В Україні по відношенню до Росії ми неодноразово пробували підхід Ганді, але він ніколи не приводив до бажаного результату. Тому наш вибір у методах антиколоніальної боротьби зазвичай був між Манделою і Фаноном.
Визвольні змагання під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657) коливалися між цими двома парадигмами: більш насильницькою і менш насильницькою, але все одно вони були насильницькими. Для польської шляхти українці були «збунтованим бидлом», яке посягнуло на природний порядок речей. Тому для українців єдиним способом повернути собі людську гідність і колективну субʼєктність було знищення панів.
Козацтво спочатку було типово маргінальною групою субальтернів з фронтиру, яка згодом стала основним носієм та борцем за субʼєктність. Дякуючи цьому, з субальтерна воно перетворилося на контргегемона. Цей термін виник в традиції інтерпретаторів Ґрамші, який запровадив був термін “субальтерн”. Він позначає групи, яких спочатку пригнічував гегемон, але через боротьбу вони набувають субʼєктності та здатні самоорганізовуватися у політичні чи навіть державні структури. Саме як контргегемон українське козацтво виявилося здатним побудувати свою республіку.
Коліївщина 1768 року, теж була спрямована проти польської колонізації на Правобережній Україні. Вона стала реакцією, зокрема, на жорстоку панщину, примусове навернення до унії або польського католицизму та на терор Барської конфедерації — союзу польської шляхти, яка безкарно грабувала і вбивала місцеве населення під гаслами захисту католицизму. Але, на відміну від визвольних змагань Хмельницького, Коліївщина не спромоглася створити власного контргегемона. Можливо, через те, що у методах боротьби вона пішла шляхом Фанона, а не Мандели. Взяття Умані у червні 1768 року супроводжувалося масовим знищенням євреїв і греко-католиків. З точки зору колоніальних теорій, ці групи виконували роль «колоніального буфера» між гегемоном, тобто польськими магнатами, і субальтерном, тобто українськими селянами. І цей буфер було повністю знесено.
За жорстоким фанонівським сценарієм розвивалася і трагедія на Волині у 1943 році. Вона трапилася на тлі трьох колонізацій, що є рідкісним явищем у антиколоніальній боротьбі, яка зазвичай спрямована лише проти однієї сили. По-перше, це була німецька колонізація, якою по суті можна вважати окупацію нацистами всієї території України. Як і, наприклад, колонізація Німеччиною Намібії, колонізація України також мала жертви у геноцидальних пропорціях, рабство (Ostarbeiter) та екстракцію ресурсів. Вона передбачала звільнення українських земель у якості “життєвого простору” (Lebensraum) для арійської раси.
Перед тим, Волинь була колонізована поперемінно Польщею і Росією. Після Люблінської унії 1569 року вона увійшла до складу Корони Польської в Речі Посполитій (до 1569 року Волинь була у складі Великого князівства Литовського, і саме Люблінська унія передала її Короні — Ред.). Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття — до складу Російської імперії. Після Ризького договору 1921 року Волинське воєводство Другої Речі Посполитої знову опинилося у складі Польщі, хоча більшість населення тут становили українці.
Читайте такожВолодимир В’ятрович: «Польща провалюється в яму минулого»
У цей час Друга Річ Посполита проводила політику класичної внутрішньої колонізації. Її виправдовувала класична колоніальна ідеологія орієнталістського спрямування, описаного Едвардом Саїдом. Волинь і східні “Креси” загалом розглядалися як дикі, нецивілізовані території, населення яких є «темним» і культурно неповноцінним. Польська держава виправдовувала свою колоніальну політику на цих територіях історичною місією принесення західної цивілізації через польську культуру, яка пропагувалася як вища за українську.
Сам процес колонізації українських земель був настільки ж класичним, наскільки класичною була ідеологія колоніалізму, що давала цьому процесу виправдання. Серед рис цього процесу було осадництво — державна програма роздачі земель польським військовим ветеранам та цивільним колоністам. В умовах гострого земельного дефіциту серед місцевого українського селянства, найкращі землі передавалися етнічним полякам. Це створювало класичну колоніальну соціальну піраміду: польський землевласник (пан або осадник) за підтримки державного апарату опинявся у домінуючому становищі над українським селянином-субальтерном, позбавленим доступу до найціннішого для нього ресурсу.
У 1924 році було прийнято Закон Грабського (Lex Grabski), яким фактично було започатковано ліквідацію україномовної системи освіти. Якщо у 1920-х роках на Волині налічувалися сотні українських шкіл, то до кінця 1930-х їх залишилися одиниці. Більшість із них були перетворені на польські або двомовні «утраквістичні», де все одно домінувала польська. Щоби отримати бодай-яку посаду на нижчих щаблях колоніальної адміністрації, українець мусив зректися своєї ідентичності, мови та часто — релігії. Це класичний механізм “колонізації розуму”, описаний, зокрема, індійським філософом та політичним психологом Ашісом Нанді та кенійським письменником і постколоніальним теоретиком Нґуґі ва Тхіонґо. Внаслідок цього колонізований починав оцінювати себе та власну культуру через оптику колонізатора, відчуваючи сором за своє «відстале», «селянське» походження. Навіть з такою оптикою та колонізованим розумом потрапити на вищі щаблі адміністрації в українців шансів не було — там знаходилися лише етнічні поляки.
Будь-який спротив такій колонізації жорстоко придушувався. Це придушення називалося пацифікацією. Вона передбачала поліцейський терор, арешти без суду та позбавлення волі без термінів закінчення. Це був класичний “стан винятку”, описаний італійським філософом Джорджіо Агамбеном. Цей стан є типовим для колонізаторів, які призупиняють дію закону по відношенню до певних груп — у цьому випадку, українців. Поляки масово спрямовували українців до концтабору в Березі-Картузькій, де перебували й інші групи. (Береза-Картузька — це концентраційний табір, створений польською владою 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька (нині місто Береза, Білорусь) для позасудового утримання політичних супротивників. Формальним поштовхом став замах членів ОУН на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у Варшаві. Більшість ув`язнених становили українці (члени ОУН та КПЗУ), а також польські політичні супротивники режиму «санації». Припинив існування 18 вересня 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною — Ред.)
Читайте такожПрезумпція провини: як працює польський шантаж України
Режим у цьому таборі був побудований на безглуздій жорстокості, яка передбачала багатогодинну муштру, фізичні покарання, переміщення виключно бігом, заборону розмовляти. Мені це нагадало табір для борців проти португальського колоніалізму у Кабо Верде. І там, і там, за термінологією Мішеля Фуко, йшлося про використання тіла задля знищення духу. Бо метою системи покарання було не просто покарати, а зламати людину як політичного субʼєкта, щоби їй не хотілося свободи ані для себе, ані для свого народу. З точки зору Франца Фанона, поява таких таборів є індикатором агонії колоніального режиму, який скидає маску «цивілізатора» і починає діяти виключно мовою грубої сили, тим самим роблячи майбутній субальтерний вибух неминуче кривавим.
(Далі буде.)