І
На початку слід уточнити використовувані терміни. «Перемога у війни», за лаконічним (і одним з найкращих) тлумаченням Безіла Ліддела Гарта, це такий повоєнний світ, який кращий від довоєнного хоча б для вас. Абсолютні втрати і набутки теж важливі, але вторинні по відношенню до головного.
З цього випливає, що війна – це гра з ненульовою сумою, тобто не обов’язково на одного переможця припадатиме один переможений. Значно частіше буває так, що війну програють обидва її учасники, а випадковим тріумфатором виявляється хтось третій (або взагалі ніхто).
Нарешті, у воєнному мистецтві є дві головні стратегії – «виснаження» та «винищення» – а також спектр проміжних варіантів. Найчастіше бойові дії розгортаються за першим сценарієм, коли приблизно рівні за силами та підготовкою супротивники борються до виснаження ресурсів одного з них. Ця стратегія простіша і для аналітиків в штабах, і для генералів у полях.
Другий сценарій передбачає швидкий і рішучий розгром супротивника, доки він не встиг повністю мобілізувати свої ресурси. Як не парадоксально, застосовується він у двох протилежних випадках – коли А набагато сильніший за Б, і коли А набагато слабкіший за Б. У першому все відбувається природнім шляхом (Росія проти Грузії у 2008 році). У другому – це єдиний шанс для А не програти «довгу війну» шляхом знищення Б на випередження. Зрозуміло, для цього потрібно мати на голову компетентніших командирів та на порядок кращу військову організацію. Найвідоміша з таких стратегій – німецький бліцкриг.
Озброєнні цими знаннями, розглянемо хрестоматійний приклад застосування обох стратегій – Другу світову війну – і відповімо на питання, коли ж Німеччина її програла.
ІІ
В середині 30-х років минулого століття в світі існувало чотири справжні потуги зі своїми моделями системи міжнародних відносин. Першу складали беззаперечні переможці Першої світової (Британія, Франція) та інші бенефіціари (Польща). Вони прагнули залишити все, як є, тобто можливість і далі отримувати вигоди зі світового імперіалізму.
До другої потуги входили переможені (Німеччина, Угорщина), а також «переможені у стані переможців» (Італія, Японія). Вони прагнули, по-перше, переділити імперіалістичний світ на свою користь, а по-друге, утвердити правий авторитаризм як глобальний еталон замість англо-французької демократії.
Третя потуга – це СРСР, Монголія і Тува (до 1944 року – незалежна держава). Червоні прикликали чуму на обидва імперіалістичні доми, натомість пропонували встановити на планеті ліву ідеократію під гаслами загальної справедливості.
Ну і четвертими були США, на той момент – ізоляціоністські. Але коли сила речей втягнула Америку у вир війни, вона одразу запропонувала власний проєкт – теж антиімперіалістичний та ідеократичний, але, на відміну від радянського, демократичного спрямування.
З ресурсної точки зору Німеччина та «вісь» її союзників були найслабшими претендентами на світове панування. Реальність цього була продемонстрована під час Першої світової. Не зумівши миттєво розгромити Францію у 1914-му та Росію у 1915 році, Німеччина була затиснута між двома фронтами, втратила надію на перемогу і фактично агонізувала до початку 1918-го. Російська та українська революції дали Берліну ще один шанс, але було вже запізно. Тінь жаху війни на два фронти та на виснаження висіла над кожним німцем 20 років поспіль.
Щоб уникнути повторення попередньої катастрофи, Третій Райх мусив розбивати своїх ворогів поодинці, тобто не просто швидко, а блискавично. І завдяки саме якості людського матеріалу, а не технічній перевазі, ця стратегія успішно спрацьовувала проти Польщі у 1939-му, Данії з Норвегією та Франції у 1940-му, Югославії з Грецією у 1941 році.
Однак у війні проти СРСР наступив перелам. Запаморочення від успіхів, помножене на величезні радянські терени, призвело до провалу під Москвою. Бліцкриг не може стояти на місці, якщо не наступ – то поразка, хоча від мети німців відділяли якісь 30 кілометрів. Не зумівши за одну кампанію взяти червону столицю і вивести Союз із гри, Райх опинився у фактичній ситуації війни на два фронти.
Суто теоретично у Німеччини ще був шанс, якби Японія прийшла їй на допомогу, однак японці завдали удару по Перл-Харбору, а не Владивостоку. Отже, саме в грудні 1941 року, з поразкою під Москвою та початком американо-японської війни, Німеччина програла Другу світову. Цієї миті зникла навіть найменша надія, що повоєнний світ буде для Берліна кращим за довоєнний.
