Євро, тому треба покращувати результати. Неправильно приїжджати з думками, що ми вже переможці. Треба потрапити на Євро, вийти з групи, а далі рухатися крок за кроком. Кожна гра — окрема історія, тому треба готуватись окремо до кожного поєдинку.
Після Чемпіонату світу команди ретельніше готуватимуться саме під нашу команду?
Я впевнений у цьому. Тренери кажуть, що ми підняли планку збірної, тому до нас буде інше ставлення. Навіть у матчах з Чехією, які були вже після Чемпіонату світу, ми це відчули. Кожен хоче тебе обіграти. Нам буде складніше, тому варто згуртуватися й важко працювати.
Зараз усе більше говорять про можливість включити футзал у програму Олімпійських ігор. Чи хотіли б зіграти в Лос-Анджелесі?
Я дуже хотів би, щоб так сталося: мрію виступити на Олімпіаді, але це не залежить від нас. На мою думку, ФІФА й УЄФА знецінюють наш вид спорту, адже можна було б приділяти йому більше уваги. Зараз у нас є Чемпіонат світу і Чемпіонат Європи, а також Ліга чемпіонів на клубному рівні. Як буде далі — побачимо. Насправді вони можуть і на клубному рівні все змінити. Чому у футболі є Ліга чемпіонів, Ліга Європи й Ліга конференцій, а у футзалі навіть Лігу Європи досі не додали? Команд багато, всі хочуть і готові грати, але цього не роблять. Дуже хочу, щоб футзал розвивався і на клубному, і на міжнародному рівнях. А ми вже будемо працювати, щоб радувати вболівальників і прославляти нашу Україну, яка продовжує боротьбу.