ГоловнаСуспільствоВійна

Уперта фермерка. Як пережити окупацію і не опустити рук

Своє перше господарство — перепелину ферму в Донецьку — Тетяна Страмнова втратила 8 років тому. Спроба відновити пташине господарство в Музиківці на Херсонщині не вдалася.

Зрештою, Тетяна наважилася на нове: завела кіз, навчилася робити сири, створила ферму “Коза Амальтея”, почала проводити екскурсії для дітей з інвалідністю. Напередодні повномасштабного вторгнення селищна рада виділила їй ділянку для будівництва сироварні. Жінка мала б шукати гроші на приміщення і обладнання. Натомість усі ці місяці вона намагалася вберегти від росіян те, що встигла створити. А після деокупації Музиківки вкотре починає все майже наново.

Фото: з фб-сторінки героїні

Важкі часи

Напередодні 24 грудня 2022-го Тетяна Страмнова почувалася дивно: не могла змусити себе підійти до молока, щоб зробити сир. Чоловік мав би продавати свіжу бринзу на базарі в Херсоні. “Не хочу, щоб ти їхав”, — сказала вона Романові. “Та молока ж багато назбиралося”. — “Краще собакам його виллю. Не їдь”. Вони навіть посварилися. У суботу кожен робив щось своє, поки Роман не підійшов до дружини і не показав новину: росіяни обстріляли ринок – понад пів сотні поранених, є загиблі. “Місце прильоту було там, де торгував чоловік”, — каже вона.

Протягом розмови зв’язок час від часу зникає. “Це у нас обстріл", "а це вже наша авіація полетіла”, — коментує Таня. Такі реалії після звільнення. “Тепер ми намагаємося зайвий раз у Херсон не їздити. Якщо треба купити щось: продукти, ліки, – то люди прямують до Миколаєва”, — пояснює вона. Це далі, але безпечніше.

Настрій у всіх різний, зізнається Таня. Хтось каже: наші прийшли, будемо триматися. Хтось боїться, що росіяни повернуться.

“Але все одно люди потроху оговтуються: планують ремонти, готуються до весни, щось закуповують, щось продають, — розповідає вона. — Я жартую, що навіть у разі ядерної війни в усьому світі залишаться таргани і українці. Бо ми такі — живучі, до всього підлаштуємося”.

Уже через два тижні після звільнення Музиківки з окупації Таня відправила перше сирне замовлення в Київ.

Тетяна Страмнова розповіла LB.ua про те, як із дизайнерки стала фермеркою, як в окупацію ховала кіз, про односельчан-колаборантів, про обшуки російських військових і те, як чинили їм опір. Далі її пряма мова.

Фото: з фб-сторінки героїні

Утеча від обстрілів

— У Херсоні я опинилась у 2014 році. До того майже десять років з чоловіком жила в Донецьку. Спочатку ми працювали в парі. Він будівельник, а я займалась дизайном інтер’єрів. У 2007-му  народилася донька Іра. Я сиділа вдома, замовлень поменшало. Тож почала думати, чим зайнятися. Чому б не птицею? Бізнес пішов: на фермі було 3,5 тис. перепілок, а ще індики і кури. А потім у Донецьк прийшов “русский мир”.

Відверто кажучи, я залишилася б там, бо як покинути дім, власну справу? Але потрапила під обстріл. Поїхала у Мар’янку на зустріч. Її все відкладали, мені запропонували затриматися. Через дітей (крім Іри, у Романа і Тетяни народився син Іван. — lb.ua) все ж вирішила повернутися додому. Щойно виїхала, як місце, де я була, накрили "градами". У мене всередині все стиснулося. Плюнула, схопила дітей під руки і поїхала в Херсон, звідки я родом. Із сумками, в яких тільки дитячий одяг.

Ми розраховували повернутися за два тижні. За рік зрозуміли, що ніхто нікуди не вернеться. Треба було витягати з Донецька чоловіка. На той момент у нас уже загинуло багато птиці, бо не було чим її годувати і нікому доглядати. Продати теж не було кому. Спочатку чоловік спробував виїхати сам, але на посту ДНР його затримали, забрали паспорт. Сказали: “Будешь у нас служить”. Я шукала гроші, щоб об’їзними шляхами його вивезти. На це пішло три місяці.

