Перший
— Мені раніше, ще до всього, снилася війна. Снився Донецьк, повітряна тривога, начебто я з сином, з дитиною, самі. Так повторювалося декілька разів. Я прокидалася вранці і думала, ну що це таке, ну звідки та війна візьметься? А потім, як почалося, у мене стало волосся дибки, бо в сні ми були без нього, без Кості.
Зі Світланою ми говоримо відеозв’язком. Її голос спокійний, розповідь послідовна. Ще пару років тому вона так не змогла б. Після загибелі чоловіка Світлана не спала, не їла, втрачала вагу. Прийшла до тями після курсу психотерапії та антидепресантів, але остаточно досі не відновила здоров’я. Говорить про чоловіка — і всередині все стискається у тугий кулак.
З чоловіком Світлана познайомилася 26 років тому. Їй було 18, йому — 23. Вона тільки прийшла на роботу до станції швидкої допомоги, а він уже працював там фельдшером. Через вісім місяців одружилися. Наприкінці 90-х були затяжні затримки заробітних плат, а вони вже були втрьох, з дочкою. Костянтин пішов на роботу машиністом гірничодобувних машин — був першим, хто на зміні мав спускатися в лаву шахти. Так і лишився працювати там аж до травня 2014-го.
— Ще раніше він прокидався вранці перед зміною і сідав зразу ж за комп’ютер, шукав, що ж там коїться на Майдані. На вихідних і сам їздив, дуже вболівав, — пригадує Світлана. — А потім навесні він уже не зміг лишатися на роботі. Взяв якусь чергову відпустку, мені сказав, що поїхав у Дніпро, що познайомився в інтернеті з однодумцями. І записався добровольцем до батальйону «Дніпро-1». У добробатах таких грошей, як він заробляв тоді на шахті, не платили. Ми мали і житло, і автомобіль. Мені все було добре, але він пішов за покликом серця. Потім були й інші хлопці, але він був перший, хто пішов на війну з нашого міста. Він казав — я люблю тебе, я люблю дітей, але Україну я теж люблю, і краще піду я, ніж будуть гинути молоді.
Костянтин хотів вивезти дружину з дітьми з міста, коли почалася війна, але Світлана не могла полишити свою роботу. Вона пам’ятає, як люди йшли на «референдум», як їй приходили повідомлення з погрозами у соцмережах, в есемесках, як під вікнами сестри Кості Оксани чергували «особи адідасівської національності». А потім у місто зайшли українські добровольчі батальйони, витіснили бойовиків аж до Пісків. Тривалий час Костянтин служив у батальйоні «Дніпро-1», а влітку 2016-го пішов на контракт у 128 гірсько-штурмову бригаду, де був медиком розвідувального взводу.
— Він приїжджав, пам’ятаю, раз у відпустку, наче на свій день народження — 13 серпня. Пам’ятаю, як ми ходили разом на похорон його побратима. Десь у той період він приніс мені контракт. Ті роки, поки Костя служив, було дуже тяжко. Пам’ятаю, як у місті не було води, бо розбомбили водогін, і доводилося по всьому місту самій ганятися за бочкою, яка воду розвозила. Усі сіли на машини, поїхали з чоловіками до свердловин, затарилися і додому, а я бігала. Але Костя казав мені, що не буде ховатися вдома, біля мене, коли треба захищати країну.
Костянтин Шрамко з позивним «Ефіоп» загинув 19 листопада 2016 року. Він служив у складі так званої групи «Донецькі партизани», яка заходила на ворожу територію і передавала зброю, інформацію та боєприпаси підпіллю. Однак того дня «партизанів» накрило мінометним вогнем. У госпіталь Костянтина привезли швидше мертвого, ніж живого. Він стік кров’ю і помер на операційному столі.
Командир роти повідомив про смерть чоловіка Світлані особисто, оскільки сам на той момент перебував у лікарні.
— Його не стало о 18:30, а говорили ми з ним о 14-й. Протягом цих чотирьох годин жодна сімка на телефоні не відповідала. Я знаю дорогу до Донецька, до війни ми не раз нею їздили, там інколи пропадає зв’язок… Я думала… Знаєте, в день загибелі він мені такі слова сказав, що я ніколи їх не забуду. Десь днів за п’ять я реально недобре стала себе почувати, пропав апетит, з’явилася тривога. Він сказав, що зможе приїхати аж у вівторок. Так воно і сталося — у вівторок був похорон.
Підпал
Поминальних днів Світлана не пам’ятала. Уже пізніше на відео вона бачила, що на похороні було дуже багато людей з усієї України — побратимів, волонтерів, ветеранів, друзів, знайомих. Могила її чоловіка була обкладена вінками.
