Клаптикова ковдра
Здається, я добре розумію дев’ятирічну Крістал, бо колись сама, проїжджаючи повз озеро Лох-Несс, вдивлялась в темні баранці на його гладіні з думкою, ну а раптом. Це було щось сильніше за мене.
От і Леонід, який колись під час розкопок знайшов геологічний матеріал химерної форми, почав думати, що ж це.
— Точно не живе, точно не сучасне. Може, давнє НЛО залишило слід? Має ж бути якесь пояснення, — сміється він.
На щастя, в Леоніда були знайомі геологи і пошуки відповіді не завели надто далеко. Виявилось, що все просто: породу деформував газ, який проходив крізь неї і утворив чудернацькі заглиблення.
Хоча для декого пояснення все одно не вийшло б за межі “не все так однозначно”.
Скажімо, Нессі. Це довгожитель серед істот, існування яких не доведене, іншими словами криптид. Минуло 90 років відтоді, як в місцевій шотландській газеті опублікували замітку з розповіддю подружжя, яке нібито помітило в Лох-Нессі величезне створіння. Його тіло нагадувало тіло кита, воно гралося, а вода навколо “вирувала і бурлила, як киплячий котел”, описували свідки. Озеро й досі прочісують вздовж і впоперек, а Нессі дарує відчуття таємниці все новим і новим поколінням — раптом і справді є щось, чого ми не знаємо, і світ все ще не до кінця відкритий. У 2026-му навіть задіяли підводний дрон, який заразом картографував дно озера. Істоти нема, зате користь є.
— Міф буде завжди. Він цікавіший і простіший за реальне знання. Хай одна людина залишиться на планеті, вона придумає свої міфи, чому так, чому сяк. Бо це пояснення світу і ми його завжди знаходитимемо, — каже Леонід.
Приміром, Чупакабра, тобто та, що висмоктує кров кіз, якій приписують вбивства худоби. Її існуванню і поширенню маємо завдячувати пуерториканці Меделін Толентіно, яка побачила з вікна дивну двоногу істоту з довгими руками, великими очима і шипами вздовж хребта. Буквально недавно почвара відсвяткувала 31-річчя. А святкувати є що. Чупакабру бачать у різних точках планети, в тому числі чужорідний вид поширився і на території України. Правда, діставшись сюди, чупакабра вже встигла неабияк трансформуватися і нагадувала лису собаку. Погодьтеся, не так романтично, як на початку.
— Як на мене Чупакабра, як ховчик у всесвіті Гаррі Поттера, — каже Леонід Горобець.
Магічна істота, яку кожен бачив у втіленні свого страху.
— Знаєте, є такий анекдот. Ейнштейн потрапляє на небо і Бог пропонує виконати будь-яке його бажання. “Покажи мені формулу всього”. Бог показує формулу всього, Ейнштейн дивиться і каже: “Боже, в тебе ж тут помилка”. — “Та я знаю”. От, власне, це характеризує відчуття, яке притаманне всім людям: у цьому світі щось не так, є якась помилка і з цим треба щось робити. Особисто я називаю це релігійним відчуттям, яке може втілитися в різних формах. У тому числі в пошуці різних химерних істот на кшталт Чупакабри.
Вигадуючи їх людина реалізує направду різні потреби. Одні монстри породжені прагненням творити, інші — володіти ексклюзивними знаннями “я знаю, як воно насправді”. Пошуки Йєті, Снігової людини чи Бігфута — від того, що людство завжди почувалося одиноким у Всесвіті.
— Ми шукали собі співрозмовників у космосі, шукаємо їх і на Землі. Зараз — в ШІ, — пояснює Леонід. — Скажіть комусь, що не вірите в існування іншопланетних цивілізацій. Багато хто обуриться, дехто сприйме дуже особисто: “Такий великий Всесвіт і там більше нікого немає з інших людиноподібних? Хіба таке можливо?”.
