Чому? Тому що ми вже завдали непоганої шкоди і немає сенсу колупати колони раз на три дні. Якщо на початку кампанії (2024 рік) середній ремонт тривав від двох до чотирьох тижнів (за рахунок швидкого латання візуальних пошкоджень, заміни кабелів та використання складських запасів), то у 2026 році терміни простою пошкоджених об'єктів зросли до трьох-пʼяти місяців, а у випадку з важкими установками первинної переробки — до півроку і більше (до року).
Свіжий приклад — Капотня. Після парних ударів у червні 2026 року, які вивели з ладу установки первинної переробки (ЕЛОУ-АВТ-6), Reuters із посиланням на джерела в галузі повідомив, що завод повністю зупинений щонайменше на шість місяців (до кінця 2026 – початку 2027 року). Оціночна вартість ремонту — близько $1 млрд. Потім був другий приліт і щонайменше три осередки пожеж. Чи потрібен терміново третій? Не факт. Нехай тягнуть в обхід санкцій електроніку, ганяють ремонтні бригади, будують стіни з морських контейнерів та додаткові мобільні вогневі групи (МВГ) — усе це гроші і ресурси, які прямо відтягуються від лінії бойового зіткнення (ЛБЗ).
Динаміка зрозуміла: два-три тижні у 2024-му переросли в один-два місяці у 2025-му і три-шість і більше місяців зараз. Через неможливість швидко відновлювати НПЗ Міжнародне енергетичне агентство (IEA) у вересні 2026 року офіційно знизило прогноз добової переробки нафти у РФ до мінімальних 4 млн барелів на добу, а в 16+ регіонах РФ відновився системний дефіцит бензину та дизеля.
Далі. Попри те, що наша ППО продовжує зберігати керованість і перехоплювати значну частину цілей, ворог прогресує. З'явилися ретранслятори по ланцюжку «Шахедів», реактивні БПЛА, відеоканали зі зворотним зв'язком, датчики для підриву біля цілі. Плюс вичерпання ракет до ЗРК, частина літаків на ремонті (передати борти — це лише початок, трирівневу систему ремонту налаштовують роками), дефіцит реактивних двигунів у ЄС для перехоплювачів.
Коротше кажучи, необхідно працювати не тільки по ВПК, переробці нафти та хімії, а й обробляти безпосередньо «дронопорти» з метою як завдання шкоди тут і зараз, так і змушування ворога витрачати час та ресурси на розосередження.
Дронопорт «Цимбулова» (Орловська область, РФ). Це — стаціонарний майданчик/база поблизу села Болхов (близько 175–180 км від кордону з Україною). Площа комплексу — близько 5 км². Слугувала ключовою точкою базування, підготовки та запуску ударних БПЛА типу «Герань-2» і «Герань-4» у напрямку Києва та заходу України.
СОУ вдарили по обʼєкту у ніч проти 1 жовтня і 3 жовтня 2026 року. Ураження зафіксоване знімками супутників NASA FIRMS та OSINT-каналами.
Пошкоджені та частково знищені щонайменше два наземні ангари-сховища БПЛА, майданчики спорядження та запуску. Зафіксовані вторинні детонації та тривалі пожежі на території бази. Пожежі — це добре, бо апаратура підготовки до пусків і польового ремонту чутлива і коштує чимало «мертвих президентів». Наприкінці вересня туди вже прилітало — тоді згоріло мінімум пʼять ангарів і кілька фахівців «вийшли з чату».
Єйськ і Приморсько-Ахтарськ (Краснодарський край). Історично головні прибережні стартові майданчики «Шахедів/Гераней» на південному напрямку. Після кількох ударів проникаючими боєприпасами росіяни були змушені частково згорнути роботу стаціонарних естакад і перейти до мобільних пускових установок на базі фур і вантажівок.
Склади та пункти запуску центру «Рубікон» і підрозділів БПЛА на ТОТ:
Донецький вузол і Макіївка (4-5 жовтня 2026). Локалізовані місця зосередження операторів БПЛА, складів готових FPV-дронів, а також апаратури управління та стартових катапульт.
4 жовтня і в ніч на 5 жовтня ЗСУ завдали серії ударів HIMARS та важкими дальніми дронами по об'єктах у межах окупованого Донецька та прилеглих промзон. Знищені склад із FPV-дронами та компонентами, уражений розрахунковий підрозділ запуску.