Той рік я жила у матері. У моїх дітей аутизм, тож мамі було важко. Та й у мене характер на такий, щоб на шиї сидіти. Щойно я витягла чоловіка з Донецька, ми орендували хату в Зеленівці. Була думка відновити пташиний бізнес. Я взяла участь у грантовій програмі, виграла тоді інкубатор, купила курчат. Але господар хати вирішив її продавати, тож мали знову щось шукати, кудись переїжджати. Відкрили карту і почали тицяти пальцем — ну ось Музиківка.

Подивилися там хату. Халупка халупкою, але можна щось робити, бо є земля. Сказали господарю, що подумаємо, самі повернулися в орендовану квартиру. А дочка питає: "Мамо, коли ми додому поїдемо?" Ми сидимо з чоловіком, кліпаємо очима, не розуміємо, що вона має на увазі. А Іра повторює: “Ну ми ж сьогодні вдома були”. Я тоді до чоловіка: "Як хочеш, але викуповуємо цю хату, бо дитині сподобалося". Узяли позику в кредитній спілці під велетенські відсотки і переїхали.

Фото: фото надане героїнею

Кози замість курчат

— Перші враження від Музиківки були хороші: дороги асфальтовані, дорожні камери, магазини, є робота. Навколо чистесенько. Але особливо мене вразило те, що оголошення були тільки на дошках оголошень. Жодного папірця на стовпах чи на зупинках (сміється).

До речі, буряти, які у нас стояли, теж дивувалися. Думали, що це місто. Вони зробили собі базу на консервному заводі. Минає місяць чи півтора, ми чуємо автоматні черги. Думаємо, чи вони один одного вирішили перестріляти, чи наші прийшли. Потім з’ясувалося, що то вони стріляли по дорожніх камерах – тільки через місяць до них дійшло, що то таке.

У Музиківку я привезла 400 голів птиці. Але з пташиним бізнесом не склалося: клієнтів не було, грошей теж, а птахів треба чимось годувати. Я тоді дала оголошення на оlх: міняю курчат на будь-що. Хоч на корми, хоч на щось. Отримала дзвінок від чоловіка: “У мене є кози”.

Роман був проти, тобто дуже проти: “Де ми їх триматимемо, ми ж тільки переїхали”. Цілий кіпіш підняв. Мені їх привезли, поки він був на роботі — трьох кізочок і одного козлика. А курчат я віддала.

Рома повернувся з роботи, почав допитуватися: “Що за фігня у сараї?” Пішов покурити, і щось його довго немає. Я сама в хаті, очі закрила: ну все, задавив козенят. Виходжу з будинку, зазираю у вікно в сараї, а мій чоловік сидить прямісінько на підлозі, навколо нього козенята – і він їх гладить, цілує. Думаю: ну нормально (сміється).

Фото: з фб-сторінки героїні

Потрошку стадо збільшувалося. Зараз на фермі 38 тварин. Було б більше, якби не ця війна.

З’явилося достатньо молока, і треба було ним займатися. Тоді я познайомилася з жіночкою, яка робила елементарні сири. Хтось може, а що я не зможу? Почала в інтернеті шукати щось про сироваріння, бо немає в нас, у Херсоні, таких курсів. Цілий рік переводила молоко, сусідські свині аж пищали. Кормила їх тими сирами, що не вдалися.

Почала зі швидких, яким треба кілька днів або тижнів для визрівання. Першою вдалася качота. Поступово перейшла на складніші. Купувала в магазині “Королівство сиру” різні види по 100 г, щоб знати, якими вони мають бути на смак. А далі експериментувала.

Приміром, гауда має визрівати щонайменше місяць. І тільки потім зрозумієш, чи такий сир, як треба. На пармезан узагалі пів року чекати. Але і його навчилася робити, і гауду, і тільзитер, і монтазіо, і рикоту, і халумі. От тільки маасдам не вдається. Його рецептура проста, але щоб отримати здоровенні дірки, дуже важливий процес визрівання. Якщо щось найдрібніше упустиш, то все.

Фото: з фб-сторінки героїні

Справа настільки захопила, що почала сама робити закваску і фермент замість того, щоб купувати. А це набагато складніша історія. У мене купа електронних градусників усюди натикані — у сироварні у воді і в молоці, в холодильнику для визрівання — щоб температура на опускалася нижче за необхідну. Бо відхилення навіть на пів градуса — це вже смерть для сиру. Сироваріння з козячого молока саме по собі непросте, бо важливі багато нюансів: сезон, коли збираєш молоко, чим годуєш худобу, наскільки багато трави, сіна чи зерна даєш. Усе це потім вплине на результат. То я завела собі зошит і записувала, які відхилення як вплинули, що додавала, які зміни в рецепт вносила. Це важко, але мені подобалося.

