Історія Гельсінського руху
Пане Мирославе, в статті про вас у Вікіпедії багато місця відведено Гельсінській групі. Але, боюся, що серед молодшого покоління мало хто знає, що це за група, хоча ви з однодумцями, побратимами зробили більш ніж достатньо, аби Радянський Союз, ця імперія зла, розвалилася, доклалися до створення незалежної України. Радянська імперія, цензура, КДБ, час після Сталіна, Хрущова, суцільний тиск — як у той момент можна було зібратися людям, які виступають проти системи?
1 серпня 1975 року Леонід Брежнєв у Гельсінкі підписує заключний акт Гельсінських угод (Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний главами 35 держав, який, по суті, закріплював політичні і територіальні підсумки Другої світової війни, а в гуманітарній сфері узгоджував зобов’язання держав з питань прав людини — Ред.), підписує абсолютно спокійно, будучи щасливим, бо в цьому документі були так звані «три кошики».
Перший «кошик» — гарантія непорушності кордонів, тобто страхи Радянського Союзу про Калінінград, Балтійські країни, ще якісь території — все закріплено за Радянським Союзом.
Другий — економічна співпраця, все чудово.
Третій кошик — права людини. На це можна не звертати увагу, можна спокійно підписувати. Чому? Тому що 1972-1973 в головній бунтарській республіці, в Україні, все зачищено. Зачищено і в Москві. Всі потенційно небезпечні елементи, які спроможні на бунт, вже сидять у в'язниці: чудово, можна підписувати й жодних зобов'язань у сфері прав людини не нести.
А тоді з'являється ідея, на яку я жартівливо кажу «просте, як борщ»: перевірити, стати лакмусовим папірцем і показати, що цей підпис Брежнєва не має жодного значення.
Спершу з'являється Московська Гельсінська група у 1976 році. Тоді — Українська Гельсінська група, теж 1976 року, у листопаді, тоді — Литовська, Грузинська і Вірменська. П’ять груп у Радянському Союзі — це п’ять лакмусових папірців. Жодними насильницькими методами ми не бралися до роботи, діяли вільно, писали документи про порушення тих зобов'язань, які начебто ж узяв на себе Леонід Брежнєв і Радянський Союз загалом.
На Заході майже відразу з'явилися «групи підтримки Гельсінських груп». Зокрема, коли з'явилися Українська, то українська діаспора запустила підтримку, запрацював механізм інформування світової спільноти про порушення Гельсінських угод у різних місцях Радянського Союзу.
Членом Московської групи був, зокрема, генерал Петро Григоренко (український радянський дисидент, правозахисник, генерал-майор. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів — Ред.), етнічний українець, який признавався до свого українства, відчував його. У 1976 році приїжджає до Москви Микола Руденко, український поет і письменник, зустрічається з Григоренком і генерал йому каже: «А чому б в Україні не створити таку групу?» Руденко загорівся (і зрештою став на чолі Української Гельсінської групи, УГГ. У 1988 її члени заснують правозахисну Українську Гельсінську спілку, УГС, яку очолить Левко Лук’яненко — Ред.).
До кого можна було тоді звернутися? Було очевидно, що це може закінчитися арештом. Ніхто твердо не знав, звичайно, завжди людину якась надія живить, але це майже очевидно. І тому Руденко вийшов передусім на тих, хто вже скуштував табірної баланди й не мав того страху. І це були Левко Лук'яненко (дисидент, Борець за незалежність України у XX сторіччі, засновник Української республіканської партії), Оксана Мешко (правозахисниця, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактична голова УГГ в період масових арештів КДБ наприкінці 1970-х — Ред.), Олекса Тихий (правозахисник, дисидент, мовознавець-аматор. Виступав на захист української мови і проти зросійщення Донбасу — Ред.) і пішло-поїхало.
Хоча він уже твердо ступив на шлях антирадянської боротьби, в ньому відчувався політрук. Я не знаю, в чому, але в чомусь відчувалося. І він приїхав у Пустомити під Львовом, до Івана Кандиби (посправника Левка Лук'яненка, вони по одній справі ішли) і запрошує його в групу. Кандиба (адвокат, правозахисник — Ред.) щойно звільнився після 15-літнього ув'язнення. І він сприймає появу Руденка з такими повадками політрука як провокацію. І не давав згоди, аж потім зв'язався з Надійкою Світличною (журналістка, правозахисниця, дисидентка — Ред.), і вона підтвердила, що все нормально. Ми з Миколою Матусевичем (дисидент, правозахисник — Ред.) доповнили групу до десяти. (Ще двоє співзасновників — Олександр Бердник, письменник-фантаст, футуролог, богослов, та Ніна Строката, мікробіологиня, імунологиня — Ред.)