Читайте такожПро дрони та дронопорти
Запорізький та Луганський напрямки (Комиш-Зоря, Успенівка — 4-5 жовтня 2026). Це — передові пункти управління та точки збирання дронів-камікадзе для ударів по логістиці ЗСУ. Завдані точкові удари по вузлах зв'язку та пунктах управління, з яких велося керівництво операторами. Антени, кабельне господарство, генератори — усе це досить вразливе.
З'ясувалося, що побудувати великий «дронопорт» із бункерами — це чудова ідея лише до першого прильоту касетної або важкої фугасної БЧ. Плюхи по «Цимбуловій» довели, що концентрувати в одному місці сотні дронів і пускові катапульти в радіусі ураження засобів СОУ — надійний, як швейцарський годинник, план. А швидко розосередити паливо та склади з бойовими частинами не так просто.
Удари по пунктах на кшталт «Рубікону» завдаються з метою знищення не стільки дешевих FPV-рам (шматка пластику і текстоліту), скільки дорогих комплексів антен, терміналів зв'язку, станцій РЕБ та навчених екіпажів операторів. Якщо гроші — це кров війни, то ми продовжуємо бити по венах противника.
У відповідь на ці удари ЗС РФ прискорено переносять пускові майданчики у звичайні лісосмуги та на промзони, задіюючи мобільні пускові рами, які постійно змінюють дислокацію, зариваються глибше під землю, працюють з мережі запасних позицій, дроблячи екіпажі та матеріально-технічне забезпечення (МТЗ).
Що це означає на практиці для загальної архітектури війни? Децентралізація — це завжди експоненційне зростання логістичних витрат і зниження керованості у перші місяці. Коли ти переходиш від стаціонарного бетонного ангара зі світлом, стабільним інтернетом і теплими майстернями до роботи з кузова «Урала» в лісосмузі, твоя ефективність неминуче падає.
Кожна роздроблена мобільна пускова група потребує свого автомобіля, свого запасу палива, свого автономного генератора та окремого термінала зв'язку. Те, що раніше обслуговувалося одним вузлом на 50 осіб, тепер потребує п'яти окремих точок по десять осіб, кожну з яких треба забезпечувати провізією, боєкомплектом, проводити ротацію і, головне, маскувати. Чим більше вантажівок мотається по ґрунтових дорогах, тим легше їх виявити за допомогою БПЛА-розвідників.
Розосередження ворога, об'єктивно, ускладнює роботу і нам. Витрачати пакет GMLRS або десяток мідл-страйків щоб ловити мобільну пускову раму в лісосмузі або одну фуру стає економічно збитковим. Це означає, що війна переходить у наступну, ще більш вимогливу фазу: битву розвідок та оптимізацію засобів ураження. Сили оборони змушені застосовувати ешелоновану розвідку (поєднання супутникових даних, РЕР та глибоких прольотів крил) для виявлення не самих пускових майданчиків, а вузлових точок їхнього постачання. Доводиться системно бити по машинах підвозу палива та акумуляторів, перехоплювати радіообмін між розпорошеними групами, вибивати мобільні станції РЕБ, які прикривають ці польові «точки підскоку».
У цій війні немає магічних рішень. Ми не побачимо швидкого краху ворожого фронту лише від того, що спалили черговий склад у Донецьку чи ангар під Орлом. Росія має достатній фінансовий ресурс для того, щоб клепати карбонові рами і закуповувати китайську електроніку через сірі схеми ще довго. Але суть сучасної війни на виснаження полягає не в одному генеральному красивому ударі, який покажуть з десяти точок. Вона полягає в холодному, методичному і постійному підвищенні ціни кожного кроку для противника.
Ми змусили їх витрачати мільярди на відновлення НПЗ та розтягувати дефіцитну ППО по величезній території. Тепер ми змушуємо їх виходити із затишних стаціонарних ангарів у багнюку, палити дефіцитний транспорт і ламати власну логістику. Кожен знищений ретранслятор, кожна спалена партія котушок оптоволокна та акумуляторів і кожен ліквідований досвідчений розрахунок — це мінус кілька десятків прицільних ударів по наших піхотинцях чи містах. Це жорстка, абсолютно прагматична війна інфраструктур у самому розпалі.