У 2019 році я офіційно оформила бізнес. Ферму назвали “Коза Амальтея” на честь однієї з перших кіз. Клієнтів назбиралося багато. Навіть був дефіцит молока. Здебільшого це покупці з Києва та Київської області. Третина із заходу України, ще трішки — Херсон. Спочатку працювало сарафанне радіо, а потім я отримала грант на створення сайту та його просування. Це теж допомогло.

Минулого року селищна рада Музиківки виділила мені землю під сироварню. Я почала шукати гроші на облаштування приміщення й обладнання. Паралельно запустила проєкт соціалізації для дітей з інвалідністю. До цієї ідеї мене підштовхнули розмови з учителями моїх дітей: вони казали, що відколи в нас з’явилися кози, Іра і Ваня почали краще розвиватися. До війни встигла провести декілька екскурсій на фермі для діток з аутизмом.

А потім, знаєте, як у тому мемі: “Ми заснули 23 февраля, а прокинулися 24 лютого”. Не вірилося в те, що відбувається. Не знали, за що хапатися, куди бігти, настільки панічний стан охопив. Найбільше боялася, що тут буде Росія, що мене затягне туди, як у Донецьку, з якого ми поїхали.

Фото: фото надане героїнею

Знову “русский мир”

— Від центру Музиківки до центру Херсона – 15 км. Тож ми опинилися в окупації майже одночасно з Херсоном. Село розташоване в ямі, і з військового погляду воно не таке привабливе. Але російських військових тут усе одно було багатенько. Наїжджали буряти, чеченці, денеерівці/ленеерівці. Різні були: і ті, що очі опускали, бо соромно; і такі нарвані, що він приїхав сюди, як цар і бог. Влаштували собі базу на консервному заводі. До того ж поблизу Чорнобаївка — бахало постійно. У нас теж були прильоти.

Попервах майже все село сиділо в укритті у школі. Люди переживали це вперше, то дуже панікували. Ми вже вдруге. Я ще тоді казала: поки тут росіяни, то наші битимуть тільки по об’єктах. А як росіян відженуть, от тоді і почнеться, бо руські б’ють, заплющивши очі, аби бити. І зараз саме так відбувається. У Херсоні доволі лячно.

Знайомі вмовляли роздати тварин і виїжджати. Але мені не 18 років, щоб усе спочатку починати. Я так багато зусиль вклала у свою справу, у те, щоб сформувати стадо, що душа краялась. Це моя земля, чого я маю їхати?

До того ж мені почали привозити кіз ті, хто вирішив їхати. Чоловік нервував: “У тебе що, притулок?” А мені було їх шкода, як не забрати? Багато привезли, а багато тварин не пережили того великого стресу. Заходжу якось у сарай, а там лежить коза – уже холодна і піна з рота. Викликаю ветеринара, а він говорить: “Серце не витримало”. Кози чутливі, дуже лякалися, коли гепало. Зараз теж вибухи. Вони не такі сильні, як були. По здоров’ю кози витримують, але скидають по молоку.

За час окупації померло сім кіз. Але ж і народжувалися. То ми їх назвали Муха, Саушка, Джавеліна, Байрактар, Стугна (сміється).

Фото: з фб-сторінки героїні

В окупації я робила хіба що бринзу. Роздавала в селі і молоко, і сир. Але були такі, що якісь гроші давали на знак подяки. Усе інше виробництво довелося зупинити. І в мене вже, як у наркомана, починалася ломка: хотіла приготувати щось цікаве, складне.

Але тоді головне було вберегти стадо, вирішити проблему з кормами. Я ніколи не закуповувала багато, бо знала, що завжди можу подзвонити і мені привезуть. То великих запасів не мала, буквально на пару тижнів. Машини до нас не пропускали, довелося звернутися до старого постачальника, хоча тоді ми вже знали, що він за Росію. Але мовчали, виходу не було. Напередодні звільнення він утік. А навесні вже почали своє саджати. У мене город 40 соток, то я планувала посіяти ячмінь, щоб кіз годувати. 

Росіяни постійно ходили по будинках. Село є село. На одному кінці хтось чхнув, а на іншому чуєш — усе, помер від коронавірусу. Тільки ми дізнавалися про чергові обшуки чи що в село хтось заїхав, то одразу ховали кіз у сарай і тримали там по два-три дні, щоб зайвий раз вони нікому не потрапляли на очі. Дуже боялася, що їх відберуть. Тваринам важко було це витримати, але так ми їх уберегли.

Нам пощастило – до нас у хату росіяни не зайшли, хоча у сусідів були кілька разів. Ми живемо в центрі, але в такому закутку. Може, вони приймали наш будинок за якусь сусідську тимчасову споруду, а може, злякалися: у нас на паркані сушилися козячі шкури, виварені черепи та роги. Загалом ми старалися якомога менше виходити з хати, хіба за продуктами. Після того, як у селі позачинялися магазини, люди почали завозити товар з Криму і потайки торгувати в гаражах.

Я на телефон знімала російську техніку. Дерлася на дах будинку, а звідти всю трасу видно як на долоні. І коли була можливість, передавала відео нашим військовим. Так хотілося своїх дочекатися. А телефон, до речі, у козлів ховала. Бо коли вони гуляють, то запах у сараї такий мускусний, що аж очі сльозяться. Там і собака нічого знайшла б.

Фото: з фб-сторінки героїні

Поставити на ноги

— Слава богу, ніхто з односельчан не здав. Навіть постачальник кормів-колаборант.

Хоча тих, хто чекав на “русский мир”, вистачало. Одні відразу почали співпрацювати. Інші спочатку були за Україну, а потім перебігли на той бік, коли пенсії від Росії отримали. У нас тут є бойня. То всі бачили, як її власник возив фурами м’ясо росіянам на пости, скуповував у них крадене. У громаді багато дрібних фермерів мусили виїхати. Бо до них прийшли і сказали: або ви співпрацюєте з нами, або тут не працюватимете. Я боялась, що і до мене прийдуть. Тому відразу перестала афішувати, що роблю. Коли дзвонили ті, кого я не знаю, то казала, що не маю ні молока, ні кіз. Але якби прийшли і поставили мені такі умови, то краще вже вирізати тих кіз.

Несвобода морально тиснула. І руки опускалися, і істерики траплялися такі, що хотілось усе кинути і поїхати. Потім на ранок прокидаєшся і думаєш: "Це моя земля, якого біса ви сюди прийшли". Була надія, що попри все буде Україна. Тим і трималися.

Як нас звільняли, то ми з чоловіком сховалися в кущах на городі, звідки бачили трасу: сидимо і рахуємо, що проїжджає повз. А потім чоловік каже: “А якого хрєна ми ховаємось? Це ж наші!”

Полетіли в село, а там уже всі зібралися, машини сигналять, люди плачуть. І “Калину” співали, і гімн. Була смішна історія. Зв’язок у нас ще не відновили, то ми ходили на гору край села, де його можна було зловити. І звідти побачили танк, у якому наші хлопці сиділи. Одне одному переказали новину – і вже за годину там черга: хто каву несе, хто борщик. Ми потім жартували, що то вони від нас у танку ховалися, бо ми їх загодовуємо.

Багато колаборантів повтікали, але є й ті, хто залишився, думають, що Росія вернеться. Ми їх усіх знаємо. Коли росіяни тут стояли, то страшно було, що вони здадуть. Але так діставали, що включала і гімн, і “Батько наш Бандера”. Стільки місяців чекали на своїх, що переклинювало. А тепер ті любителі “русского мира” з двору не виходять, на люди не показуються, бо їх починають морально давити.

Зараз у нас уже є електрика, я потроху відновлюю виробництво. Але асортимент поки що обмежений. Хтось із старих клієнтів дзвонить, то я роблю в основному різну качоту — то з насінням коноплі, то з винною скоринкою. А чоловік відправляє замовлення.

Мені ще до нового року казали братися до роботи, переконували шукати гранти. Але всередині було таке спустошення, розруха. То мені треба було віддихатися. З одного боку, радієш, а з іншого — розумієш, стільки втрачено за ці 8 місяців. Я ж напередодні війни приєдналася до нашої громадської спілки “Дорога вина та смаку Херсонщини”. Багато планів було. А зараз розумію, що нюанси виготовлення сирів за цей час забулися. І треба починати ніби наново. Згадувати, знову експериментувати. 

Але от зараз уже зробила дві головки гауди і чекаю, поки вони визріють, щоб скуштувати, чи все правильно. Бо перейшла на нову воду, а це означає, що все треба робити на новий лад. Якщо вдасться, то запущу цей сир знову.

Моя головна мотивація — діти. Маю їм щось залишити. Тому руки в черговий раз піднімаються. Думаєш, що треба ставити це все на ноги. Жити далі.

Фото: скрин відео

Олена СтрукОлена Струк, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram