Жива колекція
Купол 30-метрової субтропічної оранжереї чи то підпирає, чи то тримає на собі лівістона — найстаріша пальма університетського ботанічного саду. Велетка ніби намагається роздивитися тих, хто внизу, з висоти свого зросту. Конкурувати з нею метрами заввишки може, здається, хіба що араукарія. Лівістоні понад 180 років. Вона прибула сюди з ботанічного саду, започаткованого 1805 року при Кременецькому ліцеї. У свої найкращі часи колекція, якою опікувався ботанік Вілібальд Бессер, налічувала тисячі видів. Зрештою ліцей розформували, і він став базою для новоствореного Київського університету св. Володимира. Частину рослин його ботанічного саду так само перевезли до Києва, зокрема й пальму Лівістона.
— До певної міри з цього і почалася наша колекція. Вона має не тільки ботанічну цінність, але й історичну. Рослини багато бачили на своєму віку, хоч і не можуть про це розповісти. З іншого боку, їх можна побачити, — каже Марина Гайдаржи.
Задерши голову, я вдивляюсь у зелену шапку пальми. Це не перша війна на її рахунку, але вона тримається, як та шафка з півником. Хоча й не без допомоги.
— У пальми одна точка росту — розетка, і якщо та зламається, то все — рослина гине. Тож нашу лівістону ми підв’язуємо, — пояснює Марина Миколаївна.
А вона натомість з року в рік квітує, хоча нібито і вичерпала свій біологічний ресурс.
— Цим пальмам теж років 150-180, — Марина Миколаївна показує на дві рослини, що ростуть по сусідству. — Це фінікові пальми.
— І ви збирали врожаї?
— Усі запитують, — сміється вона. — Але обидва екземпляри чоловічі. Їм не вистачає жіночого. На жаль.
Наразі колекція тропічних і субтропічних рослин Ботанічного саду імені академіка О. Фоміна, який є одним з найстаріших в Україні, налічує понад 4 тис. видів. У 2015 році вона отримала статус національного надбання.
Упродовж 50 років Марина Гайдаржи є частиною цієї зеленої оази. Каже: що старшою стає, то краще розуміє, що життям багато в чому керує випадок. Колись їй запропонували на кілька місяців замінити співробітницю, яка зламала ногу. І так місяці розтягнулися на роки.
— Мені завжди було цікаво, як рослина росте. Іноді довго мучишся, і так її вирощуєш, і так. І ось воно — нарешті рослина зацвітає. Це свято. Нас іноді називають "трохи не при собі". Може, так воно і є, — усміхається вона.
Її дітище — колекція сукулентів, яка вважається однією з найбільших у Східній Європі.
— Утримувати колекції — дороге задоволення, — каже Марина Гайдаржи. — І кожен ботанічний сад фактично намагається на чомусь спеціалізуватися. Наша фішка — сукуленти. Приміром, у Національного ботанічного саду ім. М. Гришка — орхідні, камелії й азалії. Так, усі разом, ми стараємось скласти пазл рослинного розмаїття планети.
Ботсад вона очолює четвертий рік. І сумує за оранжереєю.
— Коли туди потрапляю, то в мене аж руки трусяться, так хочу працювати з рослинами, — каже Марина Миколаївна.
Але їй випала інша доля — уберегти ботсад під час війни. Як колись це зробив директор ботсаду Олександр Фомін. Кажуть, що розбите скло в оранжерейному комплексі він разом зі співробітниками затуляв ковдрами, аби врятувати рослини від холоду.
Неспокійна зима
— Я не дуже боялася, — каже Марина Миколаївна про перші дні повномасштабного вторгнення Росії. — Хоча бухкало, літало. Але все одно ми ходили по оранжереях, поливали рослини. Нас тоді залишилося п’ятеро чи шестеро співробітників на весь сад. Треба було зберегти рослини, це головне. На тому етапі ми впоралися.
Ледь не плакали, мабуть, лиш одного разу — напередодні 8 березня, коли зацвіли тюльпани, які ботсад щороку вирощує для університету. Вони буяли, і ніхто їх не бачив.
Страшно стало, коли почалися ракетні удари. Під час атаки у жовтні в оранжереї вибило кілька вікон.
