Історія з перших вуст
“… І хочєтца с погрєба с таво вилісті, а нє можеш, потому што как толька вилєз — і опять стрєляют, і опять стрєляєт. <...>Хатєлась проста волі — і всьо... Потому што ти, когда закритий, ти попугай в клєткє, ета нє пєрєдать словамі. Попугая хоть кормят, а тут-то і нє кормілі...”
Розповідь жителя Чернігова, який 24 лютого 2022 року виїхав у село неподалік, кандидатка історичних наук Катерина Литвин записала в травні минулого року. Вона документувала історію, а сама пережила дуже подібну. За рік її спогади про це стали трохи схожими на світлини у фотоальбомі — якісь фрагменти яскраво оприявнилися, інші, навпаки, потьмянішали.
...Було дуже сонячно. Катерина нагріла на вогнищі води, зняла хустку, шапку, каптур і вперше за останній місяць помила голову, вдягнула чисту кофту. Оце відчуття чистого зараз їй до сиріт на шкірі. Сиділа на сонці, вітер сушив волосся, і вона відчувала себе неймовірно легкою. А потім знову хустку на голову – і в погріб.
...Сусідка спекла хліб і принесла четвертинку. Був третій тиждень від повномасштабного вторгнення. Вони по черзі вдихали запах окрайка. У сина текли сльози. Катерина відрізала кожному по тонесенькому шматочку. Решту порізали смужками і засушили. Через день брали один сухарик, ділили на трьох і довго-довго їли його з кавою.
...16 березня зайшли в хату погрітися. Катерина поралася на кухні, хлопці сиділи біля грубки. Цієї миті в будинок влетів уламок ракети. Катерина тільки встигла крикнути синові: “Падай!” Уламок розбив банки, посуд, перебив шнур від холодильника, поцілив у пляшку домашнього вина, яким колись пригостила сусідка, зрізав, ніби лезом, горлечко банки з олією і застряг у дверях до кухні. Навколо все смерділо горілим і розлитим вином. Ці двері зазвичай тримали відчиненими, щоб, як почнеться обстріл, швидко вибігти надвір і в погріб. Але того дня син чомусь їх зачинив. Це врятувало життя.
...Коли російські війська відступали, то посеред села поставили міномет і гатили з нього по будниках. Навколо стояв цокіт і тріск шиферу.
Катерина Литвин з родиною виїхала з Чернігова в село Новий Білоус, де мала хату і більш-менш глибокий погріб, вранці 24 лютого. А по обіді вони вже були заблоковані російськими військами. Світло, газ, зв’язок зникли. Так тривало 36 днів.
— Власне з цього все і почалося, — каже Катерина. Йдеться про те, що за місяць після того, як російські війська пішли з півночі України, вона з колегами поїхала в деокуповані села поблизу Чернігова, аби записати історії їхніх мешканців.
На календарі 23 лютого, на столі недогризене яблуко, давно зів’ялі квіти у вазі — так виглядав її кабінет, коли вона нарешті повернулася до роботи. Катерина працює в управлінні культури та туризму Чернігівської міської ради.
— Ми починаємо життя, а ти не розумієш, що відбувається. Співробітники переважно роз’їхалися. Фінансування припинилося. І я подумала, що маю робити те, що вмію — збирати історії. Оскільки сьогодні ми готові говорити про те, що реально відчуваємо. Я зараз можу розказати все. А через два місяці почну плутатися, а за три заглядати у свій щоденник, — пояснює вона.
Катерина — етнографка, писала дисертацію про народознавчу діяльність єпархіального духовенства Чернігівської губернії. Тож мала досвід експедицій. Команда дослідників-волонтерів, яку зібрала для проєкту, здійснила шість експедицій. Зробила інтерв’ю з 107 жителями з 13 сіл і трьох мікрорайонів самого Чернігова, які найбільше постраждали під час блокади міста. Збирали практики повсякденного життя і стратегії виживання населення, яке опинилося в умовах бойових дій і окупації.
