Я пам'ятаю, як реанімації стали відкритими. У 2016 році я саме почав проходити інтернатуру. Одного прекрасного дня в реанімацію принесли лист А4, підписаний головним лікарем: «Донести до відома персоналу». На аркуші був наказ №592 МОЗу про те, що тепер родичі можуть перебувати в реанімації 24/7. До наказу не додавалося ніяких інструкцій. Просто наказ, просто треба відчинити двері. Але головне, що в комплекті з наказом не йшла нова реанімація.
Система виявилася не готова до відкритості з чотирьох причин: невміння лікарів комунікувати, непристосованість фізичного простору, нестача персоналу та охорони.
Так, медики не вміють комунікувати, і це треба визнати. Не знаю, чому всі вирішили, що талант до комунікації в медпрацівників ушитий у код ДНК. Цю навичку потрібно здобувати, як і будь-яку іншу.
Друге. Більшість відділень реанімації та інтенсивної терапії в Україні не відповідають навіть вітчизняним стандартам, я вже мовчу про закордонні. Відкриті реанімації припускають наявність зон відпочинку для відвідувачів - місць, де можна поїсти, відпочити, прийняти душ, сходити в туалет. У палаті в найгіршому разі повинні бути 2-3 пацієнти, в найкращому - один. У реальності це від 4 пацієнтів і більше. У відділенні, де працюю я, часом ніде поставити навіть один стілець для відвідувача.
Третя проблема - брак персоналу. Неможливо контролювати дії родичів. В ідеалі потрібен незадіяний у медичних маніпуляціях персонал, який взяв би на себе функцію комунікації та контроль за відвідувачами.
Наведу приклад з нашого досвіду. У відділенні реанімації та інтенсивної терапії в окремій палаті лежить мама з дитиною, в іншій ми проводимо серцево-легеневу реанімацію. Мама кілька разів кличе медсестру. Медсестра йде, тому що там дитина, а тут літній пацієнт, у якого мало шансів. Я продовжую СЛР, медсестра з'ясовує причину, через яку нас кликали матір. Щоразу виклик необґрунтований, то дитина не так кашлянула, то не таким видався мамі пульс на кардіомонітор і т.д. При цьому якби щось дійсно пішло не так, кардіомонітор дав би нам про це знати своїм пронизливим вереском, але він мовчав.
З одного боку, я розумію стурбованість мами, а з іншого - не можу розірватися навпіл і приділити увагу всім. Тому нестача персоналу - одна з наріжних проблем у такі моменти. Коли ситуація екстрена, всі сили направляються на її ліквідацію, і немає медсестри чи санітарки, які могли б заспокоїти маму. А з іншого боку, я все ж радий, що мама поруч з дитиною, оскільки я в цей момент в іншій палаті і не бачу дитину, не можу контролювати її стан, сподіваюся лише на кардіомонітор.
Четверта причина, чому система виявилася не готовою до відкритості, - відсутність охорони. Медичні співробітники не особливо захищені і за зачиненими дверима, а у відкритих реанімаціях - тим більше. Звичайно ж, випадки нападу на медпрацівників рідкісні, як і «катування» з боку медперсоналу, але про перший говорять мало, а про другі складають цілі новинні сюжети. Відкриті реанімації, відділення вимагають наявності охорони. Тому що не медпрацівники повинні боротися з п'яними родичами або родичами в стані афекту, які не тямлять себе від горя і просто починають трощити меблі й устаткування у відділенні.
Але всупереч всім можливим мінусам, у відкритій реанімації все більше плюсів - за правильної організації, яка вимагає відповідних ресурсів. Але поки що є тільки наказ №592, ресурси загубилися десь на шляху в стаціонари.
Чи хотів би я бути поруч з близькою людиною в реанімації? Так і ще раз так. Хотів би підтримувати, хотів би допомагати медперсоналу з доглядом, всіляко брати участь у процесі. Чи готовий я до того, що саме відбуватиметься? Не знаю. Коли ти опиняєшся по інший бік ситуації і на лікарняному ліжку хтось із твоїх близьких - усе сприймається інакше. І я не знаю, чи в усіх ситуаціях я зміг би бути об'єктивним і врівноваженим. Але краще бути поруч, вишукуючи внутрішні сили, зберігати адекватність, ніж стояти під дверима в очікуванні новин.
Багато досліджень показують позитивний ефект - як для пацієнта, так і для відвідувачів - від безперешкодного доступу до реанімації. Наприклад, повідомляють про "зменшення частоти і тривалості делірію, підвищення задоволеності пацієнтів і членів сім'ї, а також зниження тривожності і депресії членів сім'ї".
А часто відкрите відвідування реанімацій призводить до кращого взаєморозуміння між медичними працівниками і родичами. "Відкриті відвідування покращують спілкування і можуть допомогти налагодити довірливі відносини між родинами / опікунами та медичними працівниками", - йдеться в дослідженні.
Таких досліджень величезна кількість. І поки що я не знайшов даних, які підтверджували б зворотне - що відкриті реанімації шкодять.
Необхідно проводити тренінги і вчити медиків комунікації, так само як інформувати відвідувачів про правила перебування в реанімації. Інформувати про те, що побачене, можливо, буде малоприємним, але те, що відбувається, направлено виключно на благо пацієнта.
У будь-якому разі відкритість завжди буде сприйматися як «нічого приховувати», а значить, приводів для недовіри буде менше. Тому, як на мене, відкриті відділення реанімації допоможуть налагодити діалог між медиками та пацієнтами, їхніми родичами, відновити довіру суспільства до медицини.
З іншого боку, не треба щоразу вибудовувати теорії змови, якщо вас не впустили в палату або попросили з неї вийти. Часто причини прозаїчні і не мають нічого спільного зі спробами що-небудь приховати.
Часом варто навчитися довіряти, навіть коли двері зачинені. Тому що як я писав вище, недовіра породжує закритість, закритість - недовіру. Якщо конкретно ви, лікар або пацієнт, можете і готові зробити перший крок - зробіть його в бік довіри. І тоді, сподіваюся, нам вдасться розірвати цей порочний ланцюг.