— Здалося, що то вибухнуло в нас у саду. Навіть побігли дивитися. Виявилося, що прилетіло неподалік, — розповідає Марина Миколаївна.
Потім 17 листопада вилетіло ще кілька вікон. Щось закрили самотужки, з чимось допоміг університет. В іншому сад не постраждав, принаймні механічно.
— Напевно, Бог оберігає, — каже директорка.
Атаки збіглися з початком і без того складного сезону для оранжерейних колекцій тропічних і субтропічних рослин, який триває з листопада і по середину січня — тоді особливо темно і холодно.
В оранжереї ледь вловимий тонкий аромат. Жасмін, який рясно квітнув усе літо, й досі не хоче розлучатися зі своїми мініатюрними білими квітками. Ще одна чарівниця в чорному береті і блакитному робочому халаті, яка несподівано вигулькує з-за рослин, зриває одну таку і кладе мені у долоню. Це Лариса Гордзієвська — провідний біолог ботсаду і хранителька оранжереї папоротеподібних і голонасінних рослин.
— Мій син у п’ятницю після обстрілів заїхав у сад, — розповідає Лариса Павлівна. — Каже: “Був весь на нервах. Зайшов сюди – і одразу попустило, так спокійно стало”.
Вона робить невеличку паузу:
— Але нам неспокійно. Добре, поки що є тепло. Але ще рослинам потрібно світло. Сьогодні пощастило — сонце. Коли ж суцільні сірі дні, то ми маємо підсвічувати оранжереї. Через відключення електрики не завжди можемо. А рослини без світла страждають.
Деякі вже мерзнуть. Загалом оранжерейний комплекс університетського ботсаду живиться від міських тепломереж. І це великий плюс. Та попри наявність тепла в батареях, тропічні і субтропічні рослини все одно потребують додаткового обігріву, бо до ідеальних +18-20° дуже далеко. Навіть прийнятні +15° не завжди досяжні.
У кактусній оранжереї наразі +10°. Цю так звану низьку оранжерею зазвичай обігрівали ще й за допомогою електроконвекторів. Але через відімкнення світла рослини втрачають це джерело тепла. Сюди потрібні додаткові пічки. Добре, що запас дров у ботсаду є — вони вишукувались рядочком в одному з переходів між оранжереями, як охоронці на варті.
У великій оранжереї вже стоять два новенькі булер’яни.
— Ми їх замовили ще до війни на випадок, якщо рослинам не вистачатиме тепла. Бо минулої зими при -12° на вулиці в субтропічній оранжереї було +6°. Цього недостатньо. А якби температура назовні знизилась до -15°, то в нас вона ледь сягнула б +2°. А цього вже дуже мало, — пояснює Марина Миколаївна.
У такій критичній погодній ситуації булер’яни мали б додати пару градусів. Але хто ж тоді знав, що треба готуватися до гіршого — відключень електрики та ризику зникнення опалення.
І тут далася взнаки стара проблема оранжерей — через свій поважний вік вони вже давно втратили герметичність. Марина Миколаївна показує на щілини в корпусі субтропічної оранжереї.
— Їх усі не замажеш. У деяких оранжереях ми змушені були натягнути плівку, бо дме з вікон. Через це приміщення втрачає дорогоцінне тепло для рослин. Воно фактично неефективно використовується.
Оранжерейний комплекс давно потребує капітального ремонту. Деякі приміщення частково перекрили полікарбонатом десять років тому. Але цього замало, враховуючи, що зводили оранжереї в 1970-х — 1980-х роках і відтоді не ремонтували.
— Знаєте, як ото почався темний період, син закинув мені одну комп’ютерну гру. А потім питає: “Чого ти так нею захопилася?” Бо я в ній будую оранжерею. З кондиціювання, затіненням, освітленням, опаленням, — сміється Лариса Павлівна.
— Ми постійно говоримо про це з адміністрацією університету. Але ремонт оранжерей — це великі гроші, а в нас і без того брак фінансування. Нам потрібні партнери, які допомогли б привести їх до ладу, щоб зберегти колекцію. А поки що ми намагаємось робити це тими ресурсами, що є, і попри все, — каже Марина Гайдаржи. — Якщо не буде дуже низьких температур, якщо буде тепло в трубах, то ми виживемо. Якщо ж відключать опалення... Ми звернулися до міжнародної організації, щоб вони допомогли нам з придбанням великих теплогенераторів. Якщо це спрацює, то це одна справа, якщо ні, треба шукати інші варіанти.
Якщо, якщо, якщо...
— Зараз ми всі ходимо під цим словом “якщо”, — каже Марина Миколаївна. — Тож і говорити я можу тільки про сьогодні. Сьогодні ми живі.
Донат на тепло
Людмила Буюн, завідувачка відділу тропічних і субтропічних рослин Національного ботанічного саду імені М.М. Гришка, сміється, коли журналісти вчергове запитують її про улюблену рослину.
— Це ж як у матері спитати, яку дитину вона любить більше, — віджартовується Людмила Іванівна. Хоча насправді відповідь у неї є. Це орхідея гуаріанта боурінга. Загалом, мабуть, нічого дивного, бо ж орхідні — об’єкт її наукових досліджень.
“Зростає на скелях над урвищами, з яких течуть стрімкі потоки води... Надзвичайно витривала”, — розповідає вона у відео про тендітну рослину із суцвіттям бузкового кольору.
Витривалість — це те, що не завадить, особливо коли відповідати на питання доводиться часто. От і зараз ми стоїмо в оранжереї, де Людмила Іванівна розповідає про тропічну колекцію під акомпанемент снігу, що скочується з купола долу з гуркотом водоспаду.
Співробітники ботсаду стали голосами рослин. Відео і дописи у фейсбучній групі “Тропіки за склом” — теж частина намагань достукатися до всіх, хто може допомогти. Бо ціна питання — подальше існування колекції тропічних і субтропічних рослин, яка налічує понад 4 тис. видів і має статус національного надбання.
За останній місяць Людмила Буюн, мабуть, частіше ночувала в ботсаду, ніж удома.
— Були дуже складні моменти. Температури в оранжереях падали і до +6°, і до +4°. Тоді як рослини потребують щонайменше +15°, і то в нічний час. Коли відключали електрику, переставала працювати наша котельня. І тоді ми в оранжереях палили дровами. Цілодобово були на ногах, — розповідає вона.
З критичною ситуацією через неможливість підтримувати в оранжереях потрібний теплолюбним рослинам температурний режим ботсад стикнувся ще на початку широкомасштабного вторгнення.
Оранжереї саду обігрівають котельні на пелетах. Наприкінці лютого їхні запаси почали вичерпуватися, були перебої з постачанням. До логістичних проблем додалося те, що саме виробництво постраждало через воєнні дії. Тоді врятувало, що в ботсад передали пелети з однієї будівельної мережі.
— Ми їх розтягували по чайній ложці разом з дровами для булер’янів і якось протримались. Обійшлося не без втрат, — каже Людмила Іванівна. — Але тоді ми певною мірою були налаштовані оптимістичніше. Бо довший день і все ж справа йшла до весни і літа.
Азалії і камелії щедро цвіли, але на самоті. Фактично саме з них почався відділ тропічних і субтропічних рослин ботсаду після закінчення Другої світової війни. Його колекція, що налічувала тисячу видів, була знищена під час окупації Києва. Але в 1946 році співробітники привезли чимало рослин з Дрездена і Кримітшау як контрибуцію Німеччини за понівечене народне господарство.
Сезон цвітіння азалій і бузку — найпопулярніший серед відвідувачів. Саме в цей період ботсад зазвичай заробляв кошти, які потім спрямовував до спецфонду на прибирання території, оплату співробітникам, закупівлю техніки і сплату комунальних платежів, зокрема опалення.
— Це велике і важливе джерело надходжень. Тому що тих коштів, які виділяють з бюджету через НАН, ніколи не було достатньо. Тим більше їх не вистачало на опалення. А оплата енергоносіїв — це вагома стаття видатків, — пояснює Людмила Буюн.
Цього року через широкомасштабне вторгнення Росії сезон було втрачено, а разом з ним і можливості самотужки впоратися з зимовим періодом. А потім додалися ракетні удари по енергетичній інфраструктурі і відключення електроенергії.
