Окрема історія
“Це ж ноччю! Так спужалася! Думала, хата таково колотітся, як все равно як спічечна коробка, отако колотітса хата, земля колотітса, і хата колотітса, і думала, шо хата січас ізвалітса на мєнє, і мєнє хана будєт. От шо думала. А потом уже утром встала да роздівілася, шо тут таке. Шо уже у хлєвє покололо двєрі, напополам перекололо. Тут бєжать солдати, солдати попрібєгалі. У зеленом. І красниє тії повязки – лєнти. Зав’язано. Рускіє. І викопалі дoту, на полгорода дота стоїть”.
Записала Олена Боряк 10 липня 2022 р. у с. Полуботки Чернігівського р-ну Чернігівської обл. Респондентка N., 1933 р. н.
Протягом 2017–2019 років Олена Боряк з експедиціями Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф проїхала близько 60 сіл Чернігівщини. Фіксувала мирне життя, каже вона. І, звісно, пам’ять.
Після повномасштабного вторгнення знову поїхала на Чернігівщину. Тільки тепер записувати історії виживання.
— Коли я побачила тих людей, то відразу подумала, а якби почала їх питати зараз про родильну чи поховальну обрядовість, який мала б вигляд? Як можу тепер це робити? І для мене особисто ще й професійна трагедія, бо ми втрачаємо респондентів, — пояснює Олена. — Бо знаю, що вони розповідатимуть, як їх окупували росіяни, як над ними літали літаки і ракети. Цей трагічний досвід витіснить усе інше. Ось таке в мене відчуття, що наша класична робота війною відсунута, і не знаю, як надовго.
— Коли торік вам запропонували приєднатися до експедиції, яка була перша думка?
— Я не відмовилася, але мала застереження, які озвучила. Якийсь час тому була в Канаді, тоді тема усної історії саме набирала там популярності. Мені навіть розповідали, що історію Канади переписали після того, як почали предметно займатися усною історією. Бо ці свідчення поміняли усталені академічні погляди. Один з постулатів усної історії, який постійно повторювали, — в гарячій фазі не можна писати. Це недостовірно, люди перебувають під тиском того, що відбулося, це травмування їх і того, хто записує.
Ініціатива виїздів на Чернігівщину відразу після її звільнення належала Катерині Литвин, нашій колишній колезі, за освітою етнологині, і Олександру Шевчуку з Управління культури та туризму Чернігівської міської ради, які самі пережили окупацію. Волонтерську команду очолила Світлана Маховська, вона взяла на себе розробку питальника. Ми зібралися з колегами порадитись, і тоді я обережно висловила сумнів: може, почекати? Але, зрештою, ми зійшлися на тому, що будемо починати. А перед тим варто звернутися по консультацію до психолога. Нас цікавив передусім емоційний момент — як не нашкодити. Бо цього ми насправді боялися найбільше. І зараз я дуже тішуся, що ми все ж наважились і поїхали. Бо подеколи історії, записані минулого літа і рік по тому, –– це різні історії.
— Що бачили спочатку?
— Не можу поки що надто глибоко аналізувати. Бо матеріалу дуже багато. Загалом записала десь 25 годин. Але деякі речі на поверхні. Люди дуже лаялись: “сволочі”, “гади”, “гидота”, “скоти”, “засранці”, “чебуреки”. Як тільки не кляли окупантів. Не раз чула обмовку від людей похилого віку — “німці”. Тоді наші респонденти плакали, плакали і ми. І люди дуже хотіли говорити. Пам’ятаю, як ми приїхали в село Юр’ївка Чернігівського району. Нас було п’ятеро, і ми попередньо домовлялись, що нас чекатимуть п’ять респондентів. Дивимось, а там юрба з 15 чоловік. І всі вони хочуть говорити.
На початку розповідь була рельєфнішою. Люди яскраво описували окупантів: “брудні”, “узкоглазі”, “п’яні”, “немиті”. Оця вся лексика була. Учора якраз переслуховувала розповідь жінки. Росіяни прийшли до неї ввечері, щоб переночувати. І вона каже: “Брудні, біднючі, чорні”. Не помили рук, хоча вона запропонувала. Один був геть п’яний. Шукали, що випити. А вона напередодні на город викинула всі запаси — метала туди пляшку за пляшкою. Залишила собі трохи коньяку. Дістає його, а вони кажуть, щоб випила чарку першою. На ранок пішли, прихопивши зі собою відерце яєць. Усіх дивувало, що вони в кросівках, у кедах. Просили в людей дати їм щось на ноги, бо ж холодно.
Ще один момент, який мене вразив у перші розмови — приклади взаємодопомоги, протистояння ворогові.