Далі пряма мова Катерини Литвин.
— Ще вдосвіта 24 лютого мене розбудив сусід. З його квартири доносилися звуки метушні, потім гучно ляпнули двері. Я стояла з чашкою кави посеред кухні, син був поруч, і раптом залунала сирена. Всередині все стало таким важким. Я дивилась у вікно: люди вантажили валізи в машини, гупали дверцята і багажники. Хтось просто йшов кудись із сумками в руках. Ми теж вирішили їхати. Думали, що безпечніше буде в селі. Зібрали речі на 2-3 дні, бо ж це все ненадовго. З продуктів узяли пачку рису, масла, олію, консерви, залишки ковбаси і батон. З таким набором поїхали Гомельською трасою в Новий Білоус. А вже за кілька годин спостерігали, як ракети летять на Чернігів.
У дитинстві я цікавилася подіями Другої світової. Мій дідусь воював, у нього була дуже велика бібліотека воєнної літератури. Я його розпитувала, і одного разу він мені сказав те, що запам'яталось на все життя: “Онуко, про війну не слухають. Щоб зрозуміти війну, її треба пережити”. Напророчив.
Ми сиділи в погребі, зробили там спальні місця. І казали собі: це на 10 днів, потім — на 20 днів, потім нарешті усвідомили, що все триватиме довше і насправді ми не знаємо, скільки. Але ось він, твій “будиночок”, тож починаєш його облаштовувати, застилати ковдрочками. Я сміялась: слухайте, ще трішки – і повісила б шторки. Поскладала красиво всі банки, розклала посуд. Це ж і є твоє життя.
Дуже важливо було чимось зайнятися, щоб відволікатися. Так з’явилася нова звичка — планувати. Зранку прокидалися, виходили в хату, заносили ковдри і топили грубку, аби просушити все, що за ніч набрало вологи. На вулиці розпалювали вогонь і гріли чайник на чай. Уже після того як літаки пролетять об 11-й, робили фруктово-овочевий салат, бо був гарбуз, якісь яблука і родзинки. І довго пережовували, щоб насититися. Один раз на день щось готували на вогні, розуміючи, що продуктів обмаль. Тоді здавалося, що якщо в тебе не буде плану, то більше не буде життя.
Пригадую, як розповідала це письменниці Ользі Карі. Які були соплі-сльози. Кожен по-своєму відчуває цю війну, у кожного вона своя. І емоції, які ти переживаєш, усе одно в пам'яті змінюються. В окупації я писала щоденник. Бо, по-перше, не мала права плакати перед дитиною. А по-друге, мені треба було кудись оце все вихлюпувати. І певної миті мені здалося, що правдива історія, вона саме тоді, коли свіжа.
Коли ми з колегами-етнографами все ж вирішили йти у поле, то своєю задачею бачили формування, наскільки це можливо, джерельної бази для подальшого вивчення цієї війни. Здавалося, що це буде такий правдивий історичний документ для майбутніх поколінь. І мої співрозмовники самі казали: “Запишіть нас, хай люди знають, що ті витворяли, я хочу розказати правду”.
Ми розробили три опитувальники — один для мешканців окупованих сіл, інший для тих, хто був заблокований у Чернігові, і для тих, хто евакуювався. У Чернігові у квітні минулого року з майже трьохсот тисяч населення залишилося десь 70 тис. І здавалося, що всі одне одного знають. Там сусіди разом сиділи в одному підвалі, там разом готували. Люди поступово погоджувалися говорити. Тільки мешканці Ягідного відразу попросили дати їм час і перенесли запис на місяць. З іншими вдалося поспілкуватися в травні.
У нас як управління були контакти сільських голів. Вони нас зустрічали, знайомили з людьми. Ми чули схожі сюжети. Тому що всі однаково найбільше боялися літаків і всі однаково жили в погребах, усі боялися померти. І навіть якщо люди були в різних селах, то часом складалося враження, що вони оповідають одну й ту саму історію. А потім чуєш таку, від якої волосся на голові дибки. Але попри схожість сюжетів, оповіді різні, бо люди різні. І кожна людина сьогодні — це постать в історії.