Ми якось із Миколою йшли по Києву. Я тоді жив там, намагався себе знайти в київському середовищі. І назустріч нам Оксана Яківна Мешко — випадкова зустріч: «О, хлопці, дуже добре, що я вас побачила, так і так, коротко — в Києві створюється Гельсінська група. Ми — ті, що вже погодилися вступити в неї, — люди старшого віку. Нам потрібні молоді хлопці, якби ви погодилися, то подумайте і приїжджайте завтра у Конча-Заспу до Миколи Руденка за такою-то адресою».
Сказала — побігла. А ми йдемо далі і я десь усвідомлюю, що сталася подія, після якої ти вже не вернешся в минуле, вже все. Ти мусиш прийняти рішення. Ідемо й аналізуємо: «Якщо рішення «так», ясно, що це — арешт, але якщо рішення «ні» — тоді ти будеш все життя пам'ятати це, все життя будеш казати, собі: «Ти боявся, ти гомосовєтікус, у тебе спина зігнута»».
Я не знаю, щиро кажучи, яке би я рішення прийняв, якби Оксана Яківна сказала мені одному, а тут удвох, двоє друзів. Наступного дня ми поїхали до Руденка.
А це у вас було знайомство з Руденком, ви його вперше побачили?
Тоді ми, власне, і познайомилися. Коли ми приїхали, то він ще був у Москві, оголошував про створення Гельсінської групи. Щойно прозвучала по радіо інформація про групу, зразу у їхнє помешкання у Конча-Заспі залетіла каменюка, побила вікна, і Микола зробив натюрморт: томики Маркса, Леніна і зверху «булижник — зброя пролетаріату».
Яке він на вас враження справив? Крім того, що «повадки політрука», — що він був за людина?
Мені було важливо, що така група створюється. Я дивився на нього з пієтетом, дуже зичливо ставився. Він читав нам, наприклад, поему «Хрест» свою. Це знаний поет, знана постать, для мене це було важливо. Що трошечки не допускало до нього, не давало можливості повністю довіритися — це його командний стиль. Це людина, яка звикла приймати рішення і треба приймати, бо сумнів неправильний.
Стосунки складалися гарно. До моменту, коли я вчинив один крок, який він розцінив як зроблений під впливом КДБ.
Це вже було після 1987 року, але ще перед його арештом. Якось я подумав: «Ну, добре, Микола Данилович їздить із нашими документами до Москви, з кимось зустрічається і передає. Ну, ми всі під Богом ходимо, завтра його можуть заарештувати. Куди нам їхати з документами?», — природне запитання.
Я знаю, що з Миколою Даниловичем треба обережно. І питаю у Раїси Панасівни, його дружини (Раїса Руденко, журналістка, правозахисниця — Ред.), як йому поставити питання, на яке він може відреагувати неспокійно? Вона каже: «А, це типова ситуація в нас. Я в таких випадках пишу йому листа. Він його читає, обурюється, потім охолоне і ми з ним починаємо говорити».
І я написав: «Було б добре нам знати взагалі дисидентську кухню, як воно там все виглядає». «Дисидентська кухня» — його страшенно задів цей вираз: «Ага, хлопці хочуть вияснити адресочки, куди йти». І найприкріше в тому було, що КДБ прекрасно знав ці адреси, це ми не знали. Руденко як приїжджав — як на долоні був. Але все: «Хлопці працюють на КДБ!».
Страшенно було боляче. Він попередив нас: «Я вам оголошую підозру і майте на увазі, що куди б ви не поїхали в справах Групи, я буду попереджати тих людей про те, що ви під підозрою».
Я приїхав до Ніни Строкатої і Петра Григоренка з черговим проєктом документа. Петро навіть не реагував на це, ми обговорили ту ситуацію спокійно. А Ніна мене прийняла у Тарусі (Росія, Калузька область — Ред.) разом з Кронідом Любарським, ще одним дисидентом московським. Кронід не витримує і каже: «Ну що таке, слухаємо, чекаємо, коли він проявить свою агентурність, а її нема! Що у вас там робиться в групі?»
Ніна Строката підписала наш документ, дала якісь ще документи друковані, а дорогою з Таруси у Серпухові виходжу на вокзал, до мене підходить міліція: «Нам сообщілі, что ви занімаєтєсь спєкуляциямі с золотом, нам надо вас обискать. Пройдітє».
Довго мене мурижили, виявили всі ці документи і конфіскували. І постало питання: я приїхав під підозрою, що я агент КДБ. Ніна Строката підписала, дали мені ще якісь документи, а потім мене обшукали. Обшукали — чи він сам заніс? То був дуже складний час. Отак просто довіритись не завжди можна було. Людина мусила трошки займатися шпигуноманією. Все стало на свої місця з моїм арештом. Потім я в «Хронікє тєкущіх собитій» зустрічав купу випадків, коли по дорозі з Таруси у Серпухові обшукували всіх тих, хто у них був. Дивно, що вони мене не попередили, що таке може бути.
Дві генеалогічні лінії, з яких постало українське дисидентство
Як людина в Українській РСР приходила до дисидентства? Якщо взяти Польщу радянську соціалістичну, там була католицька церква, яка так чи інакше мала інституційність і була в певній опозиції до держави і до системи. Потім з'явилися профспілки. В Україні жодних інституцій не було, навіть перша хвиля дисидентства — це були молоді люди, об'єднані літературою, скажімо, Василь Стус чи Іван Світличний, і ваша хвиля, та й старші й молодші теж, ви були самі по собі, не було ні комітетів, ні спілок — як людина в якийсь момент могла на вулиці прийти до думки, що радянська система злочинна і слід шукати собі однодумців?
Треба взяти до уваги атмосферу, яка тоді згущувалася. Може, навіть не стільки згущувалася, як прояснялося, що ми всі живемо в зашморгу брехні. Брехня ставала очевидною, а страх все ще діяв масово, тобто, люди, які вважали себе цілком гідними людьми, повторювали ту офіційну брехню. Але комусь уривався терпець і оце уривання терпцю дуже гарно описав Юрій Орлов, російський дисидент. Коли в нього запитали: «Чому ви, успішний науковець, член Академії наук, раптом пішли в дисиденти?» Він сказав: «Надоєло!»
Я думаю, що є дві генеалогічні лінії, з яких постало дисидентство в Україні. По-перше, це пам'ять про боротьбу УПА, попередніх поколінь, із цією владою. Ця пам'ять була жива — ще можна було зустріти «упівців» десь. Я вже в таборі зустрів, але люди знали про їхнє існування. А ще розповіді. Скажімо, мати моя розповідала, що кращі хлопці села пішли в УПА, пішли в ліс. Ця пам'ять була зі мною. Дуже важливо про цю лінію пам'ятати, бо коли ми порівнювали, чому так мало білоруських політв'язнів, то ми дійшли висновку…
Що не було партизанського руху?
Не було попередніх. Десь там щось було, я не хочу принизити Білорусі, але такого потужного руху опору кожного покоління не було.
А натомість у литовців було, так?
У литовців було, а в білорусів не було, а в українців було.
Друга лінія — це психологічний клімат після 20 з'їзду КПРС (З’їзд 1956 року найбільш відомий засудженням «культу особи» й частковим розвінчанням сталінської ідеології — ред.). І мені дуже сумно, що Оксана Забужко заперечує цей вплив. Ні, він був, він витворив у Радянському Союзі загалом, в Україні, зокрема, надію, — ясна річ, ілюзорну, як виявилося, але вона була, — надію на соціалізм із людським обличчям.
Тоді ще так не називали, це вже пізніше окреслення, але було відчуття, що от культ особи відійшов, тепер уже всі ті негативні речі, переслідування, відійшли, тепер можна проявити творчу свободу, бо шістдесятникам не так про політику йшлося, а про творчу свободу. Почали з'являтися культурологічні клуби, які фактично були єдиними організаціями, якщо говорити про інституцію. Це творчі угрупування, вони обмінювалися ідеями. І в принципі, якби не арешти 1965-го (масова хвиля арештів української інтелігенції, серед найвідоміших заарештованих: Іван Світличний, Іван Гель, Михайло й Богдан Горині — Ред.), а потім 1972-1973 років (у межах операції КДБ «Блок» тільки в 1972 в Україні заарештовано понад 100 людей, зокрема Василь Стус, Іван Дзюба, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Леонід Плющ — Ред.), то ця лінія би можливо й існувала в такій лояльності до радянської влади. Але влада сама вирішила показати всім кузькіну мать.
Своє істинне обличчя нелюдське.
І навчила, позбула ілюзій. Шістдесятництво привнесло ще той струмінь, який би я окреслив як відродження духовного поля українства. Старшокласником я любив іти зі школи в Дрогобичі зі своїм вчителем співів, Іваном Михайловичем Рафою, який узагалі-то був вчителем української мови та літератури, але його вже не допускали до цього за його вільнодумство. І він мені читав напам'ять більшість шістдесятників.
Я не вмію це описати, але я приходив додому п'яний просто від захвату з того. Навіть пригадую одну фразу: «Маріє, мріє, мрієчко моя, моя Марієчко тривожна».
Микола Степанович Вінграновський.
Так. Через культурне відродження, подих українства, його духу, людина ставала утвердженою у своїй культурі, розуміла свою ідентичність національну і все — вона вже стояла за крок до дисидентства.
Ви говорите про пам'ять про УПА, пам'ять про спротив, але феномен українського дисидентства полягає в тому, що там було багато людей не лише із заходу України, але й східняків, ті ж таки Руденко, Світличний, Тихий, Стус — люди, у яких в родинах не було цієї «пам'яті УПА і спротиву», скоріше, навпаки, вони виростали в регіонах, де активно пропагувались антиупівські, антиукраїнські, антинаціональні наративи. Де тут була точка входження в оце спільне українство?
Та я не пригадую собі тоді якихось проблем. Працював оцей дух українства. Це була спільна основа, від нього п'яніли всі. От спогади Олекси Тихого — він учитель української мови, і його цей дух ніс.
Була різниця, якщо говорити про якісь протестні групи. На сході більше було робітничих спілок, профспілкових угруповань, шахтарі потім, більший наголос на соціальних речах. А на заході більше тривожилися станом національної культури, національного духу. Чи воно суперечило одне одному? Не знаю.
Може бути певна відмінність від лінії тих українців, які вливалися в московські правозахисні групи, як Генріх Алтунян (дисидент, політв’язень, викладач Харківського вищого командного авіаційного училища — Ред.). Я не думаю, що в нього на початку був сильний національний спротив. Ні. Скоріш за все, типова московська модель: ця держава тоталітарна і ми боремося за права людини, за громадянські права, за справедливість. Чудово! Вона насправді тоталітарна, справді треба боротися. Але оця друга природа тої держави — російська імперія, захована, закамуфльована під комуністичний союз, — це випадало з їхньої уваги. Я думаю, що такі, як Генріх Алтунян, приймали цю модель, що головне — боротися за громадянські права.
«Як дивовижно звучить «Заповіт» у темній залі». Напередодні арештів
Якось ви з паном Миколою Матусевичем вийшли на сцену в синій і жовтій сорочці, й публіка це зчитала і зрозуміла. Це все не проговорювалося, цього не було публічному просторі, але люди якось відчували. Нещодавно
розмовляв із Адою Роговцевою і вона згадувала, як до них додому приходив Іван Миколайчук і вони з Костем Петровичем Степанковим тихенько на кухні співали «Ще не вмерла України…». Голосно не можна було. Як, тодішнє суспільство, зокрема, в тотально зросійщеному Києві, це все розуміло? Ви якось відслідкували механізми передавання цього національного знання?
Зчитувалося не завжди просто. Тоді, коли ми прийшли в цих сорочках, то наші приятельки, які прийшли з нами, вони тільки головами махали: «Ну, хлопці, ну хлопці, та ви ж ризикуєте!» Тоді вдалося. Вдалося і наступного разу, коли ми співали «Заповіт» у філармонії на Шевченківському вечорі 1977 року і цей момент — це позитивний приклад того, як прочитувалося.
Розкажіть!
Ми прийшли на Шевченківський вечір і почався він для 1977 року абсолютно класично. Микола Шамота, лакуза страшенний, пов'язаний з літературою, здається, він був директором Інституту літератури (імені Шевченка АН УРСР), виступив із доповіддю про Шевченка. Але це була доповідь про Леніна: як він любив, шанував Шевченка. А тоді почався концерт, піснею про партію. Тоді, якщо були пісні українською, то тільки народні. Якщо звучав Шевченко сам — то російською мовою з його Щоденника. Все було дуже гарно, вивірено, продумано. Під час перерви ми з Миколою зрозуміли, що так буде і до самого кінця і домовились, що влаштуємо провокацію, як тоді кадебісти казали.
Під кінець щось заспівали таке, що народ стрепенувся і почали скандувати: «Заповіт», «Заповіт»! Ніякого «Заповіту», останній номер щось знову подібне на пісню про партію — і концерт завершено. Публіка починає йти, я вискакую на сцену, піднімаю руку і прошу всіх зупинитися. Зупинився народ. І я кажу дуже іронічно, що ми почули в лекції на початку, що Ленін любив приходити на шевченківські вечори читати «Кобзаря». Але ми повинні пам'ятати, що Ленін любив слухати не тільки «Апасіонату» Бетховена, але й «Заповіт» Шевченка.
І тому, давайте заспіваємо. Оці усмішки, які зараз у вас на обличчі, такі ж на обличчя всіх тих, хто в перших рядах, всі регочуть! І кивають головою: «Так-так, давайте-давайте!» Я йду до фортепіано і хочу взяти акорд. Вибігає жіночка, підбігає до мене, хапає мене за руки, не дає взяти акорд, шипить: «Прєкратітє сєйчас же!», а на публіку: «Концерт закінчено, розходьтеся!» Вибігає якийсь молодик, теж починає кричати, що концерт закінчено. Тоді вступає в дію Микола Матусевич. Вискакує на сцену, підходить до мікрофону, і одна лише фраза: «Люди, вам не соромно?» І уявіть собі, весь зал: «Соромно!»
Ми зрозуміли, що люди на нашому боці, що ми можемо діяти далі, і ми зіскакуємо зі сцени, до нас підходять наші дівчата, ми починаємо співати «Заповіт», підхоплюють всі, співаємо. Зі сцени кричать, але вже не стало чути їхнього крику. Вони починають вимикати світло. Люди співають. Ви собі не уявляєте, як розкішно звучить «Заповіт» в темному залі! Вони потім зрозуміли, що зробили помилку, і включили, і вже більше не виключали. У жінок сльози течуть, але співають. Доспівали до кінця і кажемо з Миколою: «Хай люди виходять, ми — під кінець».
Беремо одяг, виходимо і бачимо фантастичну картину. Стоїть перед філармонією на вулиці чорна «Волга». Усі люди, які були в залі, стоять довкола того авто, маса людей півколо утворили. До авто доріжка є, можна прийти. Дивляться, чи нас візьмуть в авто, чи ні. Ми засміялися, бо картина дивовижна. Але ніхто нас не просить до авто. Звернули ліворуч, ідемо до підземного переходу. І ця вся гурма людей нас у півколо бере і з нами іде на Хрещатик, і вже на Хрещатику почали дякувати і розійшлися. А ми на радощах пішли до пам'ятника Шевченку у парку і ще там проспівали «Заповіт».
Нас тоді не чіпали, бо вже знали… Це був кінець березня, а 23 квітня нас заарештували. У Вікіпедії помилково написано, що нас заарештували за цей концерт, за співання «Заповіту». Ні. За участь у Гельсінській групі.
Національне питання та екзистенційна проблема російського лібералізму
Ви згадуєте російських дисидентів. Як складалися стосунки з ними? Там, де починалося національне питання, це завжди було конфліктно, чи все ж були якісь ідеалісти, які сприймали суб'єктність і потенційну незалежність України?
Тертя були. Було нерозуміння, часом щире. «Ну чого ви тулите в ті документи всякі питання, пов'язані з національним життям? Чітко треба писати про громадянські права, право на свободу слова, свободу зібрань і так далі!» Це їм «засмічувало» нормальні правозахисні документи, бо для них тільки громадянські права мали значення, культурні для них не існували. І як згодом у таборах Сергій Ковальов, знаний російський дисидент, щиро мені признавався: «Мірослав, я нє панімаю національного вопроса». Все, він не стикався з цим. При цьому в суперечках із табірними наглядачами він обстоював право українців на УПА, на збройний захист. Це логіка працювала.
Але до честі московських тодішніх дисидентів можу відзначити, що вони, будучи критичними щодо наших документів, ніколи не ставили бар'єри до передачі їх за кордон. Навпаки, сприяли, давали свої помешкання для зустрічі з журналістами, дипломатами західними і тому наші документи безперешкодно на Захід ішли.
А ви не думали, що, можливо, в цьому є найбільша екзистенційна проблема російського лібералізму — те, що навіть найбільш ліберальні його представники не сприймають національне питання? Ти можеш виступати за демократизацію, за лібералізм, проти авторитаризму, але там, де починається питання народів, які входили до імперії, тут твій лібералізм закінчується.
Я приголомшений був понад рік тому. От Олександр Подрабінек (радянський та російський правозахисник, журналіст і громадський діяч. — Ред.), якого я страшенно шаную, він дуже світла людина, він до мене прорвався на суд, а я дуже ціную такі зусилля, його переслідували і так далі. Так от, понад рік тому він виступав у Німеччині і чітко заперечив існування будь-яких імперських настроїв в російському народі.
Тут тільки руками вже розводити. Ну як можна цього не побачити? Не тільки в Путіні, але і в народі самому.
З одного боку, був дисидентський рух в Росії, в Радянському Союзі, він був загальний і можна згадати перебудовчі процеси, стотисячні мітинги в Москві, Петербурзі. Але чому це не вплинуло на російське суспільство? Чому не було засуджено злочини Сталіна? Чому Сталін далі лишається політиком №1 у російській свідомості? Це щось психологічне чи десь було зроблено політичну помилку?
Я думаю, що це культурний код. З часів Івана Грозного, коли випробовувався механізм оприччини і придушення свободолюбства, коли затиснули Новгород і з усіма традиціями Русі було покінчено, вже Московія почала рулити, з тих часів виробився код, що ти маленька людина і ти не можеш вплинути на те, що відбувається.
Так, це кривдно, боляче, але таке життя, так світ збудований, ти мусиш це приймати. Як ти не бунтуєш — тоді ти виживеш, якщо бунтуєш — тоді сам себе наражаєш. Навіть нам в Україні, мені особисто, показували пальцем біля скроні: «Ти що? Це ж божевілля — йти проти цієї машини!» Навіть у нас були такі настрої, але в нас воно було від надмірного насильства, яке входило в генетичну пам'ять. У час Тузли на півдні України в одному селі мені старший чоловік казав: «Це неправильно, сваритися з Росією. Це завжди закінчується погано».
«Бог не творить злочинних народів». Чи може Росія змінитися на нашій пам’яті?
Це навіть зараз можна почути і дивовижна річ, яку важко збагнути, що українці самі себе звинувачують в тому, що нас знищують. Якщо ми продовжимо тему потенційної, можливої чи неможливої лібералізації Росії, — ви вірите, що російське суспільство може змінитися, усвідомити злочинну сутність цієї війни, принципів своєї національної політики і стосовно колишніх республік, і стосовно народів, які входять зараз до Російської Федерації?
Ставите мені складне запитання. Я не звик брехати. І тому я не повторю традиційну тепер загально вживану фразу про те, що це навіки, що це народ такий і інакше не буде.
Для мене як для людини віруючої є справедливим висновок: Бог не творить злочинних народів. Так, як не творить злочинних людей. Але так, як люди можуть стати злочинцями, так і народи можуть. До того був яскравий приклад з німецьким народом, який став дивовижним злочинцем, від однієї німецької мови здригалися люди. Але сьогодні це нормальний, цивілізований народ.
Я не хочу сказати, що з російським народом буде те саме, що з німецьким, традиції інші. Але для мене як для віруючої людини є оцей шанс, і його від народу відбирати ніколи не можна. Крім того, я ж все таки пам'ятаю, що був час, коли етичний потенціал дисидентства був потужнішим у Москві.
Власне, це феномен.