Тому восени ботанічний сад разом з благодійним фондом "Peli can live" запустили кампанію «Тепло для оранжерей». Кошти йдуть на закупівлю пелет для котелень. За два місяці вдалося зібрати 1,9 млн грн. Але це наразі п’ята частина від потреби на цей опалювальний сезон.
— Немає такого дня, щоб ми не давали інтерв’ю. Показуємо рослини, дякуємо за внески. Це ініціює допомогу. Ми відчуваємо її, — каже Людмила Буюн. Так само ботсад активно співпрацює з волонтерською спільнотою.
Зараз оранжерейний комплекс підключили до міських тепломереж. А завдяки благодійникам зібрали кошти на теплові насоси. І те, і інше має зменшити навантаження на котельню і зробити комфортнішими умови для тропічних і субтропічних рослин. Але ще потрібні генератори, аби підстрахуватися на випадок блекаутів.
— У нас завдання — вижити, пережити цю зиму, бо відновити колекцію неможливо. Я наводжу вульгарний приклад: настав мороз — і десь там у теплиці померзли огірки. Це, звісно, погано. Втрата фінансова, але не трагедія. Візьмемо насіння і відновимо. Ці рослини відновити неможливо. У цих рослин немає вартості, їх не можна оцінити, — каже Людмила Буюн. — І те, що ми працюємо, — це наш внесок у майбутню перемогу. Принаймні мене тішить думка про те, що ми кожен щось робимо на своєму місці і тим самим тримаємо Україну.
Одна проблема на всіх
Нинішня зима і війна випробують усі сади з колекціями рослин закритого ґрунту, які не мають доступу до безперебійного теплопостачання. Кожен вишукує можливості для виживання. Приміром, Криворізький ботанічний сад оголосив збір коштів “Збережи красу” на опалювальне обладнання для оранжерей.
Або, скажімо, ботанічний сад Львівського національного університету ім. І. Франка. Йому надійдуть генератори на початку січня як допомога від колег з одного польського ботсаду.
Львівський ботанічний сад має 170-річну історію, і його колекції пережили період двох воєн, зараз для них триває третя.
— Дуже не хотілося б втратити рослини, зокрема ті, яким понад сто років, бо ці рослини є унікальними. Ми розуміємо, що за будь-яких обставин, навіть якщо завтра закінчиться війна, ми ті рослини не надбаємо знову для ботанічного саду, бо це не буде першочергове завдання для країни, — каже директор ботсаду Андрій Прокопів. — І всім нам, у ботанічних садах країни, потрібно виступити спільним фронтом, щоб мати систематичне опалення оранжерейних комплексів. Коли людині холодно вдома, то можна вдягнути светр, два светри і себе якось зігріти. Але з рослинами так не працює. На холод вони відреагують різко — спочатку пожовкнуть чи зів'януть листки, потім опадуть, і рослина загине. Дуже важливо знайти потрібні слова для керівників обленерго і обласних військових адміністрацій, щоб ботанічні сади віднесли до об’єктів критичної інфраструктури. Маємо зберегти колекції тропічних і субтропічних рослин, які доглядали кілька поколінь працівників. Зберегти навіть у час таких труднощів, що ми маємо зараз.
Оранжереї і теплиці львівського ботсаду розташовані у двох локаціях — у центральній частині міста і біля Личаківського цвинтаря. І там, і там опалення подається з твердопаливних котелень. Для безперебійної роботи опалювальної системи необхідне використання насосів, які подають нагріту воду до оранжерей. За відсутності електропостачання відразу виникає проблема з її подачею. Наразі рятують генератори, які облаштували теплопостачальні компанії. Але варто подбати ще й про альтернативи.
— Ми постійно в процесі вигадування резервних варіантів — плану A, B, C, — каже Андрій Прокопів. — На жаль, доводиться в такому форматі працювати. Від цього залежатиме, як ми пройдемо цю зиму.
Свою допомогу запропонував ботанічний сад Ягеллонського університету (Польща). Вони збирають донати на додаткові генератори для львівського ботсаду. До них підключать калорифери, які можна буде розмістити безпосередньо в оранжереях, аби мінімізувати ризики для рослин.
— Окрім польських колег, ботанічні сади України підтримують колеги з Великобританії та США. Зокрема, у вирішенні гострих потреб у генераторах, інверторах та іншому обладнанні — каже Андрій Прокопів. — Звісно, хотілося б вести з ними професійну співпрацю з вивчення рослин, підготовки проєктів. Але, на жаль, нинішні пріоритети дещо інші.
Зелені експонати
Марина Гайдаржи намагається пояснити, чому так важливо зберегти колекцію попри все і передати її далі. Фактично це те, що робили всі її попередники.
— Вважайте, це наша культурна спадщина. Зазвичай зрозуміліше, коли в цьому контексті говорять про картини або про 200-літні будинки. Але з ботанічними колекціями все працює так само, — каже вона. — А коли рослини квітують, то це ще й психологічна реабілітація, яка тепер особливо потрібна. Вони дають можливість хоча б трохи зняти напругу.
Університетському ботанічному саду 183 роки. Його колекцію тропічних і субтропічних рослин формувало не одне покоління науковців. Ось, приміром, старовинний “експонат” — енцефаляртос — пальмоподібний чагарник.
— Бачите, у середині його розетки — шишка, — каже Лариса Павлівна. — Але насіння немає, тільки насінневі зачатки, тому що рослина дводомна і цій дівчинці потрібен хлопчик. Загалом енцефаляртос дуже рідкісний. Особливо такі дорослі екземпляри. Їх і в природі небагато, бо шишки вони утворюють не кожен рік. І може бути так, що жіночний екземпляр дає шишку на цей рік, а чоловічий десь за кілька кілометрів – на інший. Воно росте, потребує дуже багато поживних речовин, але в результаті годує мавп і жуків. Ці рослини не конкурентоздатні. Тому і вимирають.
— Цей цикас (один з найдавніших представників флори, ровесник динозаврів. — LB.ua) я колись привезла з Африки, — Марина Миколаївна показує на відносно молоду рослину в горщику. — Ми були в Дурбані. Там велика колекція цикадових. Колега мені приносить щось схоже на яблуко і питає, що це таке. Я кажу: “Чесно, не знаю, але давайте його сюди”. І ось результат. Зараз покажу вам ще дещо.
Ми проходимо повз троянду, яка несподівано вирішила зацвісти взимку, мабуть, щоб підбадьорити людей. Марина Миколаївна зрештою завертає в непримітну кімнату, і ми опиняємось у вузенькій секції сукулентної оранжереї. Саме тут росте вільвічія дивна — ендемік Намібії, який належить до рідкісних і загрожених видів. Це єдиний екземпляр в Україні. Ззовні вона нагадує голову гвинторогого козла з двома довгими і закрученими листками.
З одного боку, ботанічний сад — вітрина рослин з різних куточків світу. З іншого — це фактично резервуари природи, в яких зберігають рослини, зокрема загрожені види. Приміром, у сукулентній колекції ботанічного саду з понад двох тисяч видів, різновидів, форм і сортів рослин шістсот вважаються рідкісними.
— Ми намагаємось їх виростити, домогтися, аби вони плодоносили, і отримати насіння. Це наша основна наукова задача. Таким чином живе сама колекція, — пояснює Марина Гайдаржи. — Але не тільки. Є рослини, які якщо не зникли з природи, то вони на шляху до цього. Їхній список чималий. Якщо така рослина є в ботсаду, то це, звісно, цінність і надбання ботанічного саду. Водночас якщо вдається її розмножити, то так можна допомогти відновити її популяцію в природі.
Колекція саду розширювалися, зокрема, за рахунок живців і насіння, які співробітники привозили з експедицій. Але відколи почалася активна робота зі збереження біорізноманіття і була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення (CITES), існують жорсткі обмеження на вилучення зразків рослин з місць їхнього природного існування. І цей спосіб поповнення колекцій тепер важкодоступний.
Тож і відтворити зібрання тропічних і субтропічних рослин з нуля або дуже складно, або й неможливо. Підтримувати його життя — окремий виклик. А от щоб втратити, достатньо однієї дуже холодної ночі.