Спочатку ми записували інтерв’ю. А потім допомагали, приміром, з тим, щоб привезти в село гуманітарку. Усе якось так чіплялося одне за одне. Бо ти відчував відповідальність за те, що тобі довірили історію. Нас зустрічали, поїли чаєм, запрошували додому, все показували. Людям боліло, от насправді.
І ти все робив, як робив до того багато разів в експедиціях, але емоція зовсім інша. Одна річ, коли питаєш про традицію – тоді вкрай рідко можеш завдати оповідачу болю невдало підібраним словом або рухом. А тепер ситуація вимагала повного контролю над собою і своєю головою.
При цьому треба було втриматися в ролі дослідника, науковця, який має дійти своєї мети, зібрати потрібний матеріал. Це в той час, коли люди переважно сприймали тебе як об’єкт, якому можна виговоритися. У мене були такі інтерв’ю, коли відкладала питальник і просто слухала. Бо розуміла, що інакше зіб’ю людину. Або протилежна ситуація, коли доводилося ламати бар’єр. Був момент у колег з Києва, приміром, коли їм казали “та що ви там бачили”.
Я і тепер думаю, що права: зараз усе одно ці історії були б уже трохи іншими. У нас є телевізори, інтернет, багато інформації, яка накладається на наш власний досвід. І це впливає на те, що ми розповідаємо.
Ми з колегами радимося з приводу того, щоб відновити експедиції і поїхати в Городнянщину, яка фактично живе під обстрілами. Але я себе запитую, чи є той запас сил, який був минулого року? І чи захочуть говорити люди? Бо от, приміром, по нашій Бобровиці, це мікрорайон Чернігова, який дуже постраждав. Спочатку люди зустрічали всіх, розповідали. А тепер кажуть: “Ну слухай, що ж вони ходять, ходять, ходять, записують, а не допомагають”. Тобто людям здається, якщо прийшли записали їхню історію, то їм допоможуть відбудувати будинок або ще щось. Цього не стається, от і чуєш: “ходять, ходять, а толку немає”. Тобто тут є такий момент: дійсно, за рік людям не допомогли, а ходити і на руїнах розпитувати їхні історії — тепер це вкрай важко.
Зараз проєкт на стадії опрацювання записів. Маємо вже запити від колег щодо використання їх у роботі. У Чернігова є місто-партнер Реймс у Франції. Вони допомагатимуть нам з музеєм, який висвітлюватиме події цієї війни. І от вони, приміром, попросили передати їм у майбутньому архів історій на збереження, щоб з цими документами могли працювати і українські дослідники за кордоном, і іноземні.
Виклики документування
Перші команди дослідників усної історії, які почали записувати інтерв’ю, були сформовані ще навесні минулого року. І відразу ж виникла дискусія, якими є етичні аспекти цієї “швидкої реакції” на війну і чи слід йти в поля свіжим слідом. Докторка історичних наук Гелінада Грінченко очолює Українську асоціацію усної історії. Вона була однією з ініціаторок цієї дискусії, як і появи Літнього інституту з досліджень на основі інтерв’ю та усної історії «Свідчення війни в Україні».
Перший інститут провели влітку 2022 року. Там науковці почали обговорювати питання, як фіксувати складний травматичний досвід у відкритому моменті, коли невідомо, чим закінчиться подія, що стала об’єктом дослідження. Другий інститут відбудеться в червні цього року.
Далі пряма мова Гелінади Грінченко.
— Колись усна історія починалася з того, що дослідники фіксували і вивчали певні факти і події. Але в 1970-ті роки відбулася її трансформація, і відтоді вона переорієнтувалася здебільшого на емоції. Тобто на те, як людина суб’єктивно описує, вписує свої досвіди і переживання у власну біографію, як вона ставиться до того, що відбулося в її житті.
Пам’ять ненадійна через свою фрагментарність. Але вона надійна в інший спосіб: своїми спалахами, прив’язуваннями, кристалізацією певних сюжетів. І якщо ви щось яскраво запам’ятали, то це і буде головним для вашого досвіду. Ми, як дослідники усної історії, фіксуємо саме це: пам’ять, переживання, досвід вимушеної ненормальності сьогодення. Усе те, через що факт стає історичним, блискучим, опуклим.
Для усного історика важлива не стільки фактологічна цілісність, скільки емоційно-суб’єктивна. Завжди треба враховувати, з ким ми говоримо, хто наш співрозмовник, якого він/вона віку, статі. Бо якщо ми, приміром, досліджуємо процес евакуації, то суб’єктивно-емоційно для молодої людини зібратися за пів години, стрибнути в машину і поїхати – це не те, що для літньої. Люди переживатимуть цей процес по-різному, а дослідницьке питання залишиться таким самим. Відповідно й історії будуть різними. Як говорять колеги зараз: ми маємо сьогодні понад десять мільйонів переміщених осіб і, відповідно, понад десять мільйонів унікальних усних історій переміщення.
Якщо ми проводимо усне дослідження історичного минулого, то будь-який травматичний досвід уже вписаний в автобіографію. Він уже завершений. Людина його переробила, навколо нього сформувала певну схему пояснень. І головне — вона знає, чим усе завершилося. Проте зараз ми почали фіксувати те, що відбувається, те, що в процесі, що невідомо коли закінчиться. І йдемо до людей, які зіштовхнулися з тим, з чим зіштовхнулися примусово, чого ніколи не планували і про що завчасно не думали. Власне це стало найбільшим викликом для усної історії – фіксування поточного моменту, того, що ще відбувається, і відбувається в дуже травматичний спосіб. Тож питання про те, як говорити і з ким говорити — актуальні передусім з етичної точки зору.
Я все життя записувала усні історії і досвіди, пов’язані з Другою світовою війною. Не дивлячись на давність тих подій, люди все одно були занурені у свої переживання. І на тренінгах, які передували нашим дослідженням, ми з колегами обговорювали, приміром, як оповідача повернути в теперішній час, на чому завершити інтерв’ю. Але те, що ми напрацьовували роками, коли мали справу з історичним досвідом, сьогодні не працює. І треба намацувати нові підходи.
Я і зараз притримуюсь думки, яку озвучили рік тому, — сьогодні є дуже багато питань, які можна відкласти і дослідити потім. Наприклад, тему вимушеної міграції та біженства, як на мене, краще досліджувати не тоді, коли людина буквально біжить, а через певний час, коли зупиниться та матиме змогу віддихатися.
Для мене як дослідниці саме усної історії головне, якою є наукова мета нашого дослідження, яке стосується теперішнього, яке триває, а не минулого, яке завершене. Досі бачу дуже невелику кількість проєктів, де наукова мета чітко сформульована, де є повне розуміння того, як і де ці історії зберігатимуться і що в майбутньому робитимуть з ними. Але головне — на яких етичних стандартах побудовано ці дослідження. І це стосується не тільки етики нашого поводження зі співрозмовниками, але і нашої дослідницької саморефлексії. Ми маємо запитати насамперед себе: для чого ми це робимо; чи розуміємо, як ми самі реагуватимемо на важкі і трагічні історії; чи вистачить у нас самих фізичних і емоційних сил для проведення якісного емпатичного інтерв’ю.
Цю війну вже називають найбільш задокументованою в сучасній історії. Звісно, ми маємо записувати те, що відбувається. Як сказав наш дуже добрий колега, який документував усні історії Сребрениці: “Ніхто, крім вас, про вас і цю війну не розповість світу. Тільки ви можете записати, оприлюднити, привернути увагу. Не чекайте, що хтось до вас прийде, запише ваші історії і возитиме їх світом. Самі. Фіксуйте, стукайте у двері. Показуйте. Це ваша робота”.
Ми це робимо, проєктів з усної історії сучасної війни зараз дуже багато. І ми, дослідники, постійно стикаємося з новими і складними питаннями. Скажімо, людина зараз хоче говорити. Але бажання поділитися своєю історією може бути реакцією на цей вимушений і ненормальний стан. Чи можемо ми цим скористатися? Чи не експлуатуємо ми болючий досвід людини в емоційно вразливому стані задля досягнення нашої академічної мети? Або що робити, коли ми записуємо людей, які розповідають про когось іншого? Чи хотіла б людина бути згаданою в контексті історії, про яку навіть не знає? Я вже не кажу, що цими історіями і персонажами цих історій можуть цікавитися не тільки дослідники. І тут постає питання зберігання інтерв’ю і безпеки як для оповідача, так і для дослідника.
Нарешті, ще ж є загроза розпорошеності архівів, коли кожен «сидітиме» на своєму матеріалі задля реалізації власних наукових амбіцій. Зрозуміло, що поки йде війна, то про відкритість даних не йдеться. А далі як? Кому надавати доступ? Якщо ми отримали дозвіл на використання інтерв’ю, то як ми обиратимемо, яку саме історію використовуватимемо, приміром, для публікації? Ці питання і раніше були в усній історії, але війна, яка триває, опуклює та переформатовує їх.
Якщо наше головне завдання — формування документальної бази для подальшої роботи дослідників, то це вимагає від нас дотримання певних вимог. Питання, як організувати інтерв’ю, як його провести етично і емпатично, як потім зберегти та удоступнити ці матеріали, як ними користатися і який продукт на основі цих матеріалів треба робити, — кожен з цих етапів вимагає ретельного обдумування.
Зараз, приміром, можна почути: “Я буду слухати, поки людина говорить”. Тут важко знайти середину між тим, що ми просто сіли поруч і поспівчували, і ми провели усноісторичне дослідження. Ми не проводимо сеансів терапії, ми формуємо усноісторичне джерело. І такий документ створюється за певними правилами. І якщо ми ставимо за мету документувати, то треба робити документ, а не щось інше. А в нас не завжди виходить документація. Загалом ми тільки вчимося фіксувати досвіди в періоді, що триває. Випрацьовуємо власну мову, як про себе розповідати. І в цьому процесі важливо бережно ставитися до оповідача. Бо і сам метод цей дуже людяний — людина з людиною для людини.
Різні досвіди
З початком повномасштабного вторгнення Центр міської історії у Львові перетворився на прихисток для людей, які їхали від війни і потребували даху над головою. Спочатку його співробітники і співробітниці лише волонтерили, але вже за декілька тижнів міркували про те, що могли б робити професійно.
— Оскільки в Центрі організували прихисток, то ми були оточені історіями людей, які охоче ними ділилися. І ми почали думати про те, як їх зберегти, — розповідає соціологиня і дослідниця Наталія Отріщенко. — Тоді йшлося саме про документацію. У нас не було дослідницьких питань, які нас ведуть. Було радше відчуття, що відбувається щось безпрецедентне, на що не можна не відреагувати.
Проєкт стартував у середині березня і тривав до вересня минулого року. Інтерв’ю почали записувати у Львові, що було пов’язано з питаннями безпеки. З тих самих причин колеги з Центру сучасної і цифрової історії Університету Люксембургу робили бекап даних. Також записували в інших містах і містечках на заході України. А згодом, коли російські війська відступили з півночі, працювали в Києві. Зрештою зібрали 154 історії. Особливість ініціативи в тому, що вона створювалася не тільки в Україні — інтерв’ю за схожою методологією записані в Польщі, Люксембурзі, Німеччині.
— Ми вирішили зупинитися на темі щодення і його зміни після 24 лютого, — розповідає Наталія. — Бо ця тема дуже легко губиться в оповідях про війну, в яких часто фокусуються на екстремальних досвідах насилля. Щодення всюдисуще, але водночас воно вислизає. І це видно з документів з обох світових воєн, з якими працювали мої колеги в Центрі. Також саме через щодення ми можемо говорити про багато речей — про те, як міняються наші ідентичності, про цінності, зміни в соціальних практиках і уявленнях, відчуття простору і часу тощо.
За пів року дослідники зрозуміли, що обрана методологія вже не працює, а питання про зміну повсякдення після 24 лютого 2022 року вичерпало себе. Тепер проєкт перебуває на стадії опрацювання записів. А далі дослідники планують повторне інтерв’ю зі своїми оповідачами.
— Ми прагнемо продовження розмови. І бачимо це як такий тривалий процес, а не гелікоптерну науку, коли прилітають, записують і зникають, — каже Наталія Отріщенко.
Далі її пряма мова.
— Під час документування ми стикнулися з різними викликами. Приміром, люди діляться історіями, часом перебуваючи в дуже складному емоційному стані, і легко переступити межу між “вберегти історію” і “проексплуатувати людину”. Тут треба бути дуже обачним і водночас не забирати в людей права говорити. З іншого боку, ми беремо на себе відповідальність за те, що оповідач чи оповідачка не постраждає ні в процесі розповідання, ні в процесі архівування історії та її подальшого використання. Бо треба враховувати і довготривалі наслідки як самого пригадування, так і збереження інтерв’ю. У цій швидкій реакції на події потрібно мати уявлення майбутнього — що буде з нашими ініціативами згодом.
Наведу приклад. Уривки з історій з Майдану, які ми записували у 2013–2014-му в Києві, у Львові та Харкові, завдяки підтримці Українського інституту зараз перекладаємо англійською. Минуло майже десять років, відколи ми реалізували цей проєкт, але він має довші тривалості. Це буде важлива джерельна база для тих, хто досліджує не лише Україну, але в цілому протести, мобілізацію, революції. Ми хочемо через наш досвід говорити в ширшому контексті. Бо жодна історія не існує в окремій коробці. І через побудову зв’язків можна краще зрозуміти і себе, і світ навколо.
Ми доволі швидко відреагували на події після повномасштабного російського вторгнення. Бо чим більше часу минає від умовного початку, тим більше викристалізовуються ті оповіді, які ми розповідаємо. Вони стають чіткішими. Але ми хотіли уникнути цього спрощення, яке безперечно настане. Понад це, документуючи історії про подію в процесі самої події, ми створюємо простір, де співіснують різні досвіди. Немає правильного чи неправильного проживання війни. І це дуже важлива думка для нашого суспільства, для згладження його поляризації.
З літературних студій ми знаємо, що момент завершення має вирішальне значення для оповіді. Саме кінець є тим, що визначає історію в цілому. Але якщо в нас є ситуація, коли ми не бачимо цього кінця, чи це означає, що ми не маємо оповідати? Чи це означає, що навпаки — ми маємо шанс отримати багатші історії? Мені здається, це про велику можливість. Важливо мати не лише лінійні оповіді, в яких відомий початок і кінець. Багатство досвідів ми можемо втратити, коли буде цей момент завершення чіткий і зрозумілий.
Коли реалізуєш подібні проєкти, то ризикуєш потрапити у дві пастки. Дуже спокусливо думати, що ти можеш бути психотерапевтом і зцілити людину розмовою. В усній історії, соціології, антропології дійсно говориться про цілющу силу розповідання історій. І ми отримали багато підтверджень того. Бо не раз чули від людей: “мені стало легше”, “розповідаючи вам, уклав цю історію для себе”. Це така валідизація власного досвіду. Також важливо не “медикалізувати” процес документування через звернення до термінів і процедур з психології.