Розумієте, Сахаров (Андрій Сахаров — радянський фізик, борець за права людини, лауреат Нобелівської премії миру — Ред.) був визначним представником власне отого етичного струменя. Хто захищав українських дисидентів, хто був рупором? Звичайно, українська діаспора багато робила, але якщо говорити про Радянський Союз і про радянське дисидентство, то Сахаров виступав на захист, він рвався на всі суди українські. Тобто, його етичний потенціал є величезним. І саме тому всі дисиденти виступили проти того, щоб скасовувати вулицю Сахарова у Львові. Ми не хотіли, ми запротестували, коли заговорили про це.
Якщо він був, цей етичний потенціал, то хто сказав, що його не може бути в майбутньому? Мало того, я думаю, що роль українців тут величезна. Але ще нами не осмислена. Чи бачили ви білборд на наших дорогах один час: «Тарас Бульба: я тебе породив я тебе...» («Я тебе породив, я тебе і уб’ю» — слова Тараса Бульби в повісті Гоголя, відсилка до того, що українські еліти стояли при творенні імперської філософії Москви. Більше про це чекайте в інтерв’ю з Ліною Костенко найближчим часом — Ред.) Я страшенно в душі сміявся, але і філософствував на цю тему.
Феофан Прокопович і ціла ціла низка інших постатей. Яка була ідея тоді в українських еліт? Ми мусимо спертися на когось, на якусь потужну визнану силу. Поляки — це католики, шведи — протестанти, ми туди не можемо йти, ось православна монархія, православний цар. Він нам рідний по вірі, ми зіпремося на його військову міць, а самі привнесемо ідею. І так ми долучилися до творення російської імперії, до її озброєння ідейного. Потім імперія знамо що зробила з українцями, але від цього не міняється вплив українців. Так от, тепер наше завдання, знаючи психологію росіян, — декодувати цю імперію. Ніхто краще за українців не знає психологію росіян, італійці не знають, американці не знають, і то видно по тому, як вони тицяють, як сліпі кошенята, в стосунках з росіянами.
Ми можемо це зробити так, щоби витворити один дуже важливий ефект — я не знаю, як, тому сказав, що це питання на засипку. Я знаю, що треба зробити. Я не знаю, як зробити.
Що давало силу радянській владі? З одного боку, страх. Це найголовніша сила, яка зліплювала докупи. Але з іншого боку, у «гомосовєтікусів» була віра в «свєт в конце тунеля». Мовляв, нам зараз зле, ми погано живемо, але зате наші діти будуть жити краще. Ми потерпимо, заради того, щоб в майбутньому було краще. А час дисидентства — це час, коли ця надія починає руйнуватися. І виявляється, що ті всі жертви, поневіряння, не приведуть до світла в кінці тунелю. По-перше, дисиденти зруйнували страх, виявляється — можна стати проти радянської системи. Ну, підеш в тюрму, ну нічого. А, по-друге, вже немає надії на світло в кінці тунелю.
Це ж найважче, коли ти не бачиш надії, а далі треба триматися.
І це підірвало міць Радянського Союзу. Горбачов мусив щось міняти. Зараз сила путінського режиму в тому, що «всє протів нас». Це одвічна архетипна постава Московії: «Ми Третій Рим проти Першого, а Перший Рим проти нас, весь світ проти нас», і тому навіть закономірні кроки Заходу, наприклад, санкцій — як сприймаються в народі?
Російському? Як вияв ворожості, несправедливості.
Так. «Оні протів нас, протів Росії. Ми хорошиє, так нам гарно пояснили, чому ми ідемо, а оні всє протів нас».
Якщо Україні вдасться розірвати цю зв'язку, оцю легітимацію російського режиму, — все, цей режим впаде в одну секунду.
Справді, не зовсім зрозуміло, як це можна зробити, але те, що це має відбутися для нашого спільного майбутнього, це очевидно.
Відсутність страху як свобода
Ваш особистий досвід і загалом українського дисидентства, як би це пафосно не звучало, — це досвід величезної сміливості виступати проти машини, проти системи, не бачачи світла в кінці тунелю. Наш час дійсно важкий. Ми в темних днях перебуваємо. Багато хто втрачає сміливість, віру, впевненість погляду.
Як не боятися? Як долати страх?
