Козаровичі. “Дайте мирного неба”
Вирушаємо з Києва колоною з гумконвоєм та військовим супроводом. На обгін часто йдуть автомобілі вибухотехніків.
Козаровичі – перше село, де ми зупиняємось. Український військовий підходить до жінки літнього віку, вкутаної в теплу хустку.
– Доброго дня. Та не бійтеся мене. Може Вам може щось треба? – Та хліба і води може. Дякую. Слава Україні!– Героям слава! Дай боже вам здоров'я.
Народ переважно похилого віку збирається напрочуд швидко. Люди виглядають змарнілими й тривожними. До нових автівок в селі ставляться з підозрою. Кожен отримує продуктові набори, засоби гігієни.
– А це що, гуманітарка? – питає розгублена жінка. – Так. Що вам дати? – Уже нічого не треба. Хіба мирного неба.
Далі дорогою бачимо три танки з українськими військовими. Наш супутник – тероборонець Дмитро – передає захисникам цигарки, сосиски та консерви. Ті вдячно посміхаються та показують знак перемоги.
Коленці: полювання на учасників АТО
Ми зупиняємось в селі, куди російські військові навідувались двічі. За словами місцевих, вороги допитувались, чи не ховають тут українських солдатів.
“Росіяни за адресними списками виловлювали учасників Антитерористичної операції на Донбасі. Вони знали поіменно, хто тут живе. Декого вивезли з мішками на голові, два дні потримали в полоні й відпустили, а одного чоловіка ми досі не знайшли”, – розповідає дід Анатолій.
Пенсіонерка Ганна Олександрівна вважає, що колишніх українських армійців “здала” місцева жителька, громадянка РФ. Вона, каже, вибігала на зустріч ворожій колоні зі словами: “Ура, освободители пришли!”. Запропонувала їм свою допомогу, за що отримала пачку цигарок. Зараз нею, за словами селян, займається Служба безпеки України.
Люди кажуть: окупанти не оминули увагою жодну хату в Коленцях.
“Росіяни першого разу пробули в нас шість годин. Виставили свої патрулі через кожні три метри і з автоматами до нас заходили. У будинках без власників виривали двері та з погребів все виносили, а потім собаку ногами били. Постукали до мене. Я вийшла і – в плач. Внучка каже: “Не стріляйте!” А вони відповідають, що приїхали нас “освобождать”. Я хотіла спитати, від кого, але вирішила промовчати, – згадує зі сльозами літня жінка. – Односельчанина Леоніда застрелили просто так, коли він їхав на своєму авто. Вони могли вбити людину за питання: “Хлопці, а що ви тут робите?” А ще американці мали в нас притулок для дітей-сиріт. Вони були добре забезпечені продуктами, корів тримали. А ці рашисти приїхали двома “камазами”, зруйнували замки й позабирали все начисто: продукти, бензопили, дитячі іграшки, навіть гітари”.
Український військовий просить її не плакати.
“То мабуть від щастя, що тут тепер свої”, – відповідає.
Біля вцілілої церкви волонтери роздають гуманітарну допомогу. За словами місцевої жительки, ще місяць тому на цьому місці на очах всього села допитували трьох юнаків: “Росіяни зловили молодих хлопців. Роздягли їх повністю під церквою, шукали “наколки” й били. За годину відпустили. А потім вкрали вино у батюшки, яке призначалося для причастя”.
Селяни кажуть, що зараз село зажило спокійним життям: люди працюють на городах і полях. От в ліси – ні кроку, хоч серед жителів – багато мисливців. Та окупанти щедро замінували ліси й покрали у місцевих зброю.
“Вони й мисливську зброю вилучали за списками. Хто не віддавав, того дуже били. У Романа забрали зброю, а його зять не віддав. Вони подивились по списках, повернулись і били цього хлопця. Він віддав зброю, але вони все одно його забрали й катували. Гірше себе поводили, ніж звірі”, – зауважує дід Анатолій наостанок.
Уже на виїзді, через заднє скло автівки помічаю, як до церкви збігаються брудні й голодні пси. Їх годують селяни, дістаючи харчі з пакетів.
Термахівка: “Їх били, виводили розстрілювати по одному”
На в'їзді в село – вирваний з землі хрест. Ліворуч колишня стоянка росіян – сільська хата. Власниця каже, що її житло забирали зі словами: “Це вже не твоя земля, це все наше”.
Двір всіяний мотлохом – залишками побуту ворожої армії: коробками їхніх сухпайків, упаковками з-під соку з назвами “Гость”. Посеред двору – халабуда з написом “Три богатиря”, яку склепали невідомо для чого. Всередині будинку – купи сміття, антисанітарія.
