Пане Петре, як давно ви спілкувалися з Валентином? Що він розповідає?
Майже щодня спілкуємося. Надії на швидке звільнення немає. Нещодавно був суд, який продовжив його перебування в центрі утримання іноземних громадян.
Яка ж підстава для цього? Чому не відпускають?
Обґрунтовують тим, що, мовляв, зараз немає точки на українсько-російському кордоні, через яку можна було б безпечно переправити людину. І українського консульства в Росії немає, щоб оформити цей процес і передати його. Хоча зрозуміло ж, що обмін полоненими якось триває. Тобто це відмазка, і, можливо, вся справа саме в позиції Кіровського суду, бо з інших областей таки депортують українців (щоправда, не політичних в’язнів). Принаймні знаю про переправлення кримінальних засуджених і незасуджених, які також підлягають депортації: туристів, заробітчан, родичів українських громадян тощо. У тому центрі сиділи два брати з Ямало-Ненецького округу і кілька місяців тому спочатку одного, а згодом іншого відправили. Хоча їм так само обґрунтовували, що немає вікна на кордоні тощо. Причому раніше людей підвозили до кордону, щоб упевнитися, що вони його перетнули, а цих просто відпустили: їдьте своїм ходом, куди хочете.
За логікою, чому б так дійсно не вчинити: людина вже відсиділа за вашими вироками повний термін, нехай хоч через сусідні країни якось додому повертається — лиш відпустіть нарешті.
Через Грузію вже не вийде — відмовляються приймати, через країни Балтії теж. Донедавна ще можна було виїхати через Естонію, перетнути кордон у Нарві. Але зараз Росія обмежила рух у цій прикордонній зоні. Нібито треба отримувати перепустку, щоб в’їхати в неї. Колишньому «шпигуну» туди дорога явно закрита. Лишається хіба що Білорусь.
Читайте такожОлешки: кілометр води між голодом і порятунком
Як настрій у Валентина?
Визначаю настрій за голосом. Зараз ніби трішки кращий, а перші дні після суду, який відбувся 9 жовтня, був дуже пригнічений. Впав у критичний стан, думав оголосити голодування. Поки що вирішив відкласти, хоче спробувати добитися звільнення.
Звісно, він уже тринадцятий рік в ув’язненні, можна сказати, багато до чого у своєму становищі звик, але ж додому хочеться. За ці роки його син, а мій внук, пішов до школи, закінчив її і вже до університету вступив…
А які умови перебування в тому центрі?
Більш-менш. Він же порівнює умови з тим, що було в колонії. Він практично весь строк відбув у штрафному ізоляторі, а це значить на годину менше спати, вдень не можна сидіти або лежати, тільки ходити-стояти. Камера маленька. А зараз йому умови видаються курортом: камера на трьох, є телевізор, душова і туалет з унітазом, який він тут побачив уперше за всі роки ув’язнення. І ставлення краще. Хоча він і там на всі ті кримінальні штучки не вівся, тримався як український політичний в’язень. До нього на ім’я і по батькові зверталися і охоронники, і інші ув’язнені. А в цьому закладі теж давно перебуває — довше, ніж дехто працює — і на негатив з боку персоналу не скаржиться.
Проблем зі здоров'ям за ці роки нажив?
Ще й чимало. Треба буде серйозно лікуватися. Якщо він говорить щось про здоров’я, значить, справи вже дуже погані. Бо зазвичай ніколи ні на що не скаржиться. А якщо зараз згадує про це, то вже дуже турбують вени на ногах, є проблеми із зором, зубами. Треба ж, щоб у людини якісь фізичні навантаження були, а він роками в чотирьох стінах. Спочатку намагався руханку робити регулярно, підтримувати себе у формі, з пляшок гантелі робив…
Але, мабуть, роками триматися в такому тонусі нереально, в якісь моменти людина зневірюється і не бачить у тому сенсу.
Так і є, він розповідав, що в колонії багато хто й божеволів, їх потім до психіатричної лікарні відправляли.
Він же далеко не все може розповісти. Буває, відправлю йому щось, він прогляне і видаляє про всяк випадок, бо телефон перевіряють. Їм з другої до дев’ятої години дозволяють телефонами користуватися.
Ви маєте адвоката, юриста, з ким можна радитися?
Коли в колонії сидів, був у нього адвокат про людське око. Свій час відсидів, гроші отримав — та й усе. А зараз і такого нема, Валентин каже, не дуже й треба, він більше з нами консультується. А український адвокат нічого не зможе зробити, бо не має доступу. Коли Валентин до них потрапив, почалося слідство, ми шукали адвокатів в Україні, але росіяни виставили умову, що адвокат має бути російський, ще й такий, у якого є доступ до секретних матеріалів. Це було нездійсненно. От і призначали вони самі якогось адвоката. Нам потім Ілля Новіков, який вів справу на останньому етапі, розповідав, що той адвокат міг бути феесбешною людиною. Але був потрібен хоча б для зв’язку між сином і нами.
Може, варто було з розголосом цю справу вести?
Коли рік тому термін минув, але сина продовжили утримувати, нам порекомендували і у Дмитра Лубінця, і в Координаційному центрі дотримуватися інформаційної тиші й не провокувати росіян, щоб не вперлися рогом. Але минув рік і місяць, а інформаційна тиша ніяк не допомогла. Може, пора говорити гучно.
Це ж стосується не тільки Валентина, а й багатьох інших політичних в’язнів, яких досі утримують у таких центрах. Я про них дещо чув, зокрема, що таких людей тримають у різних колоніях, щоб не зустрічалися і не спілкувалися між собою.
Бо зараз виходить, що мій син несе якесь чергове покарання невідомо за що і за чиїм рішенням. Російська влада просто не відпускає українців, пояснюючи це відмазками. Та й наша влада не досить активно бере участь у подібних справах. Розумію, що таких проблем зараз уже маса, але якщо люди в Росії за ґратами ще з 2014 року і під ніякі обміни не підпадають, то, може, варто активніше відстоювати їхні інтереси — принаймні цього хотілося б ув’язненим і їхнім родичам.
