ГоловнаСуспільствоЖиття

«Узагалі-то це люди». Чому в Україні вбивають бездомних і що з цим робити

«Вчора до поліції Києва близько 19:30 від перехожих надійшла інформація, що на проспекті Гонгадзе людина просить про допомогу і у неї горить верхній одяг», ― так починається розповідь поліції про побиття і підпал бездомного Віталія в одному з житлових масивів Києва. 

Цей випадок 5 травня ― один з багатьох проявів насильства щодо тих, хто не має дому. Скільки таких смертей трапляється в Україні, точно невідомо, але є організації, що намагаються з цим боротися.

Смерть Віталія

Юрій Ліфансе сидить на балконі Пасажу ― саме тут квартира-офіс «Спільноти святого Егідія», міжнародної організації, що допомагає бездомним. 

― Ми не знали Віталія особисто, ― розповідає, ― але поїхали на місце злочину. 

Віталію був 41 рік, і він жив у недобудові Будинку культури разом з Аллою. Колись, ще до втрати дому, так само жив у цьому мікрорайоні. 5 травня він був напідпитку і посварився з місцевим хлопчиком. Малий пожалівся вітчиму, і той з другом побили Віталія, облили бензином і підпалили. Чоловікам ― 19 і 23 роки. А потім просто пішли додому. Віталій виповз із недобудови, хтось викликав поліцію. Помер уже в лікарні. Чоловіків затримали через дві години ― не тікали, не приховували. Вечеряли вдома.

41-річного чоловіка підпалили в недобудові на проспекті Георгія Гонгадзе.
Фото: fakty.com.ua
41-річного чоловіка підпалили в недобудові на проспекті Георгія Гонгадзе.

Коли Юрій зі спільнотою приїхали до БК, у кімнатці Віталія на стінах, обмальованих графіті, ще була свіжа кіптява. На підлозі ― залишки його обгорілого матраца, консервні бляшанки з-під кукурудзи і напоїв, черевики, лом. Цю кімнатку показали діти, що зазвичай граються поруч ― вони Віталія знали, часто з ним говорили. 

У пам’ять про Віталія на Виноградарі «Спільнота святого Егідія» провела молитву. Місцеві діти принесли бузок і каштани, прийшли і бездомні, і сусіди й сусідки ― майже пів сотні людей. Діти показали свої селфі з Віталієм і розповіли, що він влаштувався працювати двірником ― перший робочий день мусив би бути в день після смерті. З ними був хлопчик, що поскаржився вітчимові на Віталія ― стояв осторонь і мовчав. 

― Це тільки один з випадків епідемії насильства над бездомними, систематичної проблеми суспільства, ― говорить Юрій Ліфансе. ― Чоловіків треба покарати, але ж важливіше змінювати ситуацію, це систематична проблема суспільства.

У пам’ять про інших жертв спільнота провела ще одну молитву на Володимирській гірці. Юрій обурюється: прийшов тільки один священник, і того запрошували особисто, а реакції суспільства взагалі не було.

Поминальна служба на Володимирській гірці
Фото: facebook/Юрій Ліфансе
Поминальна служба на Володимирській гірці

― Узимку в Римі побили бездомного, він помер. І похорон організував і оплатив квартал, де він жив, кілька сотень людей прийшли на прощання, щоб виказати повагу йому як людині, ― наводить приклад. ― Я не можу сказати, наскільки, але рівень насильства щодо бездомних у нас вищий, ніж у Європі. У нас ця інформація не виходить за межі повідомлень у кримінальній хроніці. А район міг би вийти на протест через убивство сусіда. Мер міста міг би сказати, що це ненормально. Треба заявити, що це неприпустимо в нашому суспільстві.

Крім Віталія, за останній рік на вулиці загинули чоловік на Херсонщині, якого зґвалтував і вбив цеглиною в голову 22-річний хлопець; 70-річний Ігор і 65-річний Богдан у Львові, яких три дні місцеві школяр і студент били, поливали моторним мастилом і знімали це; чоловік у Києві, якого побили, задушили і зняли це на відео; жінка у Львові, яку підліток убив дерев’яною ніжкою від стільця; 58-річний Петро, якого хлопці 12 і 13 років побили до смерті через відмову жебракувати для них булочки. 