У березні тут 15 днів катували мирних жителів.
“Росіяни взяли в полон п’ятьох молодих хлопців: мого однокласника Богдана, ще одного Богдана, сусіда, Руслана, Андрія і Дениса. Це звичайні хлопці, а їх обізвали коригувальниками вогню, хоч у нас тоді зв’язку не було. Богдану двічі прострелили ноги й не надавали ніякої медичної допомоги. Їх били, виводили розстрілювати по одному. Стріляли в повітря, а потім інших допитували, щоб ті, боячись, щось їм розповіли. Хлопці нічого не казали. Тоді приходили їхні старші за званнями і били наших ногами по обличчю. Вони навіть в туалет не могли нормально сходити, бо руки весь час були дротом зав’язані. Якось їм принесли людину без одного вуха, з “воєнніком” на проламаній грудині, з простреленими всіма кінцівками. Росіяни змусили полонених вирити могилу й труп закопати. Ось тут навіть могилка є. Ще росіяни у нашому селі гребли все до останнього. Вони заходили до людей в будинки і просто забирали навіть жіночу білизну, кросівки, дитячий одяг. Машини крали. І постійно говорили, що прийшли нас визволяти”, – розповідає Олег.
Під час окупації чоловік з молодою дружиною та 9-місячною дитиною переховувався від обстрілів у підвалі. А коли бої ставали інтенсивнішими, його друзів полонили, тікав з родиною через ліс від ворога, щоб сховатися.
У Термахівці кажуть, що окупанти не шкодували навіть жінок та дітей: з них знущались та постійно залякували. Жителів двоповерхівки в центрі села часто виводили в ряд й казали, що в них один шлях: або пішки в Білорусь, або розстріл.
“Якось пропало їхніх два хлопці, москалі. Росіяни прийшли до нас і кажуть: “Діти лишаються, а ви виходьте”. Ставлять всіх в ряд: жінок, матерів, пенсіонерів. Перезаряджають автомати. Моя дочка ніколи російською не розмовляла, а тут російсько-українськими словами почала проситися не розстрілювати, бо діточки маленькі. Дітки у вікна дивились і плакали. Росіяни кажуть: “Якщо не знайдемо двох наших, то ми вас всіх розстріляємо!” А вночі наводили точки на вікна й кричали: “Максимов! Іванов!” Вони їх потім знайшли. Ті п’яні десь блукали А якби не знайшли, то розстріляли б наш дім”, – каже Галина Сергіївна.
У жінки руки тремтять. Поки розмовляємо, приїздить на велосипеді її 10-річний онук, зауважує людей в камуфляжі й відразу ховається за спину бабці. Старенька каже малому не боятись, бо це українські військові. Хлопчик та воїн потискають руки.
Поліцейські спілкуються з місцевими й документують військові злочини та злочини проти людяності.
“А потім ще раз прийшли, пошикували нас і кажуть: “Ваш дім на контролі. Ми шукаємо диверсантів”. А тут живуть лише пенсіонери з інвалідністю та матері з дітьми. Обшуки були постійно. Двері квартир гранатами порозбивали та поперевертали хати. Що ти шукаєш у мене в шухлядці? Вони шукали не золото чи гроші. Вони шукали диверсантів. У шухляді, еге ж! А в мене їсти на газу варилося. Я думала, що поки він шукатиме тих диверсантів, то буде пожежа. Біжу до хати, а за мною автоматчик біжить зі словами: “Не йдіть, бо буду стріляти”. Та що не йдіть, якщо буде пожежа! Господи, і в смітниках щось шукали, люки відкривали. Ну, що ти там шукаєш? Разів п’ять на день до нас приходили, вже стежку протоптали. Вони в мене лише телефон забрали, подарований сином на Новий Рік. А квартиру сусідів тричі грабували. Забрали все. Голі стіни”, – згадує сусідка Ольга Михайлівна.
На повороті на Малин бачимо руїни від десяти будинків. Деякі хати знищено під корінь. Сюди 26 лютого росіяни скинули дві авіабомби та вбили п’ятьох мирних жителів.
“Перший удар був в ставок, а другий – в мій будинок. Моє щастя, що я в крайню кімнату заскочив і впав на підлогу, бо інакше мене вже не було б. Мама інвалідом була, он її візок стоїть. А мамину сестру з хати викинуло й навпіл перебило. Люди допомогли поховати їх на городі, бо на кладовищі не дозволяли ховати російські солдати. А якби ми в погріб заскочили, то живі були б, двері встояли. Але ж хто знав, що таке буде? Я думаю, що росіяни сюди не воювати прийшли, а мародерити й вбивати. Це ж вбивства, інакше як це назвати?” – розповідає Сергій.
