«Мене питали, чи готовий я до арешту. І я, молодий жевжик, відповідав: готовий!»
Пане Мирославе, ваша молодість припала на 1960-ті. Коли і за якими ознаками стало зрозуміло, що хрущовська відлига минула?
Це стало зрозуміло з перших днів Брежнєва при владі. Він посилав чіткі сигнали, що критика Сталіна припиняється, а Хрущов зробив багато помилок. А найбільш виразним сигналом — прямим сигналом! — стали арешти 1965 року. Тоді заарештували понад двадцять представників українського шістдесятництва.
4 вересня 1965 року Іван Дзюба виступив перед прем’єрою фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна», розповів глядачам про арешти української інтелігенції й зачитав імена заарештованих. А В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус запропонували підвестися всім, хто не згоден з цими арештами. Підвелися приблизно шістдесят людей з двох сотень.
За свідченням очевидців, кадебісти, які також були в залі, закричали, що це провокації. Вони намагалися перешкодити, вимикали звук. Та в кожному разі всі ці події свідчили, що суспільство шоковане арештами. Арешти 1972–1973 років тільки підтвердили, що відлига завершилася.
Читайте також«Я зараз дивлюсь на вас і радію», — Ліна Костенко про виставу «Маруся Чурай»
Власне, 1972 рік був новим 1937-м, тільки без масових розстрілів. Тоді КДБ оголосив операцію «Блок», і перші арешти розпочали вже 12 січня. А за два тижні перед тим, у ніч з 31 грудня 1971 на 1 січня 1972 року, у Львові відбувся знаменитий вертеп, організований дисидентами. Пізніше його назвуть Заарештованою колядою. Як гадаєте, цей вертеп міг підштовхнути вал репресій?
Думаю, рішення про репресії ухвалили раніше. А вертеп лише зміцнив упевненість КДБ, що час настав. Нам говорили слідчі під час допитів — і не тільки мені, бо й Зиновій Антонюк про це згадував, — мовляв, «ми викосимо вашу бандерівську поросль і будемо мати спокій на найближчі роки». Було таке уявлення, що Україна — це газон, з якого треба періодично виполювати бур’яни. Бо якщо цього не робити, то «бандерівське будяччя» проростатиме і псуватиме Москві нерви.
У 1976 році була створена Українська Гельсінська група. Створювали її з правозахисною метою, а нині з десяти засновників живі тільки ви й Микола Матусевич. Розкажіть, з чого все починалося? Чия була ідея, як її втілювали?
Почалося все з того, що 1 серпня 1975 року СРСР приєднався до Гельсінських угод — угод про непорушність повоєнних кордонів, економічну співпрацю та зобов'язання дотримуватися прав людини. Брежнєв спокійно ці угоди підписав, бо після масових арештів початку 1970-х був переконаний, що територія зачищена. Але московські дисиденти зрозуміли, що пора ловити шулера за руку. Бо Брежнєв підписав угоди? Підписав. Отже, треба їх дотримуватися. Так і з'явилась ідея моніторингу виконання Гельсінських угод Радянським Союзом.
Членом московської групи був українець — герой Другої світової генерал Петро Григоренко. І якось він зустрівся з Миколою Даниловичем Руденком, який саме приїхав до Москви. А Микола Данилович і сам був героєм війни, кавалером декількох нагород. Як письменник захищав у 1949 році репресовану Зінаїду Тулуб, а також єврейських письменників. А у 1970-х ставав на бік Андрія Сахарова.
Тож у розмові з Руденком Григоренко запропонував створити Українську Гельсінську групу. Руденкові ця ідея сподобалася, він повернувся в Україну і почав думати, на кого може вийти з нею. Бо за нею майже напевно стояв арешт… А вийти він міг на тих, хто вже покуштував тюремної баланди і подолав страх. Тобто передусім на колишніх політв'язнів. Зокрема: на Левка Лук'яненка, Олексу Тихого, Оксану Мешко, Олеся Бердника й інших.
Читайте такожЙосиф Зісельс: «Російські “меморіалізатори” Бабиного Яру досі сидять у Києві і чекають, чим закінчиться війна»
Руденко почав формувати групу, а вже тоді Оксана Яківна Мешко зустрілася з нами, тобто з Миколою Матусевичем і зі мною, сказала, ось, мовляв, є ідея правозахисної групи, але потрібна ваша допомога, бо ми люди вже немолоді. Якщо згодні приєднатися, то наступного дня рушайте до Миколи Руденка і переговоріть з ним.
Ми з Миколою порадилися і зрозуміли, що відмовитися означає визнати, що схилилися перед владою. Тому й вирішили: будемо в групі. Приїхали до Руденка, підписали декларацію, він переговорив з нами, і так ми увійшли до десятки членів-засновників.
Вам було 27. Усе життя попереду. Ви усвідомлювали наслідки?
Так. Звичайно, ми все розуміли. Якби кожен був сам, то, може, й засумнівався б. Але нас було двоє, а гуртом, як відомо, і батька добре бити (сміється). Тому вирішили: йдемо!
А питання про наслідки мені ставили ще тоді. Бо буквально за місяць чи півтора після того, як ми увійшли в групу, я поїхав з якимсь нашим документом до Левка Лук'яненка. А він жив у Чернігові й не міг звідти виїжджати, бо був під наглядом. Під час тодішньої розмови Левко Григорович пильно на мене подивився, а потім і каже: «Ви розумієте, що будете заарештовані, ви готові до цього?». Ну а я, молодий жевжик, гордо так відповів: «Я готовий!».
Коли вже був заарештований і коли бували непрості дні та психологічні моменти, я згадував це питання і свою відповідь. Що ж, ти сказав, що готовий, то будь готовий! Після арешту Руденка й Тихого всіх нас офіційно попереджував КДБ. Пригадую, що підписував документ про те, що попереджений про арешт, якщо не припиню громадянської активності. Я не припинив, тож мене, зрештою, й заарештували.
Читайте такожРадянсько-український словник, або Яку країну, слава Богу, просрали
«Руденко запідозрив, що я агент КДБ. У таборі ми зустрілися, обійнялися і дружили все життя»
Як ви тоді підтримували контакт з іншими членами УГГ? Левко Григорович у Чернігові, ви в Києві, а хтось, можливо, у Львові чи деінде. З доступних засобів зв’язку тільки телефон і листи. Але телефон прослуховують, а листи піддають перлюстрації. Життя під ковпаком КДБ…
Збиратися було неможливо. Тому як таких засідань групи й не могло бути. Половина учасників прикута до своїх міст, бо не може звідти виїхати. Зустрічатися могли ті, хто перебував у Києві. Тобто я, наприклад, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Микола Руденко… Уся комунікація йшла через Миколу Даниловича. Не знаю як, але він знаходив спосіб узгодити документи, які приймала група, з її учасниками.
Скажімо, ми приходили до Руденка, і він нам показував проєкт якогось документа. На той час ми були надто молоді-зелені, щоб вносити у текст якісь правки. Просто читали й замислювалися. А потім підписували. Пам’ятаю, так ми ухвалили перший меморандум групи, який запропонував Микола Данилович. Минуло 50 років, а я й досі в захопленні від цього меморандуму.
Але ж мета полягала не в тому, щоб ви між собою погодили його текст. Усе, що напрацьовувала група, вочевидь, відправляли на Захід, аби й там дізнавалися про ситуацію з правами людини в СРСР?
Так. Я знаю, що Микола Данилович їздив з нашими документами до Москви. І вже там на квартирі якогось російського дисидента відбувалися зустрічі із західними журналістами й дипломатами. А далі вони переправляли ці документи на Захід, де їх і публікували.
Тоді вже почав діяти Комітет Гельсінських гарантій для України, і з його допомогою наші документи передавали тим країнам, установам чи учасникам правозахисного руху, кому був адресований наш моніторинг. Керівником того Комітету був українець з діаспори Осип Степанович Зінкевич, і діаспоряни перекладали наші документи англійською, розмножували на ксероксі й поширювали.
Через цей спосіб передавання документів до Москви в мене й стався один прикрий випадок, який трохи ускладнив стосунки з Руденком. Буквально напередодні його арешту я захвилювався і сказав йому: «Дивіться, ви голова групи. Якщо вас заарештують, а ми залишимося на свободі і продовжимо готувати наші документи, то до кого звертатися, щоб ці документи передавати?».
Для мене це було природне питання, а от у Миколи Даниловича спрацював інстинкт обережності. «А, то ви хочете дізнатися всі московські адреси і прізвища? — спитав він. — Я починаю підозрювати, що ви агент КДБ. І повідомлю про це всіх, до кого ви будете їздити».
Уявляю, як вам було боляче…
І боляче, і страшно, і прикро. Далі вже Олесь Бердник став неформальним головою УГГ, і він сам якось налагоджував усі контакти — я в це не був утаємничений. Що ж до Миколи Даниловича, то згодом ми зустрілися в таборі, обійнялися й дружили до самої його смерті у 2004 році. Ані я, ані він не згадували того епізоду, який засвідчує лише те, що група працювала у складних психологічних умовах.
«Московським дисидентам не подобалося, що українці говорили про зневаження національних прав»
Московські дисиденти, яких ви згадували, не ставились до українців зверхньо? На шовінізм росіяни страждали в усі часи, і в часи застою зокрема…
Як вам сказати… Вони не ставилися до нас як до людей другого сорту, ба навіть навпаки. Коли почалися масові арешти, а до групи стали приєднуватися люди, які перебували в таборах і на засланні, московська дисидентка Людмила Алєксєєва сказала, що українці — це камікадзе, вони йдуть у групу, хоч знають, що напевно постраждають і будуть покарані.
Тобто, з одного боку, вони шанували українців. Але з іншого — були непорозуміння та проблеми. Про це згадувала і Оксана Яківна Мешко, яка їздила до Москви з документами, про це говорив і Йосиф Зісельс. Російські дисиденти гаряче обстоювали громадянські права й хотіли, аби інші національні гельсінські групи — а їх у ті часи було чотири: українська, литовська, грузинська та вірменська — робили так само. Тобто щоб зосередилися на свободі слова, свободі зібрань тощо.
Читайте такожПолітв’язень Микола Горбаль: «Бог нас обрав, щоб знищити це планетарне зло»
Але ці групи, і передусім українська, постійно говорили про національні права, про приниження української мови й культури. Росіян це нервувало: мовляв, не розпорошуймо увагу, слід діяти в одному руслі. Отут і проявлялися, як казав Йосиф Зісельс, їхні імперські інстинкти. Для російських дисидентів Радянський Союз був лише тоталітарною державою, але не був імперією. А для інших народів він був і тоталітарною державою, і імперією.
Однак московські дисиденти не блокували доступу українців до західних кореспондентів. Навпаки, вони сприяли, надавали свої помешкання для таких зустрічей і гарантували західним журналістам, що це не якась провокація КДБ, а справді представники української групи.
Перший меморандум УГГ був присвячений Голодомору в Україні і втратам, яких зазнали українці. Звідки в ті часи черпали інформацію про Голодомор?
Не тільки Голодомору: там ішлося і про релігійні переслідування. Перший меморандум містив доволі повний огляд ситуації в Україні. А якщо говорити конкретно про Голодомор, то почнімо з того, що сам Микола Руденко був свідком Голодомору. Він усе бачив на власні очі. А пізніше читав матеріали, доступні на той час.
У 1977 році виїхати у США дозволили члену УГГ Петру Григоренку. Він виїхав на лікування і був позбавлений радянського громадянства. Виїзд також дозволили іншим членам групи, наприклад, Ніні Строкатій. Чому в одних випадках радянська влада йшла шляхом репресій і арештів, а в інших випадках дозволяла виїзд за кордон? Який у цьому був сенс для неї?
Як ми іронічно казали, «КДБ застосовує індивідуальний підхід». Вони й справді ухвалювали окремі рішення в кожному випадку, враховували чимало чинників. Приміром, Петро Григоренко був бойовим генералом, добре знаним на Заході. Його двічі притягали до відповідальності у жахливий спосіб, оголошуючи психічно хворим і тримаючи в психушці.
