Коли лежиш під обстрілом, час тече уривками; він вимірюється відрізками від одного до іншого прильоту.
Думаєш: ось ти прожив цю відстань між попередньою і теперішньою міною; оця не влучила – отже, житимеш до наступної, і так далі.
Якщо обстріл достатньо щільний, то бігати вже немає сенсу. Лишається тільки лежати там, де лежиш.
Це хвилини, коли дуже багато думаєш.
Вибухи поруч перетворюють на секунду простір у хаотичну суміш. Вона складається з вогню, пилу, гострої, як бритва, сталі і того, що щойно було стінами, деревами, автівками. Потім кожен з компонентів цієї суміші йде своїм шляхом.
Осколки летять з тихим свистом якнайдалі, вогонь гасне, пил деякий час тримається, і потім його зносить вітер.
Згори деякий час сиплеться сміття і земля.
Якщо лежати і дивитися у небо під час обстрілу, то перед очима пропливатиме пороховий дим зі своїм специфічним кольором і запахом.
Згори падають гілки, зрізані уламками. Дерева на очах втрачають зелень. Одні листки вибухи зривають, інші – обпалюють, і ті скручуються у трубки.
Небо стає все виднішим.
Поки лежиш – то думаєш, наприклад, про того, хто знаходиться там, з іншого кінця траєкторії польоту снаряду. Уявляєш – коли вже він перестане слати ці страшні удари знову і знову? Коли вже він стомиться, чи коли отримає наказ ''досить''?
Попри те, що тут, серед обстрілу, панує вибухаюча матерія, для артилериста це у більшості випадків є рутинною роботою.
Думаю, жодна людина не здатна відчувати стільки люті, скільки їх несуть до противника залпи зброї.
Артилеристу теж хочеться жити, скоріше закінчити, тому що по ньому ось-ось почнуть стріляти у відповідь.
Специфіка нинішньої війни, описана вище – це та реальність, у якій піхоті інколи доводиться жити і воювати тижнями.
Оскільки гармат та іншої артилерії у росіян все ще значно більше, чим у нас, то противник може собі дозволити одночасно вести артилерійські дуелі і при цьому щільно "обробляти" наш передній край.
Радянський союз цілком усвідомлював ваду своєї артилерії, а саме – недостатню точність. І намагався компенсувати якість свого вогню кількістю. Арсенали, котрі дісталися московитам з розпадом СРСР, виглядають воістину бездонними.
Подейкують, що наші розвідники підслухали, як начальник ворожої батареї скаржиться, що у нього майже не лишилося снарядів, і просить терміново привезти ще. "Майже" – це декілька сотень, приблизно по сто на кожен ствол...
Росія має таку силу-силенну стволів, що може собі дозволити обстрілювати всі місця, де ПОТЕНЦІЙНО можуть перебувати українські сили.
Якщо потрібно взяти населений пункт, то його планомірно за кілька днів руйнують до фундаментів. Якщо будинки там міцніші, то використовують цар-гармати на кшталт "Піону", котрі взагалі призначені для стрільби ядерними боєприпасами.
Стріляють по лісам – там може бути піхота, а отже, обстріл ведеться по усій площі лісу.
Артилерійським вогнем проріджують практично усі більш-менш густі лісополоси вздовж доріг і залізниць.
Попри те, що кажуть, ніби РФ має обмежений запас крилатих та балістичних ракет, ця зброя все ще застосовується активно. В прифронтовій смузі регулярно обстрілюються навіть відносно далекі від передової місця.
Тактична ракета здатна скласти багатоповерхівку – а міста на Донбасі на кшталт Костянтинівки, Бахмуту чи Краматорську можуть щодня отримувати по кілька таких ракет.
Цілять у місця розташування військових частин – знову-таки, радше у потенційні локації, аніж реальні.
Обстріли бувають різні. Мінометні, гарматні, танкові. Швидкі і повільні, розраховані на вимотування нервів.
Гірше за гарматний обстріл – гарматний обстріл з коригуванням. Як правило, коригують за допомогою безпілотника.
Гірше за коригований обстріл – це обстріл з гелікоптера чи літака, бо тоді стрілець своїми очима, в реальному часі бачить, куди влучають його ракети чи снаряди, і миттєво робить поправки.
Нещодавно міністр оборони озвучив цифру в 100 чоловік загиблих щодня. Цілком можливо припустити, що з них 90 – це від артилерійського вогню.
Але цифри про все не розкажуть.
Снаряди, ракети і міни не тільки вбивають та ранять. Ще травмується психіка.
Один із небезпечних ефектів від перебування під постійними обстрілами – це втрата відчуття небезпеки, котре поєднується із помутнінням свідомості.
Деякі люди просто перестають реагувати на вибухи, ходять, мов сомнамбули, не пригинаючись та ігноруючи небезпеку.
Цілком може виявитися, що вилікувати від фізичних поранень – легше.
Зовні така людина (поки що) неушкоджена, але, якщо з нею заговорити – стає зрозуміло, що вона вже надовго не боєць.
Такими є невидимі рани від обстрілів.