― У нападників на бездомних зазвичай є родина, робота, вони здорові, не мають проблем із законом, ― говорить Юрій Ліфансе. ― Просто «зробили свою справу» і пішли вечеряти. Навіть був такий випадок на Лісовому масиві: двоє чоловіків убили двох бездомних молотками в підвалі, і їхню квартиру знайшли буквально за слідами крові. А вони просто спали, бо втомилися. Убивати когось ― це ненормально, але такі випадки виглядають, ніби в усьому іншому вони ― цілком нормальні люди. Реакції й осуду від суспільства немає ― це фундаментальна проблема, коли одна людина менш цінна, ніж інша. Наче люди бувають різної цінності… Але якщо в тому, кого вважають непотрібним, найслабшим, теж будуть бачити людину, то буде розуміння, що насильство не можна застосовувати ні до кого. 

У «Спільноті» бездомних називають друзями. І нерідко буває, коли хтось з друзів перестає приходити на роздачі ― потім розказують, що його побили і він помер. Просто так про насильство щодо себе бездомні говорять нечасто ― для них це звична частина життя. Можуть просто побити, копнути, вибити око, вставити під ребра шило, залити очі газовим балончиком, облити окропом, закидати петардами. За словами бездомних, на Оболоні є група, яка регулярно так «тренується» на людях ― відпрацьовують удари. Переважно так чинять хлопці-підлітки.

― У бездомних просто не бачать людей, ― коротко пояснює Юрій Ліфансе.

 Юрій Ліфансе
Фото: Макс Требухов
Юрій Ліфансе

Щоб уберегти бездомних від насильства на вулиці, «Спільнота» селить їх у хостелах, орендує квартири, відкрила власний притулок «Теплий дім». Наразі так допомагають двом десяткам людей. 

― Ми невелика ГО без стабільного фінансування, але нам вдається, ― говорить Юрій Ліфансе. ― Притулок можна дати всім ― не всі його приймуть, звісно. Але місто може зробити більше, ніж робить зараз. 

Теплий дім

У коридорі Василь знімає взуття, ховає до спеціальної коробки, взуває капці ― тепер може заходити. Забирає до кімнати брудну салатову сумку, на фоні якої сіра сорочка та сірі штани стають ще більш безликими. 

Біля під’їзду Василь зіштовхнувся з жінкою. Центральна вулиця Києва, старий будинок з ліпниною, всередині ще й з позолотою. Жінка саме відчиняла двері, і коли Василь прошмигнув повз, гукнула його, підозріло скривившись. Чоловік щось прогнусавив у відповідь, і вагаючись, вона відпустила двері й пішла до авто, де на неї вже чекали. Повірила, що Василь тут живе. І це справді так.

Євген замикає за Василем двері ― тепер він у «Теплому домі». Навпроти комірок для взуття ― годинники, що показують час у Києві, Нью-Йорку й Токіо.

― Це приміщення колись було хостелом до Євро-2012. Від нього все лишилося в спадок: і годинники, і ліжка, і холодильник, ― пояснює Євген. 

Євген ― один з волонтерів «Спільноти святого Егідія», що має підорганізацію «Молодь за мир». Саме вона створила «Теплий дім» ― хостел для бездомних, де вони тимчасово мешкають. Наразі в кімнатах з лавандовими стінами чотири місяці живуть четверо чоловіків. Живуть по двоє, мають шахи, ноутбук для перегляду футболу, бо Василь великий фанат, і вазони ― щоб по-домашньому.

У центрі 'Тихий дім'
Фото: facebook/Молодь За Мир
У центрі 'Тихий дім'

Євген каже, що такий притулок ― один зі способів уберегти від насильства, якого останнім часом особливо багато. Переважно від підлітків, що ходять з газовими балончиками, ножами, часто знімають побиття і викладають до закритих Telegram-каналів. Для них ексклюзивне насильство ― ніби валюта для визначення, «хто крутіший». 

Василь розпаковує сумку. У нього чорні кущисті брови. А волосся ― сиве, тільки на маківці ще темніє. Ніби німб-навспак. Ніс і руки у Василя непропорційно великі й немовби сплющені ― тож схожий на доброго неговіркого ведмедя. 

― До цього я жив біля станції метро "Театральна" ― там є лавочки, ― коротко розповідає про себе Василь. 

Василеві 56 років. Він народився у Хмельницькому. Коли йому не було й року, вбили його батька. Мама бігала по підробітках, він учився у школі-інтернаті з двома сестрами. Потім ― на комбайнера. Працював у Москві на будовах, а тоді потрапив до Києва. Спершу мав якісь підробітки, ночував у платному залі вокзалу, а потім опинився на вулиці. Його розповідь ― тільки слово-два, мова зм’якла і трохи плутана.