— Ці спроби проаналізувати, як і чому народжуються міфи про істот, які ніколи не жили, що вони зрештою додали до вашої картини світу? — жартома питаю в нього.
— Мій науково-популярний блог називається “Стромата”, тобто клаптикова ковдра, — каже Леонід. — Якісь клаптики просто збираєш собі, але інколи вони починають складатися в пазли, а інколи просто залишаються клаптиками. Криптиди — це просто ще один клаптик у ковдрі.
Вперше спалах інтересу до них виник у підлітковому віці. Леонід цікавився тваринами, але оскільки вивчати їх різноманіття виявилось непростою задачею, хлопець переключився на те, що видавалось і легшим, і цікавішим. Але спалах згас і він надовго забувся про всіх чупакабр. Зрештою обрав складний шлях, промінявши їх на цілком реальних птахів. Тим паче, що там вистачає всіляких дивовиж. Тепер вони буквально вистрибують з шаф у кабінеті вченого.
Сучасні і викопні птахи
Попри палюче сонце стіни Національного науково-природничого музею зберігають прохолоду. А ще тишу і напівтемряву — сьогодні музей закритий для відвідувачів. У коридорі з’являється висока худа фігура. Інше домалюйте самі і, вуаля, ми на порозі появи нового міфу. Насправді, ні. Ми на порозі кабінету Леоніда Горобця.
Він як валіза магозоолога Ньюта Скамандера з “Фантастичних звірів” — пірнаєш туди і потрапляєш в інший вимір. Скелети птахів і не тільки застигли в різних позах на всіх можливих поверхнях від підвіконня до тумб і столів. То там, то сям чиїсь роги і черепи, навіть звисає хвіст (боюсь спитати, чий). На одній полиці парк динозаврів, на інших — зібрання підручників з біології. Високі старі шафи рудого кольору з колекцією кісток утворюють лабіринт. В одному з акваріумів парочка чималих червоновухих черепах, яким, схоже, дуже цікаво, що коїться за склом. Тому вони раз за разом намагаються видряпатися назовні.
До речі, рептилії мали всі шанси стати об’єктом досліджень науковця. Принаймні серед хребетних вони цікавили чи не найбільше. Але доля розпорядилася інакше, зупинивши свій вибір на птахах. А ті захопили Леоніда вже за роботою і повели далі.
— Щоб зрозуміти певні процеси, взаємозв’язки, треба бачити птахів у часі, — пояснює він. — Направду навіть не знаю, де провести межу між сучасною зоологією, зооархеологією, палеонтологією. Немає сенсу досліджувати сучасних тварин, якщо ви не бачите те, що було раніше до них.
Аби зазирнути вглиб, багатьом речам Леоніду довелося вчитися самостійно. Наукового керівника не знайшлося, тому він і почав із зрозумілішого — з вивчення птахів в археологічних пам'ятках. Там знаходять сучасні види, а їх легше визначити.
— Серед моїх попередників були ті, хто відразу взявся за птахів, які жили 8-10 мільйонів років тому. Вони поописували нові види і наробили багато помилок.
Нині саме зооархеології Леонід приділяє найбільше уваги.
— Бо це виявилось цікаво. Приміром, у кожного птаха є час, коли він оселився в цих місцях. Як це пов'язане з кліматичними змінами? При якому кліматі одні види з'являються, інші навпаки відлітають, бо птахи не терплять поганих умов. Які види люди використовували і як — на кого полювали, з яких робили амулети. Напрямків для дослідження дуже багато.
Зрештою може відкритися захоплююча історія. Уявіть, що задовго до появи людей тут оселилися куріпки, перепілки, крижні і дрохви. Десь одночасно з людьми замешкали ворони і граки. А ось, наприклад, з пеліканами все складніше. Вони з'явилися нещодавно, десь 2,5 тис. років тому, але це було їхнє друге пришестя. 2,5 млн років тому на території сучасної Одеської області жив Pelecanus odessanus, пелікан одеський. Тобто ці краї він вподобав вже двічі. Ще цікавіше з фламінго. Можливо, саме зараз вперше в історії вони загніздували на території України, і це відбувається буквально на наших очах. Але це ще треба довести.