Втім, у Райху була ненульова ймовірність звести загальний рахунок до нічиєї. Для цього потрібно було у 1942 році відрізати СРСР від кавказької нафти, і тоді радянська машина просто зупинилася б (родовища Сибіру ще не відкрили). Це дало б німцям додаткові кілька років, що в тих умовах значило чимало. Можна припустити, що і висадки в Нормандії у 1944-му не відбулося б, якби червоні армії не входили до Європи з іншого кінця.
Як ми знаємо, ця мета теж не була досягнута, і після поразки під Сталінградом капітуляція Німеччини стала лише питанням часу. Ні, це не означало, що Вермахт втратив боєздатність – так, Харків ще тричі переходив з рук в руки, а локальні наступи траплялися і 1945 року. Однак в глобальному сенсі це вже нічого не змінювало.
І хоча за порівняння тієї війни з нинішньою я постійно зазнаю критики, все одно залишаюся при думці, що в цьому немає нічого страшного – пояснювати нове і невідоме завжди краще через старе і відоме.
ІІІ
Тож як тепер виглядає російсько-українська війна з 2022 року в світлі викладеного вище?
1. Росія справді планувала повторити Грузію-2008, але у більших масштабах та до «остаточного вирішення українського питання». Москва реально вірила, що Київ впаде за 2-4 дні, а вся Україна – за два тижні.
2. Щоб встигнути до того, як Захід очухається і почне підтримувати українців, Росія застосувала більшість елементів бліцкригу з поправкою на сучасну ракетну зброю. Не те щоб вона наслідувала Райх у 1941-му, радше США в Іраку 2003-го.
3. На жаль, на Заході, під впливом нещодавньої афганської катастрофи, теж не вважали Україну здатною до тривалої оборони. І саме тому насичували наші війська індивідуальними протитанковими ракетами – для майбутньої партизанки.
4. Однак Україна не просто встояла, а на кількох напрямках навіть завдала російським військам відчутних поразок. Замість кількох днів, битва за Київ тривала понад місяць – з відомим результатом. І саме в цей момент кремлівський бліцкриг зазнав остаточного краху – тепер не лише Україна, але й Захід відчули в собі сили для повноцінного протистояння. І саме з цього моменту (поразка під Києвом та звірства в Бучі) Росія втратила будь-який шанс на перемогу – тобто на кращий повоєнний світ.
5. Так, це не означало завершення війни. На т.зв. «другому етапі» росіяни вдалися на Донбасі до перевіреної тактики випаленої землі, створили перевагу в силах, позбулися ілюзій. Але й українці теж підготувалися краще, а Захід, нарешті, розгорнув нормальну логістику для подолання снарядного голоду квітня-травня. Тепер Москва вже не могла претендувати на всю Україну, вона лише хотіла звести все до нічиєї – «домовитися посередині» – тобто завоювати весь Донбас і прокласти сухопутний «міст» до Придністров’я. Тоді можна було б закінчити війну поділом України на кшталт Кореї. Але сьогодні, коли я пишу ці рядки, здається, що і на це у росіян немає сил.
6. Отже, хай пробачать мені читачі цю аналогію, Росія програла свою «битву під Москвою» під Києвом та свою «Сталінградську битву» на Донбасі. Відтепер у неї нема жодного шансу переломити хід війни на свою користь. Так, бойові дії ще триватимуть, і не факт, що ЗСУ пройдуть парадом по Червоній площі. Так, будуть гинути солдати на передовій та цивільні в тилу. Так, загарбники ще цілком здатні спробувати вгризтися в Краматорськ і Слов’янськ та захопити нові райони Херсонщини та Запоріжжя. Нарешті, можливі формальні анексії цих територій. Але від поразки в стратегічному масштабі це росіян вже не врятує.
7. Після остаточного переламу на Східному фронті війна тривала ще майже 2,5 роки. Але російська армія – не Вермахт, вона розкладеться значно швидше. Тому з одного боку, не слід впадати в негайну ейфорію «двох-трьох тижнів», але й піддаватися паніці та журбі теж не варто.
Ну і наостанок. Те, що Росія в глобальному сенсі програла війну, не означає, що Україна її автоматично виграла. Щоб наш повоєнний світ був кращим за довоєнний, нам слід чимало попрацювати – і всередині країни, і за кордоном.
Бо ж «виграти мир» іноді буває не простіше, ніж «виграти війну».