Незалежну експертизу стану Григоренка провів Семен Глузман, і його висновки, що Григоренко здоровий, опублікували на Заході. Тобто в тих колах, які знали Григоренка, всі розуміли, що йдеться про фальсифікацію та свідомі переслідування. Коли Григоренко подався на лікування до Америки, у СРСР вирішили, що це зручний момент. Бо, з одного боку, виходило, що йому дозволили виїхати на лікування, але з іншого — позбувались незручного дисидента, оскільки позбавили громадянства і заборонили в’їзд. До речі, Григоренко хотів повернутися, він добивався цього, але йому відмовили.
Що ж до Ніни Строкатої, то їй дозволили виїзд разом з чоловіком Святославом Караванським. Я не знаю, яка тут була логіка. Караванський відсидів у радянських таборах 30 років, а Ніна якраз відбула свій перший термін. Можливо, влада зрозуміла, що з людьми такого ґатунку не вдіє вже нічого, тому їх краще відпустити.
Те саме було і з Надійкою Світличною. Вона виступала в мене на суді: її викликали як свідка. І Надійка поводилася настільки сміливо, що мій суддя зауважив: «Я бачу, що вас треба помістити поруч з Мариновичем, бо ви самі поводитеся як ворог». Надія подавала заяву про позбавлення її радянського громадянства. Зрештою їй дали можливість виїхати.
Читайте такожМирослав Маринович: «Нинішній картонковий протест, на відміну від минулорічного, не зумів вчасно зупинитися»
«Зворушувало те, що до УГГ вступали навіть в’язні, які вже сиділи в таборах»
Після виїзду за кордон Петра Григоренка, Ніни Строкатої, Леоніда Плюща та Надії Світличної Українська Гельсінська група відкрила представництво за кордоном. Що після цього змінилося для вас, членів УГГ, які залишалися в Україні, в таборах?
На той час засновники групи вже сиділи, тому із закордонними представниками жодних контактів не було. Але вони буквально били в набат, говорили про переслідування, виступали перед різними аудиторіями, нагадували про політв’язнів.
Наскільки я знаю, арешти засновників не зупинили роботу групи, її активно поповнювали нові члени. Це так?
Так. Це була звитяга, яка в таборі дуже зворушувала. Готовність людей — це й справді були камікадзе — йти до кінця, навіть знаючи, що арешт неодмінно буде, дуже підтримувала. Це було неймовірно. А особливо розчулювало, що до групи приєднувалися не лише ті люди, які були на волі, але й уже ув’язнені в таборах. Вони робили заяви про це, прекрасно усвідомлюючи наслідки.
На певний час Оксана Яківна Мешко, яка після арешту Бердника стала неформальною головою групи, запровадила статус неоголошеного члена групи. Вона просто боялась наразити людей на неминучі арешти. І кілька членів групи перебували саме в такому — неоголошеному — статусі.
Але коли після чергового покарання повернувся Зеновій Красівський — останній крайовий провідник бандерівського крила ОУН, він зумів переконати Оксану Яківну, що це неправильний підхід. Бо КДБ прекрасно знає, хто є членом групи: це було важко приховати. Натомість якщо люди мали статус неоголошеного члена групи, вони ставали невидимими для діаспори й уже не отримували від неї захисту. Тому таку практику припинили. І коли сам Зеновій Красівський увійшов до складу групи, про це оголосили.
Зрозуміло, що комунікація ув’язнених з іншими членами УГГ була дуже складною чи й геть неможливою. Але вони свідчили про порушення прав людини в таборах, і це був неймовірний героїзм.
До УГГ також долучилися двоє неукраїнців. Це був литовець Вікторас Пяткус, який відбував покарання ще у 1940-х і вийшов на волю після смерті Сталіна, й естонець Март Ніклус, котрого КДБ ув’язнив у 1980-ті. Ніклус, до речі, перебував у таборі в Кучині, в Пермській області Росії, разом з Василем Стусом і Левком Лук'яненком. Тоді він і вирішив увійти до Української Гельсінської групи.
«Традиційно опозиційний рух концентрувався на Галичині, але шістдесятники розбудили і схід»
Якою була географія УГГ? Чи з усіх регіонів України походили її представники?
Так, без сумніву. Члени групи представляли і схід України: Тихий і Стус були з Донбасу, Руденко і Світличні — Іван і Надія — з Луганщини. Я навіть сказав би, що в якийсь момент кількість тих, хто народився на сході, переважала. І хоча традиційно опозиційний рух концентрувався на Галичині, завдяки шістдесятництву український схід сильно активізувався.
Вас засудили до 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Це максимальна санкція за статтею про антирадянську агітацію та пропаганду, але чому вирок був настільки жорстким? Вам пропонували співпрацю з органами, а ви відмовлялися?
Мені першого ж дня повідомили, що я маю шанс уникнути засудження, якщо напишу покаянну заяву й обіцянку не займатися правозахистом. Я знав, що це дієвий спосіб вийти на волю і що така пропозиція не є обманом, бо саме так зробив Іван Дзюба — і його звільнили. У розмові зі мною саме на цьому й акцентували. Мій слідчий сказав: «Дивіться, якщо вже на такий крок пішов Іван Дзюба, то чому ви, простий хлопець, відмовляєтесь?». На що я гордо відповів: «Бо я не Іван Дзюба».
Але оскільки я не пристав на ці пропозиції, то був попереджений, що, скоріш за все, отримаю максимальний вирок. І я, знаєте, переживав за те, щоб вирок був справді максимальним, а не меншим, ніж в інших. Першим вирок оголошували Миколі Матусевичу. Він поводився виклично, відмовлявся від участі в слідстві, а під час судового засідання ображав суддю, за що його вивели з зали. Тож коли йому оголосили «7 + 5», тобто сім років таборів і п’ять заслання, я занервував.
Бо я дотримувався іншої манери поведінки, яку ми узгодили з Миколою Руденком. Я свідчив тільки про себе. Тобто казав, наприклад, що так, я — автор такого-то документа. Слідчі з мене сміялися і казали: «ми ж знаємо, що це Руденко писав». А я собі вперто повторював, що ні, авторство моє.
Тож я стою на суді й очікую вироку. І думаю: «Не приведи Господь, мені дадуть менший термін. Микола може подумати, що я поводився м'якше й поступливіше, ніж він сам і, відповідно, заробив менший термін». Але тут оголошують, що й мені 7 + 5. Боже, я такий радісний став. Заусміхався. Але тут-таки зустрівся поглядом з матір'ю і сестрою. А вони з таким жахом на мене дивляться: ще б пак, дванадцять років не бачити сина і брата! Моя щаслива усмішка з обличчя сповзла, і я подумав, що для них, моїх бідних, це справжня катастрофа.
Ви і ваші товариші засуджували Дзюбу?
Тоді так, засуджували, і це треба визнати. Дуже болісно сприймали ми подібні факти. Коли Іван написав своє покаяння, ми з Миколою Руденком ще були на волі. Ішли Києвом і міркували собі: враження таке, ніби на полі бою вбили прапороносця і впав прапор. Бо все ж таки Дзюба був визначним представником дисидентського руху.
Так само мене згодом вдарило і те, що Олесь Бердник — єдиний у Гельсінській групі — написав покаянну заяву. І з цією його заявою згодом бігав «мій» кадебіст і показував її текст: «Ось, дивіться, дивіться, що написав Бердник. Він пообіцяв більше всім цим не займатися — і його випустили. І вас випустять, якщо теж таке напишете».
Читайте такожМирослав Маринович: «Під час Другої світової звільнення народів від нацизму оберталося іншим їх поневоленням»
«Злодії в законі сказали, що радянську владу слід бити не словом, а динамітом»
У вас, політичних в’язнів, був окремий табір чи тримали разом з кримінальниками?
Табір був окремий, ми його називали політичним, а нас весь час поправляли: «Немає в СРСР ніяких політичних в’язнів, ви звичайні кримінальні злочинці. А табір ваш відокремили, тому що ви особливо небезпечні кримінальні злочинці».
У ті роки були три політичні табори і ще один жіночий політичний табір. Утримували нас окремо, але під час етапів, хоча за законом такого не мало бути, заводили в камери, де вже сиділи кримінальники. І тут був подвійний розрахунок: тиск на нас й елементарне пограбування.
Зі мною саме так і було: обступила мене група кримінальників і сказала: «Атдавай вєщі». Я спробував було смикнутися, але зрозумів, що зараз від мене й мокрого місця не залишиться. Бо часто траплялись випадки, коли кримінальники били політичних.
Хоча зі мною трапився ще один випадок, який неабияк потішив. А було так, що заводять мене в камеру, оголошують статтю, всі присутні піднімають голови і дивляться на мене. Бачу, в центрі камери окреме коло — там сидять злодії в законі і п'ють чефір. «А, політік, — кажуть, — ну садісь, расказивай, за што ти тут?». Прийняли мене у своє коло, дали кружку з чефіром, а я вже знав тоді, що треба зробити два ковточки і передавати далі — такі звичаї.
Сідаю я, починаю щось розповідати — про групу, про все — а один не витримує і каже: «Так ти словом протів ніх пашол? Да дінамітом іх нада, дінамітом!». Тож, як бачите, якщо КДБ хотів нас «перевиховати» кримінальниками, то вийшло якраз навпаки: це ми їх перевиховували. Бо допомагали і їм усвідомити себе ворогами влади.
А як ставилася до вас охорона? Були випадки насильства?
Були випадки побиття. Скажімо, якось під час слідства я сиджу в камері й чую раптом голос Миколи Матусевича: «Мирославе, б’ють!». Я тут же загримав у залізні двері камери й оголосив голодування. За якийсь час — здається, буквально наступного дня — до мене прийшов прокурор і став розпитувати, що сталося. А потім спитав, на скільки я оголосив голодування. Кажу, що на три дні. А він тоді: «Неначе змовилися». І я тут зрозумів, що й Микола теж голодує.
«У них була сила — у нас була правда»
Що вас тоді тримало? Чим ви себе підбадьорювали?
Я знав, що на правильній стороні історії. Так, у них була сила, але в нас була правда. Розповім цікавий момент. Приїхав якось у Москву до генерала Григоренка. І перш ніж іти до нього, пішов на Красну площу подивитися на Кремль. Треба ж було на нього глянути!
А стояла зима, і Кремль був такий засніжений, крижаний, непорушний. Здавалося, що стоятиме він вічно. А я дивлюся на нього і думаю собі: «І ти, невеличка комахо, хочеш оцю силу підважити?». То був не страх, не бажання відмовитися… Ні, це просто була іронія над собою. Така потужна машина, а ти зі своїми маленькими силами проти неї…
Потім я вирушив до помешкання генерала Григоренка. І зустрів мене там не штабний генерал, а звичайний приязний чоловік. І говорив він так правдиво, світло, гарно… Там була ще й кримська татарка Айше Сеїтмуратова, яку пізніше намагалися запроторити до психлікарні, й вона емігрувала.
І от ми розмовляємо своїм колом, а я згадую оцей момент перед Кремлем і думаю, що духовна сила таких людей, як ті, що переді мною, є набагато потужнішою. Я тоді ще не знав вислову Вацлава Гавела «сила безсилих», але він дуже точний. Це було про нас тодішніх.
У 1988 році члени УГГ утворили Українську Гельсінську спілку, на основі якої пізніше була заснована Українська республіканська партія. Чи не було у вас ностальгії чи жалю за тим братерством, яке розпалося разом з УГГ?
Я пригадую ті події й те, як В’ячеслав Чорновіл звернувся до мене з пропозицією увійти до спілки. Казав, що члени УГГ погодилися вступити до її лав. Я відмовився, тому що для мене був дорогий саме правозахисний характер групи і я розумів, що нова спілка — це вже, так би мовити, протопартія. І що пізніше вона стане партією, а я не хотів бути причетним до партійного будівництва. Я й досі не є членом жодної партії, я не є політиком. Це не моє, я не відчуваю тут свого покликання.
Читайте такожУкраїнська Гельсінська спілка: історичні звершення та нереалізовані цілі
Але хоч я сам не увійшов у нову спілку, дуже високо цінував зусилля тих людей, які там працювали. Вони зробили величезну роботу. Фактично з маленької заграви нашої групи розгорілася нова зоря української політичної системи, виникла Українська республіканська партія, а за нею й інші партії. Було побудоване все те, чого досі в Україні не існувало: демократія, свобода слова, політичне розмаїття. Те, за що свого часу боролися й ми.