Можливо, підказку могли би дати стародавні римляни.
— Приміром, відомо, що за часів Калігули в храмі, присвяченому його культу генія, в жертву приносили птахів. Кожен день тижня інший вид, зокрема і фламінго, — розповідає Леонід. — Могли існувати й інші подібні культи, або просто птаха для чогось використовували. На цей момент я обробив більше двох тисяч кісток з античних колоній, в яких багато домашніх і чимало диких видів, та жодних ознак фламінго.
Але це ще не відповідь, так працює наука. Вибірку треба збільшити хоча би на кілька тисяч.
— Виходячи на пенсію, я зможу сказати: дивіться, ми стільки всього досліджували і жодного разу не знайшли фламінго, значить їх не було на території України до самого ХХ століття, — сміється Леонід.
Вивчати реальний світ складно.
Деталі конструктора
Тим часом черепахи не залишають спроб привернути нашу увагу. З акваріуму долинає то шурхіт, то сплески води.
— Я годував їх у понеділок. Мають бути не голодні, можна не переживати, — жартує Леонід, коли чути черговий гучний шубовсь, ніби таки знайшли Звіра з Буско і запроторили в неволю.
Йдеться про гігантську черепаху, яка за оповідками жила в ставку на фермі поблизу Чурубуско в штаті Індіана. Востаннє її намагалися виловити в 1949-му, власник ферми навіть пішов на те, щоб осушити озеро, але марно.
За масштабом і характером створювати те, чого не існує, людині серед тварин немає рівних. Але тут і парадокс. Як би по-велетенські, дивно, а іноді фантасмагорично не виглядали ці творіння, все, що ми вигадуємо, не виходить за межі нашого досвіду. Фактично це конструктор з елементів тіл різних живих створінь, які мешкають на планеті, каже Леонід. Ще й анатомічно зліплений, аби як. Гарпії із компонентів скелета людини і курки можна тільки поспівчувати. На ноги не зведешся, у небо не злетиш.
“У такій конструкції чи не єдиним проявом милосердя творця є можливість без особливих зусиль здійснити самогубство”, — пише науковець у своїй книзі. Варто зігнутися і по-курячи гостра груднина розітне внутрішні органи. Кінець історії.
Його спроба вигадати істоту, в якої немає нічого від реальних створінь (очей, лап, тощо), не вдалася. Хіба що виходить квадратик, сміється він. А коли протягом кількох років Леонід намагався намалювати біологічно правдоподібного розумного іншопланетця, на папері раз за разом з’являлося щось антропоморфне.
— Все рівно буде голова, великий мозок, рот спереду, легені, щоб дихати і тому подібне, — пояснює він.
Інопланетянин, який ходив на чотирьох кінцівках, але при цьому лікті використовував як ступні, а руки були маніпуляторами — максимум, на який спромігся науковець в своїх експериментах і вкотре довів:
— Абсолютно з нуля вигадати істоту неможливо. Крім того, як запозичити з того, що вже існує.
У цьому є певна магія. Насправді, еволюція теж не створює з нуля, а перероблює старе — використовує якісь базові конструкції, особливо не змінюючи основу.
— Це мене завжди вражає в еволюційному процесі, — каже Леонід. — Є обмежена кількість органів, вони, як правило, не зникають, а трансформуються, і при цьому виникає надзвичайна кількість варіацій, шалене розмаїття. І, головне, куди саме заведе еволюція передбачити дуже важко.
— Покажу, чим курличуть сірі журавлі. Вони це роблять специфічно.
Леонід відкриває шафу і виймає звідти частини скелету.