Ми вирішили, що в рамках свого проєкту не будемо розмовляти з тими, хто потребує справді кваліфікованої допомоги. Звісно, є питання: а як це визначити? Тому дуже важливою для нас була ця підготовча частина і процес відбору. З одного боку, ми відкрито пропонували охочим ділитися – і частина людей самі прийшли до нас. Але також ми мали мережі знайомств, через які шукали потенційних оповідачів і оповідачок. Кілька разів наголошували людині, що це виключно добровільно, що пригадування може бути складним емоційно процесом. Плюс ми не опитували людей у транзиті, не ловили нікого на вокзалах і станціях. Ми розуміємо, що наша вибірка є обмеженою, і відкрито про це кажемо.
Друга спокуслива ідея, яка заводить людей у документацію, — це прагнення справедливості і бажання зберегти оповіді, щоб вони стали свідченнями в судах і трибуналах. Але ми розуміли, що це інші протоколи, це інший тип збору даних і окреме професійне поле, яке має власні правила, ми на нього не заходимо. Проте потенційно будь-яка документація може допомогти в розслідуванні злочинів.
Загалом про досвіди війни не варто говорити тільки в медичному або юридичному контексті. Це значною мірою про соціальне — про важливість людського голосу, про потребу вибудовувати спільне поле для розмови, а також про визнання себе творцями історії. Це про відчуття власної суб’єктності і дієздатності в умовах, коли нас хочуть позбавити цієї дієздатності.
І таких проєктів, як наш, є дуже багато. Лише у Львові з метою документування інтерв’ю збирають Український католицький університет, громадська організація “Після тиші”, “Пост Беллум-Україна”, музей “Територія терору”. І кожен фокусується на чомусь своєму: хтось — на історіях волонтерів, хтось — на оповідях внутрішньо переміщених осіб або військових. А якісь історії ще не почуті. У всякому разі варто бачити це множинне поле як мозаїку, яку ми всі збираємо, кожен зі своїми обмеженнями і можливостями. І це, до речі, добре, що різні її частинки робляться різними руками. Бо інакше ми тоді мали б суспільство, де існує лише одна форма пам’ятання. Ця мозаїка буде постійно змінюватися, з’являтимуться нові фрагменти, щось буде перескладатися. Але в цьому, мені видається, найбільша цінність. Помічати і цінувати одне одного і розуміти, що ми разом творимо цю картину.
Є ще один важливий момент з приводу документування. Усередині проєкту ми мали семінари про травму і насилля, зокрема, спілкувалися з дослідницею Ерін Джессе, яка вивчала геноцид у Руанді. Вона тоді казала нам приблизно таке: “Ідеологічний клімат може змінитися дуже легко, і історії дуже легко можуть стати табуйованими”. Тому я думаю, що не варто відразу викидати все зібране у відкритий простір (зокрема, з думкою про безпеку, адже в історіях може йтися про людей, які наразі перебувають в окупації чи в полоні), а зберегти з думкою про майбутнє.
Документувати важливо для спільноти, яка говорить від власного імені. Не хтось розповідає нам нашу історію, а ми самі. Далі ці оповіді стануть джерелами для написання вже інших історій. Люди діляться, щоб їхні досвіди стали частиною чогось більшого — збереження пам’яті, встановлення справедливості, відбудови після перемоги. Ми хочемо, щоб згодом їхні розповіді допомогли в написанні дослідницьких праць, творенні мистецьких чи освітніх проєктів. Цю війну викладатимуть у дуже різних університетах на дуже різних програмах, про неї писатимуть наукові і художні книги і зніматимуть фільми, осмислюватимуть різними засобами культури, і важливо, щоб частиною цього процесу була робота з джерелами — не лише зібраними від України, але й опрацьованими разом з Україною.
Але починаємо з їх творення, з фіксації і вже згодом зможемо надбудовувати інтерпретації з перспективи часу, з іншими дослідницькими лінзами. Документації потрібні і для подальшого осмислення нашого досвіду, і для пам’яті — як ми пам’ятатимемо про цю війну і як оповідатимемо про неї.