Звідки брали інформацію
Пошуки, розповідає Ісаюк, розпочалисяз уже наявних баз та електронних архівів. Мова передусім про так звані «архіви Арользена», тобто гігантську пошукову базу документів Третього Рейху, які фізично розташовані у німецькому місті Бад-Арользен. Обсяг інформації, який він зберігає, вражає – 50 млн паперових документів та понад 40 млн цифрових. Всі ці дані стосуються 17,5 млн людей. Вони є постраждалими від дій нацистів, причому, починаючи ще від 1933 року – моменту приходу Гітлера до влади.
Але дослідити весь архів, додає історикиня, можливості не було – він є надто великим. Тому Ісаюк вивчала документи, які на сайті Арользену віднесені до історії Аушвіцу, а також ще трьох концтаборів – Бухенвальду, Флоссенбурґу та Равенсбрюку. В ці табори німці вивозили в 1944-му в’язнів, розуміючи, що Червона армія рано чи пізно зайде на територію Польщі.
Олеся Ісаюк. Історикиня, яка повернула з небуття імена 10 тисяч українців, ув’язнених в Аушвіці. Фото з особистого архіву
Друге джерело було російським – так, довелося зазирнути в об’єднані бази даних (ОБД) електронних архівів «Мемориал» та «Память народа», які містять документи міністерства оборони РФ. На це були дві причини: по-перше, про деякі категорії українців, ув’язнених в Аушвіці, можна було детально довідатися лише там. По-друге, варто було скористатися з нагоди, доки ці ОБД росіяни не закрили назавжди.
Третім та четвертим джерелом інформації стали відповідно дані музею «Аушвіц-Біркенау» та окремі фонди архіву СБУ. «Стандартом стала звірка через архіви Арользена, бази музею «Аушвіц-Біркенау» та ОБД «Мемориал». Це допомагало не лише виявити мимовільні повтори, а й зібрати всю доступну та наявну інформацію про людину в одному записі. У процесі цього поступово склався впорядкований реєстр з майже десяти тисяч людей», – каже Олеся Ісаюк.
Особливості ідентифікації
Однак наявність доступних баз даних не означає, що дослідниці залишалося лише виписувати в стовпчик імена українців. Бо в’язнів реєстрували відповідно до громадянства – як поляків, чехів, росіян (якщо людина походила з СРСР) або як осіб без громадянства. І це стосувалося усіх прибулих до табору, окрім євреїв.
«Фактично не існує ознак, за якими українця можна безпомилково виділити з-поміж інших спільнот, – каже Ісаюк. – Якби хтось не обізнаний з нюансами добрався до документів у тому вигляді, як вони є, то, ймовірно, зробив би висновок, що українців у Аушвіці практично не було – все тому, що позначки про українське походження є надзвичайно рідкісними».
Але чи можна було, приміром, орієнтуватися на характерні українські прізвища? Писарі в Аушвіці, зазначає Ісаюк, були переважно німцями або поляками. Імена в’язнів вони записували так, як почули, керуючись власною уявою про те, як ці імена мають бути відтворені німецькою. Тому «характерні» чи радше стереотипні українські прізвища – фактор відносний», – говорить історикиня.
Підказкою могла бути релігійна приналежність – якщо йшлося про греко-католиків. Як правило, цього віросповідання дотримувалися саме українці. А от місце народження допомагало не завжди. Особливо, якщо йшлося про пограниччя з Білоруссю чи Росією. Одним словом, визначення етнічної приналежності в’язня час від часу перетворювалося на окреме міні-розслідування.
Встановленню кількості українців, які перебували в Аушвіці, заважають ще два чинники. По-перше, багато документів знищено. Нацисти, розуміючи, що їхня справа – програна, замітали сліди злочинів та спалювали папери в печах крематоріїв – там же, де й тіла своїх жертв.