— Хтось співчував, хтось розумів, хтось казав щось типу «навіщо він туди поліз». Він тут народився і виріс, у Родинському. Але з сім’ї лишилися тільки ми з дітьми і сестра. Батько помер у 2010, мати — у березні 2016-го, не знаю, як би вона пережила смерть сина.
На День Незалежності Світлана їхала разом із сім’єю Костіної сестри Оксани на урочистості в Покровськ. У вишиванках, святково, з дітьми. Аж раптом Оксані подзвонила подруга і сказала, що могилу Костянтина спалили. За 15 хвилин уже Світлані зателефонувала чергова, яка працювала на кладовищі. Вона припустила, що пожежа трапилася, швидше за все, під ранок, оскільки ще ввечері все було гаразд. Оскільки машина вже заїхала у святкову колону, чоловік Оксани ледве розвернув машину, аби їхати назад у Родинське.
Сім’я викликала поліцію. Прибули також пожежники, криміналісти, працівники кладовища, власник ритуальної служби.
— Нас почали звинувачувати, що це ми приїжджали 13 серпня на день народження Кості і запалили лампадки, от і загорілося, — розповідає Оксана. — Але власник ритуальної служби сказав, що пластикові вінки не могли згоріти вщент від самого лише вогню, хіба поплавитися. Та й там було видно, що могила по периметру була чимось облита. Тобто хтось усе заздалегідь продумав.
— Поліцейські проводили якісь заміри, щось фотографували, — каже Світлана. — Експертиза? Ну складали акти, оформлювали. Свідки? Люди йшли повз кладовище — їх брали за свідків, розпитували, але що вони можуть знати? Мене опитали, кого я бачила, хто мені повідомив. От.
Поліція відкрила кримінальне провадження — наруга над могилою (ст. 297 ККУ). Могилу сім’я відновлювала самостійно. Після підпалу вже не було ніякого вшанування. Лиш наприкінці серпня Світлану та ще кількох вдів ветеранів виклали до Покровська, щоб видати гуманітарну допомогу. Світлана приїхала на автобусі і не здужала тягнути великі коробки з продуктами назад. Волонтери релігійної організації «Світло надії» розпитали її, чому вона сама, чи є хтось із близьких, хто міг би допомогти. Світлана переповіла історію повністю. Крім допомоги з продуктами, волонтери організували також ушанування пам’яті Костянтина і панахиду після підпалу могили.
— Мене один раз викликали на допит у поліцію, через півтора року після підпалу, — пригадує Оксана. — Я була дуже здивована, що мені подзвонили, але прийшла. Слідчий питав, чи були в Кості якісь недоброзичливці, вороги, може, він щось комусь сказав, і тепер його могилу нівечать. Але єдине, за що міг сперечатися Костя, то це за Україну. Я запитала, а що вони робили цей весь рік? У них була залізобетонна версія з лампадками, що це ми винні.
Але історія повторювалася. На могилі ламали хреста, били фотографію, зривали табличку з іменем. Вінки та живі квіти знищували. Сім’я прикріпила вінок до хреста міцними кліпсами. Відідрати його не змогли, тому просто повисмикували з вінка жовто-блакитні квіти. Світлана ставила маленький український прапорець поряд з могилою — ламали і викидали. Останнім часом вона й фотографію перестала ставити, був лиш хрест і табличка, але й тоді по могилі топтались.
— Пам’ятаю, прийшла у березні 2019-го на могилу матері і вирішила заглянути до Костіка. А там геть усе було зруйновано знову, — каже Оксана. — Це було десь пополудні, я подзвонила на гарячу лінію, викликала поліцію. Вони приїхали о дев’ятій вечора. Я спитала, чому так довго, вже темно було, а мені відповіли: «Какая разніца? Садітєсь, поєхалі».
— Я спершу думала, що це хтось зальотний робить, але як воно повторювалося, то стало зрозуміло, що то хтось із місцевих. Я так думаю принаймні, — говорить Світлана. — Ми з Оксаною просили міськраду поставити охорону чи відеонагляд, але нам відмовляли, бо грошей немає. У поліції теж говорили, що не можуть вартувати могилу. Я потім уже й перестала звертатися до поліції. Мені казали, що цих людей неможливо знайти. Минав час, і треба вже було ставити пам’ятник. Люди питали, чого я цього не робила, а я просто не змогла.
Без відповідальності
Якраз у той період, коли Світлана почала вибирати пам’ятник для чоловіка, з’явилися повідомлення, що на Вінниччині розтрощили кілька надгробків, у тому числі могилу 21-річного бійця Владислава Дюсова з позивним «Дюшес». Пізніше інспектор відділу комунікацій Національної поліції у Вінницькій області Вадим Кобзар повідомив, що могили понівечив шквальний вітер і ніякого вандалізму не було. Це підтвердила і мати Владислава Дюсова. Однак є набагато більше випадків, коли місця пам’яті українських воїнів руйнують саме люди, а не негода.