— У більшості птахів груднина виглядає ось так, — розповідає науковець, розкладаючи “деталі” пташиного лего на стіл.
Сама груднина нагадує дно човна, вздовж якого посередині розсікаючий виступ — кіль. Він створює достатню площу для м’язів, які рухають крила.
Поруч Леонід кладе ше одну грудину — на цей раз сірого журавля, з якої виглядають два кінці трубки.
— Це трахея. Вона заходить глибоко в кіль, робить там кільце і фактично працює як резонатор, коли птах видає звук. Це дивно.
Не посперечаєшся, справді доволі химерно мати духовий інструмент всередині.
Або дивно те, що у пташенят гоацинів є два добре розвинених пальці з кігтями на крилі, як у рептилій, наводить Леонід ще один приклад. Якщо чесно, куди там людській фантазії, тим паче що пристосування працює. Річ у тім, що гоацини будують гнізда високо над водою. Під час небезпеки пташенята, які ще не навчилися добре літати, можуть вистрибнути з гнізда у воду (до всього вони ще й плавають). Ось тут у нагоді і стають пальці, аби видряпатися на берег.
— Але разом з тим птахи зберігають спільність.
Леонід підходить до іншої шафи з вузькими шухлядами, які наповнені кістками і дістає звідти кілька штук.
— Це плечові кістки гагари, луня і сови. Птахи дуже різні, але самі кістки в загальних рисах нічим принципово не відрізняються. Якщо ж взяти приблизно однакових за розмірами вівцю і вовка, то вони матимуть разючі відмінності.
Подібність у будові птахів пов'язана з польотом — “рідкісною властивістю у світі тварин”, як пише палеонтолог.
Природно, що це зачаровує тих, хто не здатен здійматися в небо. Зате прикріпити чи то міфологічній істоті, чи то криптиді крила — це запросто. Навіть від початку змієподібний дракон зрештою набув парочку таких всупереч усім основним пристосуванням до польоту, яких він не має, — легкому скелету (навіть між кістками черепа подекуди зникають шви, що робить його тоншим і легшим), зростанню хребців (задля стабільності тіла у повітрі) та тому ж кілю.
Так виглядає політ фантазії в прямому сенсі слова.
Що ви знаєте про оленя?
Тут виникає питання, а чи потрібна вона самому палеонтологу?
— Якщо розглядати фантазію як цілеспрямоване вигадування, то нафантазувати можна хіба що фантастичний світ. Я би радше говорив про уяву, — каже Леонід. — Вона потрібна, наприклад, щоби подивитися на речі ширше. Зоологи іноді нарікають: ви, палеонтологи, знайшли одну кісточку — і вже робите висновок, що ця тварина тут жила. А раптом це випадковість? Справді, до нас доходить лише крихітна частина того, що колись існувало. Але майже всі рештки, які ми знаходимо, якраз і свідчать про більш-менш чисельну популяцію, яка була тут тривалий час, а не про одну випадкову тварину, що колись забігла. Інший приклад. Те, що палеонтолог називає кісткою якогось динозавра, насправді каміння. І той, хто скаже «це ж просто камінь», формально буде абсолютно правий. Потрібна уява, щоби побачити за ним не випадковий уламок, а слід живої істоти.
Головне потім бути акуратним у припущеннях. Бо відтворюючи зовнішній вигляд викопних тварин, легко скотитися в неточності. Приміром, яким було оперення викопних птахів, якого кольору, які ділянки шкіри залишались голі — в більшості випадків це неможливо встановити чітко.
— Скажімо, самці фрегата. У шлюбний період вони роздувають яскраво-червоний шкірний горловий мішок на грудях. Якщо припустити, що він з оперенням, то вигляд буде вже геть інший. Тому до реконструкцій птахів я ставлюся обережно. Віддаю перевагу, коли є просто скелет і все.
Бо так недалеко і до наукового міфу.