Як долати — це дуже індивідуальна річ, у кожного по-своєму. Я розповім свою історію. Адже я почав зі страху. На третьому курсі Політехніки у Львові мене викликали в 1-й відділ КДБ і сказали: «Ви в гуртожитку поширюєте антирадянські вигадки проти партії, проти уряду, ми будемо вас виключати інституту за це». Ви розумієте, в цей час бути виключеним з інституту за політичною статтею — це все. У тебе немає майбутнього, твоя кар'єра, мрії юнацькі — все зникає.
І тобі зразу ж досвідчені кадебісти, бо я ж не перша рибка в їхніх сітях, відкривають перспективу порятуватися: «Ми можемо піти вам назустріч, якщо ви доведете, що ви не ворог радянській владі». А як? Стати інформатором. Мільйони людей потрапляли в ту ситуацію, але страх діє.
І я згадую собі формулу, яку я чув від своїх родичів, які радили: коли будуть якісь складні моменти, ти роби вигляд, що ти нічого не знаєш, нічого не чув. І мені спадає на думку: «Я не скажу ні. Але я й не буду говорити: я не чув, я нічого не знаю».
Знову ж таки, це така наївність, я коли згадую себе тоді, то просто аж соромно признаватися, що був таким наївним. Але і був наївним, і допоміг мені зразу Господь однією ситуацією. Я приходжу після 1-го відділу в гуртожиток. Сидять хлопці за столом, пляшка вина, розв'язались язики і шпарять анекдоти про Брежнєва. І в мене жах моральний: що я би оце мав тепер дивитися, хто що говорить, запам'ятовувати і записувати? Ну, це просто неможливо.
Я кажу: «Хлопці, стоп-стоп. Я тільки що вернувся з КДБ, мене хочуть зробити інформатором. Я зроблю все, щоби не втягнутися в це. Але я вас попереджу: при мені нічого не говоріть».
«Ага!» — і далі. І я розумію, що все, виходу в мене немає, і відтоді у мене почався період, коли я випробовував цю фразу: «Ні, я нічого не чув, ні, я не знав, я нічого не бачив». Це їх більше сердило, різні були фази: то обурення, то приходили і казали: «ви закінчите інститут, у вас буде квартира у Львові, праця в інституті, тільки станьте нам на роботу».
І от момент, коли я позбувся страху. Вже я працював в Івано-Франківську на заводі, а 22 травня 1973 року я був у Києві. Це був день, коли прах Шевченка перенесли на українську землю, і треба піти до пам'ятника покласти квіти.
Наталя Яковенко (історикиня, перекладачка — Ред.), Микола Матусевич, я пішли до пам'ятника, але вранці, бо розуміли, що ввечері нас не допустять. Нічого не співали, тільки поклали квіти і розійшлися по роботах. Я поїхав в Жуляни вертатися до Франківська. В Жулянах мене — в міліцію. І сакраментальне питання: «С какой целью ходіли к памятнику Шевченка?» Тобто, стежили навіть вранці. Шевченко небезпечний. Я вже там не пригадую, що я відповідав, прилітаю до Франківська, на наступний день мене викликають в КДБ — обурені, бо ж дістали по шапці зі столичного КДБ. І офіцер мені каже: «Імєйтє в віду, кто нє с намі, тот протів нас!» І тут я йому кажу: «Добре, я буду проти вас».
Два з половиною чи три роки такої спроби діяти відповідно до страху, враховувати той страх — і ти розумієш, що ти тоді не лишишся людиною, з тебе зроблять шмату. І ти мусиш нарешті здобутися на той момент, бунтувати.
Порадити звідси я міг би людям ось що. По-перше, усвідомити, яке це розкішне почуття, коли ти позбуваєшся страху! Я дотепер згадую: «Все, я не маю чого постійно вираховувати: чекай, а якщо я то зроблю, що буде? А якщо туди вийду. Як буде?» Все, того нема. Ти вільна людина, робиш, що хочеш. Це таке розкішне почуття!
Мені страшенно сумно за хлопців, які сидять зараз по хатах. Які сидять, бояться, вираховують: «А якщо я в такій годині вийду мене, піймають чи не піймають?» Я пригадую собі той стан — в інших ситуаціях, звичайно, але пригадую собі то все! Боже, якими би вони були вільними, якби вони позбулися цього, якби вони пішли в армію, та вони героями можуть стати!