Страждають без кадрів, але наймати не поспішають
У жовтні Міністерство економіки з посиланням на Європейську бізнес-асоціацію повідомило, що три чверті українських компаній відчувають нестачу працівників. Водночас, за оцінками міністра Олексія Соболєва, майже сім мільйонів українців залишаються поза ринком праці. Вони не безробітні, просто не шукають роботу.
Тоді ж, на початку жовтня, своє бачення трендів ринку праці опублікувала Державна служба зайнятості. За її висновками, протягом року кількість найманих працівників поступово зростала. Пропозиція робочої сили залишається обмеженою, за багатьма професіями є дефіцит кадрів, зарплатня зростає. На Єдиному порталі вакансій Державної служби зайнятості, який об’єднує вакансії провідних сайтів з пошуку роботи (work.ua, robota.ua та інших), станом на перше жовтня було 225 тисяч пропозицій роботи — на 5% менше, ніж рік тому.
Вже у вересні, за даними Нацбанку, економічна активність підприємств була досить стриманою. На це вплинуло погіршення безпекової ситуації, руйнування складів і виробництва, зростання витрат на пальне, обмежена внутрішня пропозиція товарів і послуг. Наймати багато працівників у цей період планували тільки компанії, які займаються будівництвом. Підприємства інших секторів очікували скорочення персоналу, особливо у сфері послуг.
Ці дві проблеми — брак кадрів і зменшення кількості вакансій — існують на ринку одночасно, пояснює аналітик дослідницького інституту Київської школи економіки Владислав Шиманський. Інститут економічних досліджень та політичних консультацій щомісяця публікує результати опитування роботодавців; другий рік поспіль близько 70% кажуть, що головна проблема для їхніх підприємств — нестача працівників. «Водночас рівень безробіття перестав знижуватись, й у 2027 році почне зростати, — говорить Шиманський. — Це пов’язано зі станом економіки, який потерпає через обстріли й руйнування, з еміграцією й мобілізацією». НБУ прогнозує, що Україну чекає рецесія, й більшість роботодавців перестане шукати людей.
Експерт ринку праці, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, голова ГО «Офіс міграційної політики» Василь Воскобойник розповідає, як уже проявляється сповільнення. «Інтенсивні російські обстріли тилу, що не припиняються з серпня, забирають у людей робочі місця, час і доходи», — каже він. Знищений склад — це втрати не тільки для власника складу, а й для перевізників, постачальників, магазинів. Підприємства, які не постраждали від ракетно-дронових ударів безпосередньо, можуть залишатись без товарів і замовлень. Один зруйнований об’єкт зачіпає величезну кількість людей і організацій.
До цього додаються проблеми з електропостачанням. Виробництво дорожчає, бізнес скорочує витрати, де може, жертвує прибутками й інвестиціями в розвиток. Натомість закладає витрати на генератори, пальне й обслуговування.
«Враховують і частіші тривоги, які впливають на графік, — каже Воскобойник. — Хтось скорочує персонал, хтось зменшує зарплати, бо поменшало робочих годин».
Вже в кінці літа й у вересні-жовтні роботодавці розміщували в середньому на 15–19% вакансій менше, ніж за аналогічні періоди минулого року, показує звіт Work.ua. 4 серпня — 71309 нових вакансій, 3 листопада — 60715. Це показник уповільнення найму, пояснює Воскобойник. «Роботодавець думає, чи вдасться вберегти бізнес як такий, і мусить адаптуватись. Із острахом чекає зими, коли додадуться проблеми з опаленням», — каже експерт.
Хто постраждає найбільше
Через те, що бізнес поводиться обережніше, загострюється структурне безробіття. За багатьма професіями — дефіцит кадрів, а ті, кому робота потрібна, не мають навичок і знань, потрібних ринку. Найбільший дефіцит кадрів сьогодні — серед кваліфікованих робітників, стверджують аналітики Державної служби зайнятості. Швачка водій, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, токар, столяр, зварник, кухар, пекар... Бракує також лікарів. Стабільний попит є на людей у торгівлі й ресторанному бізнесі: продавців, касирів, адміністраторів тощо.
Найвразливіші в цій ситуації мешканці міст, де постраждали і припинили роботу містоутворюючі підприємства — металургійні заводи, як у Кривому Розі, Дніпрі й Запоріжжі, або ж порти. Через зупинку заводу «АрселорМіттал Кривий Ріг» шістнадцять тисяч працівників — під загрозою остаточної втрати роботи.
«Навіть якщо ті 16 тисяч вийдуть на ринок праці, не факт, що знайдуть роботу відразу. Набір їхніх навичок і знань не обов’язково конвертується в те, що потрібно на ринку. І це одна з найбільших проблем», — пояснює Владислав Шиманський.
Коли закривається склад, на ринку не стає більше затребуваних електриків, зварювальників чи слюсарів; більшість цих вакансій залишаться не закритими. «Людина не може швидко перевчитись на інший фах», — каже Василь Воскобойник.
Виникають і географічні перекоси. Найбільше руйнувань і скорочень — ближче до фронту, а найбільший розвиток економіки й дефіцит робочих рук — якнайдалі від нього. «Яка різниця, який фах мали звільнені з заводу в Кривому Розі, якщо це було єдине підприємство м місті, де люди могли отримувати порівняно велику зарплату? — міркує Воскобойник. — Байдуже, ким працювали люди в містах поблизу зони бойових дій, коли компанії закриваються, бо немає світла й опалення». Аналогічні робочі місця вдома їхні працівники навряд чи знайдуть.
Читайте такожЩо на Запоріжжі: регіон, де фронт дедалі сильніше визначає повсякденне життя
Проте безробітні з Запоріжжя також навряд масово поїдуть у західні регіони. «Всі переміщення людей унеможливлює вартість оренди житла, — каже експерт. LB.ua нещодавно писав про стрімке зростання вартості житла в умовно «безпечніших» регіонах, куди прагнуть переїхати люди з загроженого Києва та прифронтових областей. — Якщо віддавати 70–80% заробітку за квартиру, то на що жити?» Скоріш за все, більшість людей шукатиме підробітки, залишаючись на місці. «Це проблема незбалансованості ринку праці», — каже Воскобойник.
Водночас в інших точках України гостро бракує кваліфікованих представників робітничих професій. «Їх у нас загалом було менше в порівнянні з країнами Заходу, — каже Владислав Шиманський. — Конкуренція за них сильніша, тому зарплати зростають. Цього року зарплата зросла на 3%». Проте через уповільнення економіки незабаром зростання зарплати припиниться, прогнозують у КШЕ.
Скільки в нас насправді безробітних
«Ми можемо спостерігати безробіття в реальності, але не бачити його у статистиці», — каже Владислав Шиманський. Станом на 1 жовтня 2026 року за допомогою Державної служби зайнятості роботу шукали 173 тисячі людей, 92 тисячі були зареєстровані як безробітні. В середньому по країні на 10 шукачів роботи було 13 пропозицій.
Владислав Шиманський пояснює: проблема в тому, що важко порахувати населення України. З 2022 року Держслужба статистики припинила публікувати дані щодо кількості населення, і її можна було хіба що моделювати. «Намагаємось зрозуміти, скільки людей живе в Україні, на окупованих територіях і за кордоном. Це напряму впливає на статистику безробіття», — каже аналітик Київської школи економіки.
Рівень безробіття Держстат традиційно оцінював на основі щорічного дослідження робочої сили. Його припинили проводити 2022 року й відновили лише в січні 2026-го; підсумків за рік ще не оприлюднили. «Сподіваємось, що у грудні побачимо дані за 2026 рік. А доти можемо бачити різні оцінки, — говорить Шиманський. — Ми оцінюємо безробіття на рівні 10,8% у першому кварталі, 10,5% — у другому. НБУ дає 10%». А за даними дослідницької агенції Info Sapiens, наведеними Центром економічної стратегії, у серпні 2026 року безробіття в Україні становило 16,2%. Щоб мати точніші цифри, потрібно відновити збір статистичної інформації.
Ті десятки тисяч, які стоять на обліку в Держслужбі зайнятості як безробітні, — крапля для ринку, пояснює Шиманський. «Люди можуть бути безробітними, але не реєструються, — каже аналітик. — Підозрюю, тому, що вона фокусується на професіях синіх комірців і не покриває запити всіх безробітних у країні». «Сині комірці» — це наймані працівники, зайняті переважно фізичною працею. Василь Воскобойник додає, що у службі зайнятості реєструються переважно жінки й чоловіки з відстрочками. Адже чоловікам, щоб стати на облік, потрібно принести довідку з ТЦК. Тож ті, хто уникають виконання військового обов’язку, не реєструються.
Читайте такожМінус 30 тисяч людей на місяць. Які зміни потрібні системі бронювання і як їх переживе бізнес
Це підтверджують дані Держслужби зайнятості: якщо до початку великої війни жінки становили 55% зареєстрованих безробітних, то зараз — 81%.
«Найкращим показником безробіття є рівень оплати комунальних послуг», — каже Василь Воскобойник. Щойно борги за комуналку зростають, це пряма ознака, що рівень доходів багатьох людей різко просів.
7–8 мільйонів працівників, але це теоретично
Що далі? «Сказати точно не можемо. Суттєві труднощі для бізнесу почалися влітку, й наслідки будемо бачити під кінець року, — каже Владислав Шиманський. — До січня сподіваємось зрозуміти, які групи професій та індустрії постраждали найбільше, і зможемо прогнозувати, що з ними буде далі».
Василь Воскобойник каже, що може статись усе, що завгодно, аж до гуманітарної катастрофи. «Але думаю, що навіть за таких умов більшість українців не виїде за кордон. По-перше, вже адаптувалися, по-друге, в багатьох немає фінансової подушки для виїзду, — каже експерт. — Вірю, що частина людей перевчиться на інший фах. Держава створює для цього умови».
У службі зайнятості це називають подоланням дисбалансу на ринку. У січні-вересні вдалося працевлаштувати 57 тисяч людей. Професійне навчання пройшли 43 тисячі безробітних. А за проєктом навчання жінок для працевлаштування у сферах, де вони були традиційно недостатньо представлені, курси пройшли 734 жінки.
«Сині комірці» й далі зможуть заробляти дедалі більше, бо брак робочих рук саме там, де потрібна фізична праця, посилюватиметься, впевнений Василь Воскобойник. Кваліфікованих робітників не вистачає, й після війни ситуація навряд чи зміниться. Кому тут платитимуть замало, ті знайдуть заробітки за кордоном.
«Боюсь, критична нестача людей робітничих професій із нами назавжди, бо така демографічна ситуація, — каже експерт. — Люди мігрують, а молодь не приваблюють перспективи працювати руками навіть за хороші гроші. В неї інші орієнтири».
Оклад молодого спеціаліста-аспіранта, який в Україні вирішить займатись наукою, в Національній академії наук — 10–12 тисяч. Тоді як у польському закладі фастфуду можна заробляти від тисячі євро. «Молодь добре вміє рахувати й порівнювати якість життя», — каже Воскобойник. Вже зараз, за даними Агентства ООН у справах біженців, за кордоном перебуває майже 5,7 мільйонів громадян України.
За словами міністра Олексія Соболєва, в Україні є приблизно сім мільйонів людей, яких потенційно можна залучити до ринку праці. За підрахунками КШЕ, таких сім-вісім мільйонів. Це люди, які поки що взагалі не шукають роботу: внутрішні переселенці працездатного віку, молодь, люди з інвалідністю, пенсіонери до 60 років, ті, хто вдома доглядає близьких. На перший погляд це солідний кадровий резерв.