Таке відчуття, що люди від себе цього не очікували, що настільки можна згуртуватись і опиратись.
І такі факти були в кожному селі. У Городні записали розповідь жінки, як під носом у росіян організували Шевченківську ходу на 9 березня. Жінка і рік по тому ніби дивувалася, як же вони на це наважилися.
Останнім часом мені довелося долучитися до підготовки видання досі неопублікованих усних свідчень про Голодомор. Це півтори тисячі сторінок. Вони записані на півдні України у 2007–2008 роках, і свого часу їх не вдалось опублікувати. Лише зараз до них дійшли руки. Мушу визнати: постійно вражають паралелі із сьогоденням, із записаними на Чернігівщині свідченнями. Жінка із заблокованого села. Розповідає: "Я почала згадувати, як мама вчила робити закваску для хліба. Дріжджі закінчились. Борошно теж, було тільки зерно". –– "І що ви з ним робили?" — "Мололи на м’ясорубці". — "Скільки разів?" — "Десять. І заквасила висівки". Оцe і є пам’ять виживання, що пробуджується в екстремальних ситуаціях.
— А якби зібрали докупи всі записи з Чернігівщини і зробили такий покажчик, то які слова траплялися найчастіше?
— Був би знову "хліб". Люди весь час казали: “Коли нормальне життя, то його не хочеться, а як хліба не стало, то думка про нього перетворилась на нав’язливу ідею”. Дуже багато оповідей про це. “Приїхали волонтери, привезли хліб, то я обійняла буханку і нікому не давала”. Будуть емоції в різних словах. І знаєте, що ще? Усі намагалися передати, як звучали літаки і ракети, що пролітали над їхніми головами. Люди повсякчас повторювали: “Це страшно, це страшно” –– не в силах підібрати адекватні слова.
— Як розповіді змінились за рік?
— Люди заспокоїлися. Відійшла емоція, бо тоді вона зашкалювала. З одного боку, вербальний ряд став спокійнішим. З іншого боку, в історіях стало менше деталей, забуваються дати. Зараз інший фокус — відновлення. Це важко було уявити влітку минулого року. Але нині дахи ремонтують, цей процес рухається. Я говорила з жінкою, в якої на виїзді з міста розстріляли в машині невістку з онучкою і того самого дня на блокпосту загинув син. Це село. До неї з Чернігова приїжджає психолог. У клубі організували спільноту підтримки — ліплять, малюють. Вона туди ходить і каже, що їй це допомагає. Я не кажу, що в усіх так, але і таке є.
— То це правильне рішення було їхати майже відразу після звільнення Чернігівщини?
— На мій суб’єктивний погляд, коли слухаєш ці розповіді зараз, то це наче якась окрема історія, яка відійшла. Люди все це пам’ятають, але зараз занурені в те, щоб відновити своє життя. У багатьох рідні перебувають у лавах ЗСУ, вони не можуть відсторонитися від того, що діється. Але великою мірою зайняті повсякденними клопотами відбудови-відновлення. І думаю, це непогано.
Потрапити в ті села саме тоді було дуже важливо, бо люди чекали.
Тепер багато хто вже відмовляється говорити. “Ми вже все розказали”. Не виключаю, що комусь хочеться залишити цей важкий досвід у минулому.
Водночас ми налаштовані далі вивчати Чернігівщину. Уже є певний локальний зріз — свідчення від чоловіка/жінки, молодої/старої людини, село окуповане /блоковане — це все різні досвіди, які утворюють об’ємну, достовірну картину. Таку картину неможливо зібрати, фіксуючи всюди потроху. Хіба що тільки з часом.
Зараз я бачу одну велику проблему — як опрацьовується і де зберігається зібраний у різні роки польовий матеріал. Це одне питання. Інше –– ставлення самих записувачів. Можна почути: “Це мій матеріал, чого я буду ним ділитися?” Колеги часто бояться плагіату. Але ж навіщо тоді збирати, якщо сидіти на ньому, як на скарбах? Безцінні матеріали знову втратять голос.
Але знаєте, я оптимістка. Коли говорила з респондентами, то завжди завершувала розмову словами “все буде добре”. А нас психолог попередила: ніколи на кажіть своїм оповідачам, що все буде добре, бо ви не можете гарантувати, це підриває довіру до вас. Краще мовчіть. Але час від часу мені хочеться це сказати.
Так от, усі наші респонденти казали: “Як буде перемога, то ми святкуватимемо, отакі столи накриємо і всі посідаємо”. Однаковими словами кажуть: накриємо столи і святкуватимемо перемогу. Я в це вірю.