Читайте такожЙосиф Зісельс: «Російські “меморіалізатори” Бабиного Яру досі сидять у Києві і чекають, чим закінчиться війна»
Звичайно, що частина документів вціліла. Але вона потрапила на Захід, де виявилася розпорошеною між різними архівами. Певний відсоток матеріалів потрапив і до СРСР, і з ними можна ознайомитися у згадуваних вище ОБД. Проте невідомо, яка насправді кількість документів була вивезена з Аушвіцу радянцями і яка зрештою потрапила до відкритого доступу. При цьому офіційна радянська ідеологія воліла говорити про безлику масу «радянських громадян», які стали жертвами нацизму. Розгледіти серед цієї маси окремих українців – завдання не з простих.
Заплутані сліди
В ОБД «Память народа» є документи Олекси Вінтоняка (1915-2011), члена ОУН (б), якого гестапо заарештувало ще у 1941-му, а у 1942-му його відправили до Аушвіцу. «Для совєтського режиму він був «дезертиром», позаяк, за версією документа, втік чи то з призовного пункту, чи то дорогою до нього», – каже Олеся Ісаюк. І додає: «Деякі особисті історії оповідають про справжнє ставлення совєтської імперії до українців».
Інша історія пов’язана з донеччанином, чиє ім’я звучало як Андрій Погожий або, можливо, Погожій. Росіяни знають його як Андрея Погожева і досі продають на своїх маркет-плейсах його книгу «Побег из Освенцима». Він дійсно був втікачем з концтабору, але спочатку цей чоловік з групою товаришів тікав з табору для військовополонених. А коли був схоплений, потрапив до Аушвіцу. От тільки табірний номер Погожева – 1418 – співпадає з номером Андрія Погожого, вихідця з Донеччини. Він також став частиною радянсько-російського міфу про Другу світову, зокрема, в тій його частині, де оспівується подвиг узагальненої «радянської людини».
«Усі ці історії об’єднує одне – всі вони так чи інакше ведуть до знеособлення і, зрештою, повного розчинення українців у загальній масі», – резюмує Ісаюк.
Але є ще дещо, що об’єднує Вінтоняка та Погожого. Це руйнація міфу про те, що до Аушвіцу потрапляли військовики чи підпільники високого рангу. Бо ані Погожий-Погожев не був офіцером чи комісаром Червоної армії, ані Вінтоняк не обіймав в ОУН командирську посаду.
Це означало те, що «нацистів цікавили не лише члени ОУН (б) чи полонені як такі, а насамперед люди певного складу – енергійні, мотивовані, відважні, здатні гуртувати навколо себе однодумців, домовлятися і довіряти. Тобто – потенційні лідери. І не мало аж такого значення, чи такі лідери були підпільниками ОУН, чи бійцями Червоної армії. Ціллю було, скажемо прямо, обезголовлення українців як спільноти, позбавлення їх можливостей формувати і підтримувати власну соціальну структуру і горизонтальні зв’язки», – зазначає Олеся Ісаюк.
У такий саме спосіб, каже вона, діяла і радянська влада, прирікаючи на смерть кожного здатного на спротив. І це – безсумнівна ознака подібності двох тоталітарних режимів.
Перші в’язні з України
То скільки ж, зрештою, українців потрапило до концтабору? «За оцінками Інституту національної пам’яті, усього Аушвіц пройшло приблизно 120 тисяч в’язнів з України, із них 86 тисяч – закарпатські євреї. Вони лише кілька днів були громадянами незалежної України – від 15 березня 1939 року, коли Карпатська Україна проголосила свою державність», – зазначає Ісаюк. А це означає те, що її дослідження має тривати, адже встановлено імена лише частини в’язнів.
Дослідниця додає, що упродовж 1940-1944 років за дроти Аушвіцу потрапили п’ять груп осіб, які були родом з України. Першою «хвилею» були мешканці Закерзоння (території на захід від сучасного польсько-українського кордону). Другими прибули військовополонені офіцери та бійці Червоної армії з Наддніпрянщини та Східної України. Далі – члени ОУН (бандерівської) родом із Галичини та Волині. Четверту групу становили остарбайтери – молоді хлопці та дівчата з усіх куточків України і, нарешті, – євреї з Закарпаття.
Читайте такожВін повернувся додому. Доля Андрія Мельника
У 1940 році, тобто ще до початку німецько-радянської війни, до Аушвіцу почали привозити українців з Закерзоння. Про причини їхніх арештів можна тільки здогадуватися, бо у документах мотивація затримання відсутня. Ісаюк зазначає, що могли спрацювати як економічні, так і політичні чинники. Перші полягали, зокрема, у нездачі німцям продуктового нормативу чи участі в контрабанді. А політичні мотиви, скоріше за все, були у допомозі тим, хто чинив спротив окупантам. Втім, могли бути й інші причини.
«У лютому 1943 року з Криниці та довколишніх сіл привезли кількадесят людей з трьома прізвищами – Ондич, Бладич та Сівак. Наймолодший з Ондичів народився 1905 року, тобто на момент загибелі у концтаборі мав 38 років. Уся решта народилася ще у 1870-х роках ХІХ століття. Найстарша з Бладичів, Марія, народилася у 1885 році, наймолодша, теж Марія, на момент загибелі не мала ще й п’ятнадцяти. Також і Сіваки опинилися за дротом дослівно – “від старого до малого”», – говорить Олеся Ісаюк. Працюючи над базою даних, історикиня знайшла картку однієї з Сиваків, Марії, з позначкою «Z», що означало Zigeuner – роми. Відповідно, тут могло йтися про кілька ромських сімей, що пояснює, чому нацисти їх виловлювали з таким запалом.
Хоча не можна виключати й те, що за участь молодших членів родини у спротиві окупантам або за переховування когось небажаного нацисти мстилися старшим поколінням. І у такий спосіб великі розгалужені сім’ї потрапляли до Аушвіцу, якого жоден з ув’язнених цієї категорії не пережив.
А восени 1941-го до Аушвіцу потрапили перші групи полонених червоноармійців. Зокрема, й Захар Топига. З його картки ми дізнаємося, що цей військовополонений народився 1909 року на Київщині. Був піхотинцем, воював з перших днів, потрапив у полон біля села Плоска 18 жовтня 1941 року. Загинув в Аушвіці від виснаження у передостанній день 1941 року як в’язень № 8488.
Загалом через Аушвіц тільки протягом 1941 – 1942 рр. пройшли щонайменше 14 тисяч військовополонених Червоної армії. З них більше тисячі – українці. Більшість із них потрапили в полон під час боїв за Київ та поблизу Мінська у серпні-вересні 1941 року. Як правило, це були вихідці з сіл або невеликих містечок, 30-40-річні, солдати, зрідка – сержанти. «Такі в усьому світі становлять кістяк армій, – зазначає Ісаюк. – Однак у цьому випадку українці воювали за чужу імперію, щоби загинути у «жорнах смерті» іншої».
У таборі полонені працювали на найтяжчих роботах, у так званих «штрафних командах». Традиційно прийнято вважати, що вони стали жертвами німецького «наказу про комісарів» від 6 червня 1941 року, згідно з яким, усіх політпрацівників Червоної армії слід було відправляти замість таборів для військовополонених у «повноцінні» концтабори. Одначе документи свідчать – переважно йшлося про рядових, зрідка – про сержантів.
А нацисти тим часом готувалися до іншого наказу. 20 січня 1942 року високопосадовці Третього Рейху зібралися на віллі Марлір у берлінському передмісті Ванзее. Там вони дійшли згоди щодо «остаточного вирішення єврейського питання». Згідно з директивами «ванзейської конференції», євреї окупованої Європи підлягали повному знищенню.
Одним з інструментів геноциду розглядали газ, який випробували ще 22 вересня 1941-го. Це був так званий «Циклон Б» – гранули, просочені ціанідом водню, аби синильною кислотою. Цей винахід німецької хімічної промисловості у 1941-му засипали у газові камери Аушвіцу, вщерть заповнені військовополоненими, серед яких, імовірно, були й українці.
Брати Бандери в Аушвіці
Майже одночасно з червоноармійцями у таборі з’явилися і члени ОУН (б). Це була помста за відмову скасувати Акт відновлення Української Держави, який було проголошено оунівцями 30 червня 1941 року у Львові. Арештованих спершу доправляли до найближчої в’язниці – везли або до Львова в «Тюрму на Лонцького», або до Станіславова, тобто Івано-Франківська. Пізніше їх етапували до Кракова, до в’язниці «Монтелюпіх», а вже звідти частину перевезли до Аушвіца. Серед ув’язнених були двоє братів Степана Бандери – Василь та Олександр. Сам Степан Бандера, нагадаємо, майже три роки провів у концтаборі Заксенгаузен.
А Василь та Олександр відразу потрапили у середовище в’язнів польського походження, переважно родом з Галичини. Ті значно переважали чисельністю двох бандерівців, з якими виявилося зручно зводити рахунки, зокрема, й за вбивство у Львові міністра Броніслав Перацького. Цей атентат мав місце ще у 1934-му – Перацького ліквідували за політику «пацифікації» українців у 1930-х роках. «Пацифікація», котра з латини мала б перекладатися як «умиротворення», була, як цинічно б це не звучало, локальною війною з українцями Галичини, Волині, Полісся та Лемківщини, над якими знущалася та яких вбивала польська окупаційна влада.
У свідченнях члена ОУН (б) Петра Мірчука, якому пощастило пережити Аушвіц, є описання тортур, яким поляки піддавали Василя Бандеру. Він помер 22 липня 1942 року. Пізніше – буквально за кілька днів після потрапляння до табору – був закатований і Олександр Бандера. Смерті від рук поляків ледве уникнув ще один оунівець – Микола Климишин. Подібним насильницьким проявам вдалося покласти край, коли бандерівці сконтактувалися з так само ув’язненими офіцерами польської армії, котра теж протистояла нацистам. Посприяв українцям і ще один випадок.
«Коли дружина Олександра Бандери, Марія Дюміні, італійка за походженням і родичка графа Чіано, міністра закордонних справ Італії, отримала з Аушвіцу стандартне повідомлення про раптову смерть чоловіка «від сердечного удару», то відразу здійняла галас. У результаті провели розслідування і, щоб надалі уникнути насильницьких смертей, усіх представників «Бандера-ґрупе» зібрали в одному блоці під номером 18. Через рік, наприкінці жовтня 1943 року, до «Бандера-ґрупе» приєднали українців з львівської «Тюрми на Лонцького», яких привезли до Аушвіцу наприкінці жовтня 1943 року», – каже Олеся Ісаюк.
Читайте такожГолова ОУН Богдан Червак: «Коновалець принципово відмовлявся від посад в уряді, бо вважав, що головне — це збройні сили, фронт»
Невдовзі бандерівці налагодили систему взаємної допомоги, до якої також залучали в’язнів родом із центральних та східних регіонів України. «Щовечора, перед тим, як гасили освітлення, Климишин обходив по черзі всіх в'язнів-українців і розпитував, чи вони мають їжу, взуття, верхній одяг. Після такої перевірки Климишин давав завдання так званим «старим номерам», тобто тим, які вже якийсь час перебували в таборі, роздобути те чи інше – в залежності, які у кого були можливості. Постійною практикою було відкладання хліба для слабших чи нездорових товаришів по нещастю», – розповідає історикиня.
Вона додає: «Бандерівці примудрилися «поламати» нав’язуваний нацистами режим. Щовечора кожен із них молився. Крім того, двічі поспіль, у 1943 і 1944 роках, «Бандера ґрупе» підпільно святкувала Різдво. В’язні наважилися навіть тихенько заколядувати, хоч за порушення тиші у нічний час загрожувала смерть на місці. Завдяки такій організації порівняно невелика «Бандера ґрупе» зберегла переважну більшість своїх членів. На початку 1945 року, коли в’язнів Аушвіцу в люту зиму погнали пішки, аби ті не потрапили до рук Червоній армії, у «похід смерті» вирушило 375 членів ОУН – з понад шестисот, які потрапили за дроти Аушвіцу».
Остарбайтери, євреї та інші
Серед в’язнів-українців в Аушвіці найбільше було остарбайтерів. А серед остарбайтерів – чимало дітей та підлітків. Зокрема, Михайло Майборода, який народився у 1929 році на Луганщині. До Німеччини 13-річний Михайло потрапив разом із дорослими, вивезеними на примусові роботи. Далі, вочевидь, була втеча, бо саме так остарбайтери і потрапляли до концтаборів – тікали з примусових робіт, потім бували спійманими та заарештованими, а відтак – кинутими за колючий дріт. В кращому разі такі втікачі потрапляли до «робочих» таборів. В гіршому – до концентраційних.
Саме так до Аушвіцу потрапив і шістнадцятирічний Вадим Бойко – уродженець містечка Сквира. Як остарбайтера Бойка направили працювати на шахту в польському Бойтені. Він втік звідти з іще одним своїм товаришем, але потрапив в руки окупантів поблизу Кракова. Як на гріх, Бойка схопили біля якогось військового об’єкту, а тому вирішили, що мають справу з розвідником або диверсантом. Хлопця передали гестапо, де його катували, а зрештою доставили до Аушвіца. Порятунком для таких дітей у концтаборі було потрапити під опіку дорослих політв’язнів – ті оберігали їх і від кримінальників, і від охоронців. Оунівці саме так чинити – захищали малолітніх співвітчизників.
Говорячи про остарбайтерів, Олеся Ісаюк зазначає: «Серед в’язнів Аушвіцу опинилися тисячі українських юнаків та дівчат. Від переважної більшості з них залишилися тільки записи в реєстрах померлих: ім’я, прізвище, табірний номер, помітка про «самовільне залишення місця роботи», інколи – професія».
Але, додає вона, «найтрагічніша доля спіткала останню хвилю в’язнів з України – закарпатських євреїв, яких, починаючи від 12 травня 1944 року, почали вивозити до таборів знищення. У телячих вагонах тисячі людей везли через Кошице, де угорські конвоїри передавали своїх жертв німецьким, і в такому супроводі потяги вже їхали на Аушвіц. У дорозі не давали ані їсти, ані пити – єдиною поживою було те, що вдалося захопити з гетто. Не дивно, що чимало людей не витримували «мандрівки».
Таку хресну дорогу, каже історикиня, відбуло майже 86 тисяч людей. Після прибуття їх чекала селекція: дітей, старих та немічних зразу ж відправляли в газові камери, решту – на примусові роботи. При цьому євреям зазвичай доручали найважчу, часто безглузду роботу. Заледве кожен п’ятий з них пережив Аушвіц.
Табірне братство
Окремо Ісаюк розповідає про одного з найперших українських в’язнів Аушвіцу – такого собі Богдана Комарницького. Його затримали у Кракові за нелегальну торгівлю, а доставили до табору 30 серпня 1940 року, тобто через кілька місяців після того, як Аушвіц почав функціонувати. Комарницькому дістався номер 3637, який згодом викликав повагу навіть у охорони. Адже коли рахунок в’язнів пішов на сотні тисяч, чотиризначна цифра означала, що людина подужала вижити в екстремальних умовах.
Комарницький й справді умів виживати: він завів корисні знайомства серед привілейованих в’язнів, так званих «капо», тобто наглядачів, яких есесівці призначали для контролю за роботою інших ув’язнених. Також зумів налагодити взаємини з представниками адміністрації, з писарями тощо. Комарницький став «корисним гетфлінгом» – потрібною багатьом людиною, і сам посів у табірній ієрархії не останнє місце.