Чоловік приводить нас до могил його рідних і замовкає з кам’яним виразом обличчя. Каже, що чекає приїзду судово-медичних експертів задля ексгумації та належного перепоховання на цвинтарі. Поруч з могилами нещодавно зораний шматок землі.
“Що я робитиму тепер? Город посадив, а далі буде видно”, – каже.
У дворі навпроти поховане подружжя в одній ямі. Сусід розповідає, що знайшов жінку біля своєї хати. Вочевидь, зачувши гул, втікала до нього в погріб, але не встигла. Їй відсікло голову осколком, а чоловікові відірвало ногу. Невдовзі росіяни пограбували їх будинок.
З живого на цьому подвір’ї – жовті квіти, які пробились крізь засіяну уламками авіабомби землю.
Іванків: “кіно” з білоруською гуманітаркою
У Іванкові виразно багато військових, переважно вцілілі будинки та людна площа у центрі селища. По діагоналі від селищної ради – випалена вщент горішня квартира п'ятиповерхівки, вочевидь, мінометною міною або танковим снарядом.
“В Іванків у перший день війни заїхали чеченці. Я ідентифікував їх по бородах та нахабству. Знищена квартира у моєму будинку – наслідок їх приїзду. Вони просто вистрілили туди, аби взяти людей під контроль. Дяка Богу, що ми були в той момент в підвалі. У домі спрацювала сирена, тоді ще були світло та вода. Ми з вікон вилазили й гасили пожежу. Дісталося домівці мирної доброї бабусі, яка вже виїхала звідси до родичів. Коли росіяни заїздили колоною, вони залякували нас і цілились зі сміхом по машинах цивільних. За кадировцями зайшли буряти, військові з Твері та Пскова в перемішку з білорусами. Були навіть наші з Харкова, які воювали за Росію. “Орки” встановили блокпост на площі, запровадили комендантську годину і взяли в полон людей, які гасили вогонь, коли зайнялась пожежна частина. Батька моєї подруги, який не може жити без таблеток, забрали в полон, а потім викинули як непотріб у Чорнобилі. Страшні бої були на околиці селища. Коли росіяни відступали, то крали, що могли. На танках були пральні машини, мішки картоплі та цибулі. Але, на щастя, людей тоді не вбивали”, – розповідає місцевий житель Андрій.
В Іванкові пошрамовані від уламків ворожих снарядів близько 30 будинків та знищена вщент вулиця 8 Березня – вона поруч з окружною дорогою, де тривали бої. 25 лютого окупанти скинули тут дві потужні авіабомби. Ніхто не загинув, бо мешканці ховалися в підвалі. Один з власників зруйнованого будинку гірко посміхається, зачувши слова: “Головне, що всі живі”.
“У мене не ті роки, щоб відбудовувати майже з нуля. Усе побите, все знищене, – каже. – Я контакту з окупантами не мав, але чув, що вони розстріляли людей: наприклад, священика, який їхав зі служби й наче хотів зупинити колону російської техніки. Розстріляли й тих, хто його собак годував. Лежали тіла дуже довго, поки дали їх забрати й поховати”.
“У цьому регіоні був Бог, він просто зберіг людей”
За офіційними даними, російська армія вбила в Іванківській громаді 45 осіб, 10 жителів зникли безвісти, повідомляє голова селищної ради Іванкова Тетяна Свириденко.
Ми розмовляємо у її кабінеті, де на видному місці – портрет Тараса Шевченка та герб громади з девізом «В ім’я життя».
“Іванківська громада за площею найбільша в Україні та в області – 81 населений пункт. У цьому регіоні був Бог, він просто зберіг людей. Великий янгол-охоронець ще є над нами, бо при таких руйнуваннях відносно невелика кількість жертв. Найбільші руйнування проходять по західній стороні громади: сіл Захарівка, Підгайне майже немає. Села Кірове, Слобода Кухарська, Заруддя, Тетерівське, Людвинівка – 50 на 50 зруйновані, Кухарі та Варівськ на 80% зруйновані, – розповідає Тетяна Свириденко – У Ладижичах – до 30 будинків зруйновані. В Підгайному ями від мін глибиною 7-8 метрів, завширшки як половина мого кабінету. І в тому селі нічого нема: ні заводу, ні пароходу, ні військової частини. Навіщо їм треба було це село? Їх логіку зрозуміти неможливо. Проте жорстокості їм не позичати. Коли цивільні особи наближались до російських блокпостів, їх без попередження розстрілювали. На перехрестях кількох сіл, де йшли колони, до 500 метрів ніхто не давав можливості наблизитись та вижити. І машини, і людей на велосипедах відразу розстрілювали”.
