Будьмо відверті: українська влада майже не реагувала на антиукраїнську риторику, яка наростала в Польщі ще з початку 2010-х років. А часто навіть підігрувала сусідам. Наприклад, у липні 2013 року група зі 148 народних депутатів Верховної Ради попросила Сейм визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Тоді Сейм обмежився формулюванням «етнічна чистка з ознаками геноциду». Однак через три роки ухвалив постанову, якою офіційно визнав події на Волині та Східній Галичині «геноцидом польського народу, вчиненим українськими націоналістами».
Поступово політичні маніпулятивні оцінки в наших західних сусідів остаточно витіснили фахову історичну дискусію. Сама ж історія стала заручницею польської політики. Українська влада сподівалася, що антиукраїнське затьмарення Варшави тимчасове й мине з огляду на складні геополітичні реалії. Проте нашу поступливість, помножену на ігнорування антиукраїнських резолюцій Сейму й численних висловлювань польських політиків, сприйняли як ознаку слабкості, а не налаштованість на дружні стосунки. Польські політичні еліти, а за ними й значна частина суспільства виробили звичку розглядати Україну крізь призму презумпції провини. За таких умов погіршення стосунків між двома країнами стало лише питанням часу.
Коли президент України Володимир Зеленський вирішив присвоїти військовому підрозділу ім’я Героїв УПА, він навряд чи замислювався про історію національно-визвольної боротьби в минулому столітті. Скоріш за все, керувався простим логічним мотивом: суверенним правом кожної країни мати власних героїв. Зеленський точно не мав жодної гадки влаштовувати скандал з поляками. Але президент Польщі Кароль Навроцький думав інакше. Він вирішив: випала нагода показати себе головним борцем з ідеологією «бандеризму» і покращити власні політичні рейтинги.
Боротьба з українським націоналізмом — унікальний польський феномен, який завдяки постійній багаторічній спекуляції виріс до рангу державної політики. Напевно, Варшава вже зуміла перевершити Москву у своїй крайній ворожій заангажованості до діяльності УПА, Бандери, Шухевича й Організації українських націоналістів. Спираючись на міф про «головного мученика Європи», польські політичні еліти втратили відчуття реальності, намагаючись нав’язати Україні свою версію подій минулого. Це стосується не лише правого консервативного табору, а й лібералів.
Польські політики з різних політичних середовищ публічно покладають на Україну відповідальність за погіршення стосунків. Навіть лідер Громадянської коаліції прем’єр-міністр Дональд Туск назвав «нещасним» рішення Зеленського присвоїти підрозділу ЗСУ ім'я Героїв УПА та заявив: саме Україна має зробити перший крок, щоб розрядити напругу між Варшавою і Києвом. Не обходиться і без відверто принизливої риторики на вищому рівні. До прикладу, глава президентської канцелярії Збіґнєв Богуцький назвав Галичину Східною Малопольщею. А лідер польської партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський у листі до однопартійців закликав заблокувати вступ України до Євросоюзу, оскільки «свідомість українців нині формує бандеризм — одна з найзлочинніших і найнелюдяніших ідеологій».
На цьому тлі частина українського суспільства і деякі політики зайняли двояку позицію. Закликаючи знизити напругу й порозумітися, вони переконують: українська влада і персонально президент Зеленський також винні в нинішньому погіршенні стосунків з поляками. Дехто пішов ще далі й пропонує відмовитися від Бандери й УПА, покаятися й піти на історичні поступки Польщі заради омріяного членства в ЄС?
Така позиція цілковито хибна й відображає скоріше наявність внутрішніх комплексів провини й меншовартості, ніж реальне розуміння ситуації. По-перше, не факт, що нас узагалі візьмуть у ЄС протягом найближчих років. По-друге, немає жодної гарантії, що Варшава вдовольниться українськими вибаченнями й не вимагатиме нових поступок. По-третє, якщо починати шлях у Євросоюз із національного самоприниження й нездатності спокійно, але з гідністю відстоювати свої інтереси, то чи вдасться це зробити на етапі важких переговорів про деталі членства?
Президент Зеленський і українська дипломатія не ідеальні. І вони, безперечно, зробили низку помилок. Але звинувачувати українську владу в тому, що вона посміла присвоїти військовому підрозділу звання Героїв УПА і цим розлютила поляків, є ознакою національної неповноцінності. Тому дивують закиди політичних опонентів Зеленського із середовища п'ятого президента. Мовляв, чинна влада має зробити, аби відновити хороші стосунки з Польщею.
При цьому чомусь ігнорують одну важливу деталь: чи дійсно поляки хочуть цих хороших і по-справжньому рівноправних стосунків? І чи сприймають вони в принципі ідею, що відносини між двома народами мають будуватися на основі рівності, взаємоповаги й невтручання у внутрішні справи? Судячи з останньої риторики про «східну Малопольщу» і «бандеризм», є підстави сумніватися у цьому.
Читайте такожТарас Стецьків: «Якщо поляки не почнуть трактувати українців як рівних, ми не домовимось»
8 липня 2016 року президент України Петро Порошенко опустився на коліна перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві. Політик поклав квіти до монумента й ушанував пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Цей вчинок позитивно оцінили в Польщі як важливий крок на шляху до історичного примирення між двома народами. Але чи зробила польська сторона крок назустріч? Навпаки. Через два тижні польський Сейм проголосував документ, яким визнав події на Волині та Галичині 1943–1945 років геноцидом, організованим українськими націоналістами. Цікаво, що постанову підтримали всі політичні сили: 432 з 442 депутатів, присутніх у залі, проголосували за. А щоб документ був ще менш збалансованим, з нього під час короткої дискусії прибрали згадку про те, що конфлікт на Волині був «братовбивчим». Ось так польські політики відреагували на символічний публічний жест покаяння українського президента.
Меншовартісні заклики примиритися з Польщею ціною власної історії і гідності не відкриють Україні шлях до Європи. А також навряд чи зупинять розкручений маховик антиукраїнської істерії. Якщо сьогодні Україна погодиться з нав'язаною зовні презумпцією вини лише тому, що це здається політично вигідним, завтра їй майже гарантовано висунуть нові претензії. Досвід міжнародної політики свідчить: односторонні поступки рідко стають міцним фундаментом для розбудови хороших стосунків. Тим більше, якщо ці поступки є спробою задовольнити чиїсь нездорові амбіції.