З 2020-го року Міністерство у справах ветеранів проводить моніторинг руйнування могил і пам'ятників ветеранам. Загалом в Україні 2020-го було зафіксовано більш ніж 900 різних випадків вандалізму, з яких 17 стосуються саме нівечення місць пам’яті захисників. Наприклад, у Львові підпалили реабілітаційний центр для учасників АТО/ООС «Фенікс», у Полтавській області пошкодили меморіальні дошки на стінах шкіл, де вчилися ветерани Мирослав Кабушка, Сергій Лимар та Олександр Горячевський, на Прикарпатті зняли і зламали хрест на могилі Богдана Гавриліва тощо. У 2021 році лише за три місяці зафіксували п’ять випадків вандалізму на могилах, пам’ятниках і меморіальних табличках ветеранам.
Заступник міністра у справах ветеранів Олексій Ілляшенко говорить, що, по-перше, вони рекомендують громадам установлювати засоби відеонагляду поблизу місць пам’яті та кладовищ — це не запобігає вчиненню злочину, але допомагає знайти винних. Якщо немає можливості встановити камери, то рекомендується організовувати патрулювання та періодичне відвідування кладовищ, пам’ятників, меморіальних комплексів тощо.
По-друге, Ілляшенко зазначає, що важливо, щоб поліція правильно кваліфікувала злочин. У 2019 році до Кримінального кодексу внесли зміни. Частину другу статті 297 (наруга над могилами) доповнили пунктом про осквернення та руйнування могил «осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України», а саме ветеранів війни з Росією та учасників Революції гідності. Проте у деяких випадках поліцейські все ж продовжують кваліфікувати такі злочини як хуліганство. Для правильної кваліфікації, за словами Ілляшенка, на могилі мають бути написи або знаки, які вказуватимуть, що похована людина загинула, захищаючи Україну. Крім того, родичі мають надати документи, які це підтверджують.
По-третє, навіть у тих випадках, коли справу розкривають, залишаються питання поновлення пам’ятників і надгробків. Мінвет слідкує за тим, щоб родичі не робили це за власний кошт і, наприклад, сприяє у пошуку спонсорських грошей.
— Безпосередньо родичі ветеранів до міністерства не так часто звертаються, оскільки питання пошкодження могил ветеранів стосується напряму правоохоронних органів, — говорить заступник міністра у справах ветеранів Олексій Ілляшенко. — Але це також і політична проблема. З урахуванням війни, яку розпочала Росія, у таких злочинів може бути прихований мотив. Наприклад, бажання проросійських організацій чи людей розпочати конфлікт у громаді. Тобто це може бути не просто побутовий злочин, а цілеспрямовані дії провокаторів, підбурюваних з-за «порєбріка».
Ілляшенко каже — у міру можливостей громади допомагають, наприклад, установлюють відеонагляд, патрулі, проводять виховну роботу з підлітками. Однак не завжди вдається знайти причетних до скоєння злочинів. Наприклад, на Луганщині нещодавно правоохоронцям вдалося затримати чоловіка, який розмалював пам’ятник Героям-добровольцям. Водночас на Полтавщині поліція досі розшукує особу, причетну до руйнування меморіальних табличок ветеранам, попри те, що є відео з камер спостереження.
LB.ua подав запит до Національної поліції України, щоб дізнатися, скільки загалом в Україні розслідувано злочинів за статтею 297 ККУ та чому правоохоронцям не вдається знайти винних, навіть коли злочин стає системним. Однак відповіді у відведений законом термін ми так і не отримали.
***
У вересні 2020 року Костянтина Шрамка перепоховали у Дніпрі. Сім’я тривалий час шукала можливість, у тому числі фінансову, це зробити, аби могилу чоловіка припинили нарешті нівечити. Відгукнулися побратими, зокрема колишня пресофіцерка батальйону «Дніпро-1» Василіса Трофимович, а також міська рада Дніпра. Усе — від того, щоб розкопати і підняти могилу, і до організації похорону — зробили побратими Костянтина. Його перепоховали поряд з іншими загиблими батальйону, у якому він служив.
— Знаєте, після перепоховання мені наснився сон. Ми з Костею зайшли у свій двір, а там стоїть хата. Я зайшла з ним туди. Всередині стояв стіл, такий великий овальний. А за ним сиділи військові у формі, невеселі, серйозні. Це означає, певно, що щось не так тут, на землі, щось треба робити, аби їхні душі раділи, — Світлана робить паузу. — За чотири роки, коли могилу постійно руйнували, мені це вже так наболіло, що я була лише рада перепохованню. Так, сумно, що він похований в іншій області, хоч він тут виріс, але ми всі — я, дочка, сестра — видихнули.
