Поїздка в Крим
Сім’я Вигівських приїхала в Київ у 1986 році після вибуху на Чорнобильській АЕС. До аварії вони проживали в Прип’яті, там же ж і народився Валентин. Батько працював на атомній електростанції в лабораторії хімічного цеху. Пан Петро жартує, що вибух проспав - напередодні його колега-лаборантка попросила помінятись змінами, бо на вихідних мала садити картоплю, і у ніч проти 26 квітня чергувала замість Вигівського-старшого.
– Не дуже хотіли жити в Києві, але тоді і вибору особливого не було, – розповідає Петро Вигівський. – Квартиру дали, здавалось, на окраїні міста (сьогодні це район Харківського шосе – LB.ua), ще все навколо в зелені було. Зараз там кам’яні джунглі, а тоді можна було власну господарку розводити. Тут ми освоїлись, і діти з внуками теж.
Про те, що відбулось у вересні 2014 року, сім’ї достеменно невідомо по сьогодні. Валентин поїхав у Сімферополь 17-го вересня. Родині сказав, що на виставку з авіації. У чоловіка був зворотній квиток на потяг, і він не планував залишатись в Криму на ночівлю. Згодом, як з’ясували родичі, Валентин поїхав, аби передати гроші знайомій, яка в соцмережах просила фінансову допомогу на лікування дідуся. З жінкою Вигівський неодноразово зустрічався у Києві, вона теж цікавилась авіацією, тому хвилювань не було.
– Це спільнота фанатів. Коли “Мрія” прилітає, вони з’їжджаються з усього світу, щоб подивитись, як літак злітає і сідає, – продовжує батько. – Валік зібрав гроші серед друзів-киян і мав їх відвезти. Я був проти цієї поїздки, а син пояснював, що на картку переслати не може. Сама ця дівчина не могла приїхати до Києва, бо ніби-то працювала в Росії в оборонній сфері, займалась вивченням авіації, і в’їзд сюди їй був заборонений. Наступного дня контакт з нашим сином зник.
Згодом, вже під час побачень з рідними, Валентин розповідав, що дівчина дійсно співпрацювала з ФСБ і виманила його в Крим, щоб чоловік почав працювати на повітряні сили Росії. Авіація була Валентиновим хобі. Хоч він і закінчив факультет електроніки Київського політехнічного інститут, в житті займався підприємницькою діяльністю, пов’язаною з ремонтом автомобілів. Часто, за словами батька, до Валентина звертались власники фірм малої авіації за допомогою, або ж просили літературу, яку чоловік колекціонував.
– Я так зрозумів, що за сином “дивились” давно, бо він спілкувався з різними спеціалістами, зокрема, в російській сфері авіації. Це згодом почали використовувати як аргумент проти Валентина, мовляв, людина з ворожої країни цікавилась авіацією, значить, ніхто інший, як шпіон СБУ.
Московський ізолятор
18-го вересня 2014 року, наступного дня після поїздки Валентина в Сімферополь, батькам не вдалось з ним зв’язатись. З 19-го вересня батько забив на сполох і почав самостійні пошуки.
– Спочатку звернувся в нашу поліцію, довго не хотіли його шукати, доводилось все зі скандалами та криками вирішувати. Тоді якраз були вибори у Верховну раду, всім було не до нас. Всі відповіді зводились до: “Ти нам розкажи, а ми запишемо в протокол”.
Батько почав самостійні пошуки, через соцмережі знайшов людей у Криму: “Навіть було таке, що з “Кримської самооборони” допомагали мені шукати сина. Один раз тільки передав гроші за те, що люди дізнались, що сина перевезли в Росію. Я думав, Ставрополь, Краснодар, але як з’ясували потім, це була Москва”.
Через правозахисників, зокрема, Зою Свєтову, батько дізнався, що його Валентин перебує в московському слідчому ізоляторі “Лефортово”.
– Наприкінці жовтня ми отримали листа від нашого МЗС, що сина заарештовано. На контакт вийшов адвокат, якого Валіку призначили, – розповідає пан Петро. – Я взнав контакти слідчого, тому зв’язок був більш-менш офіційним. Тоді, в 2014 році, важко було знайти людей, які б займались справою викраденої людини. Зараз це вже пропрацьована тема, а тоді лише все починалось. Адвокат, якого представили в СІЗО, тягнув мене в Росію, а коли відмовились, то прислав листа нібито від сина з проханням передати речі. Багато з переліку було того, що він взагалі не вживає: він не п’є ні кофе, ні чорного чаю.
Московський обласний суд виніс рішення Валентину через 15 місяців після затримання у Сімферополі – всередині грудня 2015 року. Чоловіка звинуватили в “економічному та військовому шпигунстві в авіакосмічній галузі Росії”. Вирок – 11 років колонії суворого режиму. За цей час йому дозволили двічі зустрітись з мамою та раз із дружиною – побачення відбувались через скло, по телефону під наглядом охоронців.
– Навіть не хочу згадувати, що ми відчували, неможливо описати цей ужас без кінця або безкінечний ужас, зітхає батько. Своє переплакали і почали шукати, як допомогти сину. Почав шукати людей, які готові були в Москві носити передачі. Зовсім незнайомі нам люди, але всіх попереджав, яка ситуація. Був чоловік, який навіть слідчому в “Лефортово” дзвонив. Потім ще слідчий питав мене, що це за людина, яка не боїться.
Кіровський регіон
На початку 2016-го на Валентина чекав етап до виправної колонії №11 в село Утробіно, неподалік Кірово-Чепецька. Географічно – це майже дві тисячі кілометрів від Києва. Пан Петро каже, що в Кіровській області в сталінські часи відбував термін його батько: “Був засуджений на 25 років, в колонії провів майже п’ять з половиною років. Покоління змінились, а ворог один”. У тому ж корпусі колонії, де зараз перебуває Валентин, за словами батька, сидів і журналіст Роман Сущенко.
– Уже як Сущенка звільняли, він намагався передати Валіку ковдру, побутові речі, підписку на газети. Однак син цього не отримав, охоронці, мабуть, самі використали. Вже на зустрічі Роман мені казав, що вивезли його так швидко, що він навіть не встиг переказати сину, що його забирають.
У Кірово-Чепецьк батьки здійснювали передачу продуктів лише раз – знайшли чоловіка, який погодився закупити продукти, надіслали йому гроші, а в результаті коли син отримав посилку, то навіть “кожна карамелька-конфетка була розломана на три частини”. Батьки Валентина пенсіонери, фінансово родину підтримували волонтери, а з 2018 року родинам політв’язнів Уряд почав виділяє фінансову підтримку – 100 тисяч гривень на рік. Вони регулярно надсилають сину гроші на картку: “В колонії в кожного є свій особовий рахунок, можемо надсилати сину до 5-ти тисяч рублів (1985 гривень – LB.ua). Його, як правило, в останню чергу приводять в магазин, але писав, що інколи встигає взяти молочні продукти, курку гриль. В самій колонії годують так, що без магазину вижить тяжко. Там ціни набагато більші, ніж московські, але то таке вже діло, головне, щоб було”.
У Валентина немає доступу ані до книжок, ані до новин. За словами батька, забирають навіть журнали про авто, якщо там є фото військової техніки. Батько жартує, що так у колонії бояться, що Валентин “зробить вертольот і полетить”.
– Сидить у пустій камері, нема навіть з ким переговорити. В “Лефортово” хоча б можна було читати, там величезна бібліотека. Так Валік і психологію вивчив, писав, що дуже допомагає триматись. А в цій колонії найбільша книжка “Как закалять сталь” і багато ментовських детективів, – додає батько. – Раніше його періодично відвідував місцевий активіст Артур Абашев, зараз не можу вийти на зв’язок. Знаю, у нього були проблеми через зустрічі з сином.
Пан Петро намагається бути спокійним, коли говорить про сина. Йому також відомо з листів, що в колонії не застосовують фізичного насилля. Все зводиться до психологічного тиску й максимальної ізоляції. Умови в камері, за словами батька, підсилюють гнітючу атмосферу – “нуль градусів і зальодянілі стіни”.
– Знаю, що в Москві його возили на розстріл, залякували, тиснули, щоб визнав свою вину, – каже батько, – ми й про це не одразу дізнались. Коли був звільнений Геннадій Афанасьєв і розповів про тортури, які до нього застосовувались, і я про це все написав сину. Він відповів, що знає, бо сам через це все пройшов: удушення, електричний струм, паяльник, хімія. І це лише те, що написав. Я не знаю, що Валентин розкаже, як повернеться додому.