― Прокидаюся. Іду до Покровської церкви. Прошу там милостиню. Ходжу на роздачі, вже два-три роки. Один віддав мені проїзний на метро, не знав, що з ним робити. Потім іду до посольства Бразилії, на Андріївському узвозі ― там є wi-fi. А потім сюди, ― посміхається Василь.

Іноді ночами він кричить. Про насильство на вулиці говорить мало. Каже, колись його вдарив і залив газовим балончиком поліціянт біля станції метро "Льва Толстого". Раніше ночами його часто ганяли, останні ж чотири місяці спить тут. Євген уже знайшов для нього роботу двірником у Голосіївському районі ― зарплата 8 тисяч гривень, 12 годин роботи щодня.

― Думаю ще… ― каже Василь. 

«Теплий дім» відкрили на кошти доброчинців. Євген розповідає, що пошуки приміщення почали взимку, коли вдарили сильні морози. Багато орендодавців навідріз відмовлялися, щойно чули натяк на бездомних. Власник цього приміщення погодився, бо під час пандемії не міг знайти орендарів для хостелу.

Фото: EPA/UPG

Разом з бездомними ночує й адміністратор. Однією з умов прийому сюди чоловіків було попереднє інтерв’ю ― для кращого знайомства. У тій розмові вони розповіли те, чого не розказували раніше і не захочуть розказувати потім. 

Іван, що ночами підривається і біжить начищати взуття, не прийшов і говорити не захотів. Євген вмикає його запис. Вимова в колишнього вчителя історії й директора школи на Тернопільщині чиста, правильна. Слова бездомного, ніби гачки, вичеплюють: 

Євген: У яких умовах ви до цього ночували?

Іван: У різних. Аби не надворі. Але і надворі було ― у якийсь період то дуже часто. Певно, восени, у вересні-жовтні, я не зчувся, як заснув. І то в такому місці людному, що ніби й охоронці поблизу, і я не думав, що там може бути такий напад. Я заснув, ще люди ходили, хтось підійшов до мене ― і газовим балончиком в очі. Я пробудився, але не побачив нічого. У мене відразу думка: втратив зір, бо чимось влили межи очі. Але знав, що поблизу готель і там фонтан ― треба йти промити. Відразу побіг туди, намочив очі, і поступово відійшло. Це було в центрі, де Михайлівська площа. 

Мене деколи так на сон зморить на коротку хвилю, на 15-20 хвилин ― і пробуджуюся. А там, по суті, таке місце, де люди цілу ніч вештаються, і я думав, там цілком безпечно. То це мене вистежував хтось, чи що?.. Це ж не у дворі, поза людськими очима.

Фото: Макс Требухов

Потім літом на Костьольній вулиці буквально серед білого дня. Я був задрімав ― і бризнули. Ще до того часу якось обходилося, Бог милосердний мене оберігав, а це останній рік у мене чогось такий. 

Ну, було ще, крім того, але не хочеться згадувати… Намагався завжди шукати, де поблизу є охорона, бо в глухих місцях найвірогідніше можна заробити. Я колись у метро на Майдані ночував. Думаю, аби час пройшов швидше, постірав своє й почепив на двері ― там протяг і швидше висихає. Це була, певно, друга-третя ночі, але довкола були люди. А нараз підходять до мене троє: один витягує ножа. приложує мені. І до мене: «Трубка є?» А я не зорієнтувався: «Яка трубка?». Кажуть, що мобілка. Немає. І грошей немає. Звідки вони б у мене взялися? Але вони все тісніше навколо мене, молодшого віку, і такі міцні. І таке враження складається, що зараз будуть бити. Я вириваюся, біжу, але далеко не відбіг ― зашпортнувся, хляпнув. Не можу зі страху піднятися. Думаю, що буде те буде. Думаю, вже мусили догнати. Підводжу голову ― нема. Зникли. Або прийшли до висновку, що нема чого чіпати, бо що з мене візьмеш, то й залишили в спокої. Але страху наївся солідно. Як приложили ножа до мене ― от що там полоснути? То дуже легко. Одна мить ― і все.

Що робити

Проблема насильства щодо бездомних актуальна не лише в Україні. За 20 років у США Національна коаліція бездомних зафіксувала 1852 випадки нападів на людей, що живуть на вулиці. Принаймні 515 ― вбивства. Пережити насильство бездомним людям загрожує в 17 разів частіше, ніж тим, хто має дім. У Лос-Анджелесі 78% опитаних бездомних жінок пережили зґвалтування, напади й переслідування. В Англії та Уельсі 80% бездомних зазнають насильства. А середня тривалість життя на вулиці на 20-30 років нижча, ніж у суспільстві загалом.