За словами голови громади, у перший день повномасштабного наступу з Іванкова практично ніхто не встиг виїхати. Із зони відчуження російська техніка йшла цілодобово й безперервно. Евакуаційних коридорів не було, громада жила в повній окупації.
Тетяна Дмитрівна розповідає, як їй вдалося вижити, попри полювання окупантів на представників влади.
“Можете уявити ситуацію: 24 лютого на роботі я, заступники і депутат обласної ради, заходить керівник поліції й каже: “Ми відступаємо”. Керівник прокуратури та тероборона теж відступили, бо військкомат сказав евакуюватись. За моїм проханням голова ОДА залишив екстрену медичну допомогу. Чотири машини екстреної допомоги всю окупацію були на роботі. Вони нас виручали: евакуйовували швидко людей, які хотіли вийти з дуже небезпечних регіонів, рятували і тих, хто возив хліб, відвозили ліки, доставляли хворих та поранених до лікарні. Я тут була весь час. До 6 березня ще можна було пройти і до магазинів, і до хлібозаводу. А 6 березня окупанти знищили наші “вишки” (мобільного зв'язку, – LB.ua), і ми залишилися без світла та зв’язку. Вони почали шукати учасників АТО та керівників органів місцевого самоврядування. Я дякую людям, які мене переховували і знають погодинно, де я була до 31 березня. Вони мене врятували від окупантів”.
Голова ОТГ каже: під час окупації працював хлібозавод та лікарня, екстрені служби, приватні підприємці, які відкривали на 3-4 години магазини та аптеки.
“Є підприємці, які виїхали й сказали: “Дмитрівна, роздай наш магазин”, – згадує вона. – У повній окупації третього березня ми магазин централізовано роздали під нуль, курятину розвезли до інтернатів. А з 6 березня були моменти, які не можна публікувати… Скажу єдине: наші військові гарно працювали, – згадує вона. – Були тут кадирівці, буряти й росіяни та техніка була з літерою “V”, «Z» . Коли українські військові починали їх знищувать, то вони виїжджали на центральні вулиці Іванкова й ховалися між будівлями житлових кварталів мирного населення. Прикривались людьми”.
До мирного населення в районі скрізь ставились по-різному. Росіян дивувало, що залишилось багато людей, а жодна установа не працювала. І дратувало, що пайки з їх рук брали далеко не всі:
“Росіяни в центрі на площі роздавали білоруську гуманітарку. Вони це фільмували. Потім поїхали на працюючий хлібзавод, щоб зробити масове “кіно”. Із живої черги не всі кинулись на їх гуманітарку, а спокійно чекали хліба”.
Тетяна Свириденко зізнається: зрадники в районі були. Вони здавали учасників АТО та водили по адресах проживання працівників органів місцевого самоврядування. Частина з них приїхали сюди жити за кілька років, деякі за кілька місяців до повномасштабного вторгнення.
“Старости й громадяни надали інформацію, СБУ працює по колаборантах. Поліція виявляє, документує та затримує мародерів”, – каже голова ОТГ.
Зараз Іванківська громада повертається до життя. У районі працюють комунальні служби, відновили роботу суд та казначейство. У 55 населених пунктах відновили електроенергію. У 50% сільського регіону відновили водопостачання. Працюють магазини, банкомати, співробітники “Укрпошти” розвозять пенсії.
Наразі 50% району розмінували. Вибухотехніки виїжджають щодня, бо є роботи і на дорозі, і в полі, і в приватних будинках та дворах.
“Ми чекаємо повного розмінування, щоб в сільськогосподарському регіоні кожен міг обробити свій клаптик землі. Розуміємо, що йтиме велика відбудова України. Кожен має повністю засадити своє поле, і на тому полі має бути не тільки на нього, а й на того, хто по сусідству. Маю надію, що до 9 травня Збройні Сили України зроблять з “орків” фарш, і все буде добре. А далі відбудовуватимемо країну”, – завершує селищна голова Іванкова.
На зворотній дорозі виходить сонце і освітлює зелене поле. Бачимо лелек, що повернулись до своїх гнізд, тих, які вціліли.