Свій особливий статус цей в’язень використовував для підтримки земляків – і оунівців, і остарбайтерів. Він підшуковував їм фізично легку роботу, допомагав із харчами тощо. Омелян Коваль, член проводу ОУН, який пройшов Аушвіц та прожив майже столітнє життя (1920-2019), згадував, що Комарницький також зумів налагодити контакт зі старшинами польської Армії Крайової, що допомогло пом’якшити взаємини між українськими та польськими в’язнями.
Читайте такожПрофесор Богдан Гудь: «Jeszcze Polska nie zginęła значною мірою тому, що ми, українці, живемо та боремося»
Попри те, що українці залишалися в Аушвіці переважно «невидимими», вони формували ті горизонтальні зв’язки, які дозволяли їм триматися один одного в страшних нелюдських умовах.
Німець і антифашист Ойґен Коґон, якого на шість років – з 1939-го до 1945-го – ув’язнили в Бухенвальді, згадував про українців як про окрему групу в’язнів, проти якої особливо жорстко працювала нацистська політика знищення. У 1946 році Коґон видав працю «Есесівська держава: система німецьких концтаборів», і це була перша монографія, яка не лише підсумовувала приватний досвід перебування в таборі, але й аналізувала соціальний устрій нацистських в’язниць. У цій роботі автор вказує на те, що українці були чи не найчисельнішою групою серед усіх вихідців з СРСР у концтаборах Третього Рейху.
А польський в’язень Аушвіцу Казимеж Смолень, згадуючи українських націоналістів, які працювали разом із ним у табірному шпиталі, пише про них як про винятково солідарних людей. Українці, зазначає Смолень, боронили не лише своїх співвітчизників, але й не видавали наглядачам поляків, якщо ті відступали від правил, заведених у таборі. І це – попри хронічний конфлікт між двома народами, який тривав навіть в Аушвіці.
Колючий дріт, крізь який безперестанно проходив електричний струм високої напруги. З внутрішньої сторони табору дріт відділяла загороджувальна лінія – так звана «постенкетте» – кожного, хто її перетинав, розстрілювали на місці. На дріт чи під кулю тут кидалися ті, хто вже дійшов до крайньої точки відчаю. Фото: Олеся Ісаюк
…Є одна фраза, яку приписують Ремарку – письменнику, чиї книги нацисти спалювали на вогнищах. Але є він автором цього афоризму чи ні, зрештою, навіть не важливо. «У темні часи краще видно світлих людей» – з таким твердженням складно не погодитися. Особливо зараз. І особливо українцям. Нам, за чиїми плечами стоїть попередні покоління з їх непоказним героїзмом і щирою жертовністю. Маємо пам’ятати про них і дякувати історикам, які повертають забуті імена наших подвижників.
Читайте такожСильні, бо памʼятаємо
Тим паче, що пам'ять про українців залишається турботою винятково України. Наша держава раніше (вперше – ще за Ющенка) зверталася до Міжнародної ради музею «Аушвіц» із проханням створити на території колишнього концтабору окреме місце, присвячене українським жертвам. І згадувана вище Анастасія Гулей надсилала до музею особисті речі – для експозиції. Проте музей їх повернув, розповіла вона в інтерв’ю радіо «Свобода». «Росія зробила там окрему виставку. А українського місця немає, лише в загальній виставці є про нас згадка», – прокоментувала Гулей заходи з нагоди 80-річчя визволення Аушвіцу, проведені у 2025 році.
Таку позицію Міжнародної ради Аушвіцу залишимо без коментарів. Все колись повертає на краще, і хочеться сподіватися, що інерція звичних уявлень про постраждалі від нацизму нації відійде у минуле, а українці як значна група в’язнів концтаборів перестануть бути невидимими і нечутними, отримавши право на свою історію страждань та спротиву.