— А яка ваша улюблена міфічна істота з книжки? — сміюсь я. Поки що, бо далі буде не смішно.
— Є поза нею. Олень, — відповідає Леонід після невеликої паузи. — От що ви знаєте про оленів?
Подумки перебираю в голові якісь факти і в паніці розумію, що їх хіба дрібка. Але безжального науковця вже не спинити.
— Приміром, що вони їдять?
— Рослини...
— Тобто їм можна дати будь-що? Але ж різноманіття тварин, які їдять щось рослинне, вкрай велике. І тільки оленевих кілька десятків видів. Є олень благородний, є лань, — перераховує Леонід. — І звести всіх їх разом — зробити дуже-дуже велике узагальнення. Тобто існує конкретний вид і він справжній. А є такий собі “олень” — по суті міфічний персонаж, образ, який втілює наші уявлення про цілу родину тварин. І ці уявлення зазвичай поверхові, буває ще й неправдиві, як у випадку з їжачком, який нібито їсть яблука.
На додачу багато що з навколишнього світу просто випадає з нашого поля зору.
— Ось навесні люди питали в мережі: “А ви помітили, як багато в цьому році співає птахів?” Насправді в цьому році, за моїми суб’єктивними враженнями, навіть менше, ніж зазвичай. Але тепер люди банально о 4-5 ранку часто не сплять після тривог і помічають спів, — каже Леонід. — Часто питають, приміром, про снігурів, мовляв, куди вони зникли. А вони не зникали, просто ми не звертаємо на них увагу.
Якось у 2021 році він провів експеримент. Під час локдауна, коли його робоче місце протягом місяця було біля вікна на кухні, рахував, скільки птахів побачить чи почує. Вийшло близько тридцяти видів. Важко уявити таке різноманіття, коли помічаєш здебільшого голубів чи ворон з граками та й тих плутаєш між собою.
Зрештою, якщо замислитись, то виявиться, що навіть таких тварин-образів, як олень, в нашій картині світу не так вже й багато. Намагаючись пояснити, чому одні тварини потрапляють до неї, а інші — ні, Леонід прийшов до того, що називає критерієм Вінні Пуха.
— Які тварини є в оточенні Вінні Пуха? Ті, що живуть поруч із нами: свиня, заєць. Ті, які нам подобаються: а це великі тварини, як сам Вінні Пух, небезпечні і бажано котячі — як Тігра, людиноподібні — як Сова з її “людськими” очима. А ще ті, яких легко впізнати й віднести до певної категорії, але які чимось вирізняються. Як Кенга.
Туди ж іде, приміром, і фламінго. Кожен розуміє, що це птах, але він не схожий на жодного птаха. За спиною Леоніда якраз визирає один такий рожевий красень з листівки.
До списку ще можна додати чорно-білих тварин — зебр, пінгвінів, косаток та інших, які відвоювали собі місце у масовій культурі. Але це не дуже рятує ситуацію. Бо навіть якщо хочемо вийти за рамки відомого, то потрапляємо в іншу пастку — різних рейтингів дивовижних тварин. Ці списки дублюють один одного і ми знову опиняємось в замкненому колі з обраних.
— В них напевно буде аксолотль. Але навряд чи ви знайдете там молюска крісомалона, який використовує залізо для формування мушлі. Цього не робить жодна істота на планеті, — каже Леонід. — Тож, так, міфи вічні. Вони були стільки, скільки людство існує, і стільки ж існуватимуть. Але до них варто ставитися більш усвідомлено. Щось варто відрефлексувати. Можна почати, приміром, з абетки, через яку діти часто починають перше знайомство з тваринним світом.
Тим часом інстаграм люб’язно підкидає приклад:
...“В — Ведмідь”... — співає дівчина. — ...“Д — Динозавр”... “Й — Йєті”... “Ч — черепаха”...
Яких би дивних істот не витворила людська фантазія, але саме людина залишатиметься поза конкуренцією серед найдивніших:)