Та для початку потрібно проаналізувати, чому вони поза ринком праці. «Може, зневірились у пошуку, й можна повернути їх за допомогою програм перепідготовки, — каже Шиманський. — Або коли почнеться економічний підйом, то буде резерв». Із цими людьми треба працювати, щоб переконати їх шукати роботу.
У Стратегії зайнятості населення України до 2030 року наведені ще цікавіші цифри від Інституту демографії імені Михайла Птухи: до складу робочої сили не входять 12,5 мільйонів українців. Майже стільки, скільки зайнятих — 13,3 мільйонів. Залучати робочу силу з-поміж цих людей перешкоджає нашарування соціальних проблем.
Наприклад, ті, що тримають удома мам маленьких дітей. Нещодавні дослідження ЮНІСЕФ і Міжнародної організації праці показують, що в Україні працюють лише 35% матерів дітей до семи років, а серед матерів дітей до трьох років — всього 13%. «Хтось прагне повністю присвятити себе дитині, але водночас садочки відвідують лише 48% дітей віком три-чотири роки», — говорить Владислав Шиманський. Жінка в тривалому декреті випадає з ринку, втрачає набір навичок і соціальний капітал, необхідні для професійного зростання. З іншого боку, коли дитсадка нема або діти весь час перебувають в укритті й без світла, мама все одно кар’єри не зробить.
«Єдиного рецепту для залучення на ринок людей, які поки що пасивні, не існує», — каже Шиманський.
«Діти виростають зі смартфоном в руці, а не з викруткою»
Поки що зусилля держави у вигляді безкоштовних ваучерів на перенавчання не дуже мотивують, каже Тетяна Пашкіна, кар'єрна консультантка й експертка ринку праці. Комусь фізична форма не дозволяє працювати руками, комусь — упередження і звичний стиль життя. «В Linkedin повно історій програмістів і маркетологів, які звикли бути затребуваними і добре оплачуваними, а тепер плачуться, що по пів року навіть на співбесіди втрапити не можуть», — розповідає Пашкіна.
Компанії, змушені різати бюджети, найперше жертвують умовними ейчарами та маркетологами. Якщо ці люди мали хороші зарплати, йти на середньоринкові їм геть не хочеться, надто ж опановувати ж робітничі професії.
«Нашому поколінню навіювали, що вища освіта — це норма, а ПТУ — тавро на все життя, — пояснює експертка. — Тому й перекіс: системного профнавчання немає і наші діти виростають зі смартфоном в руці, а не з викруткою». =
В переобладнання профтехучилищ держава вклала свого часу чимало грошей, але їхня кількість тільки скорочувалася: діти і батьки все одно не обирали професії зварювальників і мулярів. «Щоправда, нещодавно бачила аналітику OLX, що зріс інтерес до таких професій, бо часто пропонується бронювання, — розповідає експертка. — А зарплати будівельників за рік зросли вдвічі». Та попри це очевидно, що молодь воліє те, що раніше було заведено називати «розумовою працею».
«Втішних прогнозів нема, але є хороші сигнали: потроху залучається молодь і жінок пересаджують на чоловічі професії. Не впевнена, що це доросте до системи — упереджень більше, ніж здорового глузду», — міркує Пашкіна. Але крапля камінь точить. «Бачила днями, як хвацько паркувалася задом фура біля супермаркету і звідти вискочила жінка-водійка. Приємно дивитися — яка молодець!» — каже експертка.
Істотні зміни відбудуться, коли, грубо кажучи, їсти буде нічого й обставини змусять навчитися хліб пекти. Щоб до цього не доводити, потрібні системні зусилля. «Щоб якісь знаменитості популяризували правильні речі для молоді, — каже Тетяна Пашкіна. — І працювати з упередженнями роботодавців, для яких “баба — не водій” та “50 років — це передпенсійний хлам”». Такі речі лікуються довго і системно.