Фото: EPA/UPG

Нападники зазвичай молоді чоловіки. Близько половині ідентифікованих нападників ще немає й 20, тобто це підлітки. Одні з опитуваних поліцією пояснили, що просто робили «дурниці, щоб повеселитися»

Ця статистика ― приблизна. Даних же щодо України не маємо взагалі. Статистики скоєних проти бездомних злочинів не веде ніхто. Проте насильство для цих людей є частиною буденності. 

«Деполь Україна» ― частина міжнародної мережі, що допомагає бездомним і бідним. В Україні є представництва в Києві, Одесі й Харкові, де працює вже 15 років. 

Щодня в Харкові чергує «Соціальний патруль» ― соцпрацівниця, медсестра і водій спілкуються з бездомними. Керує ним соціальна працівниця Наталія. Каже, самі бездомні не звертаються по допомогу до поліції ― переконані, що вони нікому не потрібні. Іноді відмовляються і від лікарської допомоги. Тоді соцпрацівникам доводиться переконувати, видавати чистий одяг, засоби гігієни, супроводжувати до лікарні чи швидкої. Так люди можуть відчути себе гідними допомоги. 

― Навіть коли бездомні знають, хто їх побив, не хочуть йти в поліцію ― бояться помсти, ― пояснює Наталія. ― Бо ж б’ють слабших ― молодих дівчат, жінок, людей похилого віку. Вони знають, що їх ніхто не захистить.

Фото: EPA/UPG

Крім того, бездомні не завжди розуміють, що щодо них вчинили насильство. Наприклад, дівчата й жінки, що займаються проституцією, не сприймають як насильство відмову від платні. Або ж люди з інвалідністю не розуміють, що примушування до жебракування через погрози ― це насильство. 

Іноді побиття закінчуються смертю. Одного чоловіка вбили четверо п’яних підлітків ― їх про це попросив знайомий після суперечки з бездомним. Вони вже вийшли з в’язниці, й одного з них психологиня з «Деполь», Ірина, супроводжувала на етапі адаптації. 

― Ми намагалися не говорити про минуле. Уперше мені складно було з ним спілкуватися, страшно, але потім я побачила абсолютно звичайного хлопця, трохи переляканого, який не розуміє, як жити далі, ― розповідає Ірина. ― Він же не зовсім розумів, що робить. Його просто нацькували, як собаку; до того ж він з дитинства мав проблеми з агресією. 

Психологиня каже, що саме підлітки часто вчиняють злочини проти бездомних людей, адже це період сепарації та високого рівня агресії, особливо серед хлопців. Так вони можуть самостверджуватися. Також вони не усвідомлюють, що йдуть на вбивство. Часто ― через алкоголь чи наркотики, часто ― через те, що не розуміють, що бездомні є такими самими людьми, адже ними зазвичай лякають, вони викликають огиду. Крім того, на підлітків тисне авторитет, що переконує в необхідності насильства.

Інша причина насильства до бездомних ― ідеологічні переконання, коли нападник справді переконаний, що «очищує суспільство».

Фото: Макс Требухов

Володимир, директор «Деполь Україна», розповідає: 

― У 2015-2016 роках у Харкові «чистили місто» за допомогою мілітаризованих груп. Нормальні хлопці, вони справді вважали себе «визволителями» і знайшли такий вихід із ситуації. Ми з ними поговорили, пояснили, чому так не можна вчиняти з людьми, і дехто навіть потім волонтерив у нас. Так само з людьми, що скаржилися на нашу організацію ― з часом починали нам допомагати. Тобто їхню точку зору можна змінити, треба тільки подавати альтернативну думку про те, що бездомні ― теж люди, що потребують допомоги. Це не тільки їхня проблема ― це проблема суспільства, де слабко розвинений соціальний захист. Мусить бути важливим не порядок, а милосердя. 

Оскільки статистики злочинів проти бездомних в Україні немає, то неможливо напевно сказати, чи дійсно зараз насильства стало більше, чи просто про нього почали говорити. Та Володимир вважає, що загальний наратив щодо бездомних не змінюється ― від них нібито треба захищати, а тих, хто це робить, вважають чи не місцевими героями. Він каже:

― Бажання захиститися ― правильне. Неправильний вибір методу. Так, бездомні люди потенційно можуть бути небезпечними, неприємними. Але захист від них може бути інакшим. Треба звертатися, наприклад, до організацій і волонтерів, що їм допомагають, до нічліжок, місцевої влади. Захист від бездомності ― це припинення бездомності, а не вбивства людей на вулиці.

Фото: facebook/Ярослав Діденко

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram