ГоловнаСуспільствоЖиття

Коні і люди

Сніжить. Село дрімає. Поодинокі господарі розчищають сніг біля воріт. Бродячий пес обіймає мене передніми лапами і видурює єдиний бутерброд. Стукає молоток. Артем Алєксєєв і Юрій Ягусевич відновлюють покрівлю будівлі, щоб провести сюди світло і встановити камери відеоспостереження. Вже зведене нове сіносховище, яке залишається тільки обшити зовні утеплювачем.

Кілька тижнів тому тут сталося два підпали один за іншим. У неділю вночі, 13 грудня, був перший. 17 грудня привезли новий запас сіна, наданий Парком природи «Беремицьке», і через три години запалало знову. Кому став поперек горла Юрій Ягусевич, який відроджує породу поліських коней?

Фото: Ілона Мироненко

Коні

Коні мирно жують сіно, яке в ту ніч не встигли вивантажити. Вони мініатюрні, нагадують поні. «Будь-яка аборигенна порода коней, чи то тарпан, чи ті ж коні Пржевальського, має орієнтовно 140 см в холці, — пояснює Юрій Ягусевич. — Проблема породистих коней в тому, що в них дуже обмежений набір генів. Через це вони часто хворіють. У світі постало питання відродження аборигенних порід коней. Є відповідні програми з відновлення у Литві та Польщі». 

Прибірськ знаходиться на півночі Житомирської області, неподалік від Чорнобильскої АЕС

Поліські коні з’явилися в цій болотистій місцевості ще 3000 років тому. Були частиною екосистеми — їли і розносили насіння різних трав. У 1920-х роках почалася колективізація, і в приватних садибах коней тримати заборонили. Це, зокрема, було пов’язано з повстанським рухом, адже кавалерія ще була актуальна. Всіх коней, як і іншу худобу, забрали в колгоспи. У 1960-х була постанова, якою поліську породу коней визнано неефективною, однак не всі голови колгоспів її дослухалися і позбавилися поголів’я, бо коні добре справлялися з роботою. 

Коні в огорожі
Фото: Ілона Мироненко
Коні в огорожі

«Я випадково дізнався про цю вимерлу породу і поставив перед собою завдання її відновити, — розповідає Юрій Ягусевич. — Два роки тому ми почали їздити у села на кордоні з Білоруссю, шукати цих коней в Житомирській, Рівненській і частково Київській областях. Це виявилося дуже дорого. Один день експедиції обходився в 2000 грн. Покривали 3-4 села, а їх тисячі. Тоді ми відмовилися від цієї ідеї і доручили справу м’ясникам та перекупам. Тепер, якщо таких коней привозять на м’ясокомбінат, їх одразу відправляють сюди. Або ж їх перекупляють в господарів і теж везуть до нас». 

Є три етапи програми відновлення. Перший — збір і розведення. У Прибірську є лише один жеребець на сімох кобил. Схожа програма відновлення існує в Білорусі, але вони теж мають лише одного жеребця. Відповідно, отриманих лошат не можна в майбутньому схрещувати між собою. Юрій планує підписати меморандум з білоруськими заводчиками, щоб обмінюватися поголів’ям і уникнути імбриндингу.

За два роки у Прибірську народилося троє лошат. Перші два від кобил, які приїхали уже вагітними. Їх оглянув спеціаліст, вони не відповідали нормам, тож їх роздали в добрі руки. Перша ж кобила від жеребця, що цілком відповідає породі, народилася 9 місяців тому. 

Другий етап — застосування. Оранка за допомогою коней з появою тракторів відійшла у минуле. Відтак з’являються інші сфери застосування — іпотерапія, кінний туризм та дитячий кінний спорт. Влітку разом з Артемом Алєксєєвим Юрій організовує кінні походи. Це частково допомагає забезпечити виживання поголів’я. Так для того, щоб купити сіна на всю зиму, потрібно 100 тис. грн. А води темногриві випивають на 7 тис. грн.

Юрій Ягусевич з Артемом Алєксєєвим покривають дах хати, щоб провести на ділянку світло
Фото: Ілона Мироненко
Юрій Ягусевич з Артемом Алєксєєвим покривають дах хати, щоб провести на ділянку світло

Після першої пожежі згоріло 15 тонн сіна. Це весь запас на зиму, якого вистачило б на 8 коней. Згоріло й сховище, а от до самої загороди з кіньми вогонь не дійшов, тварини не постраждали. Вчасно приїхали пожежники, але від початку вони зафіксували інцидент як “необережне поводження з вогнем”. Юрію вдалося пояснити, що ніхто серед ночі не міг необережно поводитися з вогнем на чужій території, відтак поліція врешті прийняла заяву про умисний підпал. Коли Парк природи “Беремицьке” надав новий запас сіна, його привезли поночі. Майже все розвантажили, а через три години копицю підпалили знову. Сіна лишилося орієнтовно на чотири-п’ять днів. 

Третій етап — це ревайлинг — відпущення в дику природу. Юрій каже, що частину коней відпустять, іншій знайдуть застосунок в господарстві, передадуть в зоопарки і національні парки. Господар каже, що не сумуватиме — гратиме на музичних інструментах, писатиме картини, організовуватиме фестивалі.

Луг

«Тут у Прибірську найбільший заливний луг в Україні, 60 км довжиною, — розповідає Юрій Ягусевич. — Ще задовго до коней ми почали за нього боротися. Орієнтовно в 2012 році його почали паювати, присвоювати кадастрові номери і змінювати цільове направлення під оранку. Так не можна робити, бо заливний луг — це фактично дно річки. Всі пестициди і добрива підуть щонайменше в Дніпро. Це шкода не лише для людей, а для риб та рослин. Я тоді забив на сполох, а екологи і біологи зробили обґрунтування, і на цій території створили заказник. Три місяці тому почув у магазині: «Ярош (так називають місцевого бізнесмена - LB.ua) риє старе русло технікою. Веде до себе воду, порт з річки. А шо, в кого є гроші, той хазяїн над всім».

Вид на заливний луг, тут починається заказник
Фото: Ілона Мироненко
Вид на заливний луг, тут починається заказник

Юрій Розповідає, що пішов і на власні очі побачив, що порушуються межі заказника. Після чого написав пост у фейсбуці. Зранку приїхала поліція, опитала його як свідка. Після цього селяни передали йому погрози ніби-то від місцевого бізнесмена, що спалять сіно і втоплять Юрія в річці. 

«Минуло два тижні, недоброзичливці дочекалися обледеніння, коли ніхто не ходить, нічого не бачить і підпалили сіно. Другий раз це вже був хтось з місцевих, з цього кутка, бо звідки в селі могли знати, що ми привеземо сіно в цей день і одразу його підпалити?», - говорить Юрій. 

За коментарем звертаюся до голови громадської організації «Українська природоохоронна група» Олексія Василюка. Він розповів, що одним з ініціаторів та натхненників створення заказника дійсно був Юрій Ягусевич, а їхня ГО готувала обґрунтування, більшість членів організації — працівники НАН України. Потім ще влітку землі запасу, не надані у власність чи користування на території заказника, почали орати. Українська природоохоронна група зафіксувала цей факт і звернулася до Генеральної прокуратури України.

«Ділянка на цей час розорана та використовуються для вирощування сільськогосподарських культур. В тому числі переорані прибережні захисні смуги р.Тетерев а також дрібних заплавних озер. Враховуючи викладене, є всі підстави для представництва органами прокуратури інтересів держави та ініціювання прокурорами відповідних судових позовів щодо повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, стягнення завданої шкоди та відновлення ділянок до вихідного стану», — йдеться у зверненні. Результатів розгляду ще чекають.

«Заказник створений в межах двох земельних ділянок. Спершу розорали те, що до нього примикає (див. скріни 1, 2). Чверть територій, які роздані під паї вже є територією природного-заповідного фонду, а решта резерв під ПЗФ, який мав бути створений до початку 2021 року», — говорить Олексій Василюк.

скрін 1
скрін 1

скрін 2
скрін 2

На сайті «Prozorro. Продажі» знаходжу оголошений, але відмінений конкурс «Розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду місцевого значення”, зокрема й на території Іванківського району (ландшафтний заказник місцевого значення «Прибірський»).

«Порушники часто починають нарікати на те, що межі заказника ще не винесені в натуру, але це не має значення, — говорить Олексій Василюк, — бо в статті 7 Закону “Про природно-заповідний фонд України” читаємо: “До встановлення меж територій та об’єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду”. Тобто ми подали клопотання, землекористувач його погодив”.

Після прийняття рішення облради одномоментно вступає в силу статус природно-заповідного фонду. “Відповідальний за збереження землекористувач, і він краще всіх знає, які межі погоджував, - говорить Василюк. - Це ж його ділянка. Саме в цьому випадку заказник створили в межах двох вже сформованих в земельному кадастрі ділянок, тому це дуже рідкісний випадок, коли межі відомі ще до створення заказника (див. скрін 3). Тут важливо розуміти, що навіть без заказника нічого рити чи розорювати в прибережній захисній смузі не можна. При цьому слід зазначити, що старе русло річки дійсно розташоване в самому заказнику», — пояснює Олексій Василюк.

Олексій Василюк пояснює, що така ситуація типова для новостворених ОТГ. В них немає спеціалістів з охорони природи. І вони не усвідомлюють, що вся юридична відповідальність за збереження заказників тепер лежить на них, і поспіхом намагаються освоїти «вільні» землі. Така безграмотність для посадовців ОТГ може завершитися кримінальними справами за статтею 252 Кримінального кодексу України. 

Позначення на скріні:

1, 2 - межі заказника, сформовані по наявних у кадастрових номерах ділянках;

3. - орієнтовно територія, де повисипали породу і землю;

4. - русло ріки, яке розкопали.

скрін 3
скрін 3

скрін 4. Межі умовної прибережної захисної смуги
скрін 4. Межі умовної прибережної захисної смуги

Люди

«Людям все одно, я для них не дуже позитивний персонаж, — говорить Юрій Ягусевич. — Я їм постійно кажу: «Чого ти кидаєш тут сміття? То заказник». Я для них такий «дурачок», який понаїхав і розказує, що їм робити (Юрій переїхав до Прибірська в 2008 році з Вінничини - Ред.) Вони думають так: «Дід мій кидав, і я буду тут кидати сміття, іди звідси». 

«Жалко коней, жалко коней, — хитає головою продавчиня. — Але так, щоб взяти селян звинуватити, що вони сіно підпалили, мені важко в це повірити. І тим паче, як хтось міг знати, що вони його привезуть?».

Місцеві у відповідь на запитання про Юрка переважно віджартовуються, але поступово починають говорити, що ставлення до нього за останні два роки погіршилося. «Він навіть в магазині не завжди здоровкається», «Якщо хтось і спалив, то це ж як треба було допекти?», «Люди в селі злопам’ятні, можуть сміття під ворота викинути, але щоб сіно палити - ні-ні», «Може, він те сіно сам спалив?», — такі коментарі вдалося отримати від перехожих. 

Думка

У сільській бібліотеці приміщення гріє твердопаливний котел. На полицях, окрім книжок, представлені національні костюми. 

Олена Бакун разом з Юрієм Ягусевичем організовували перші фестивалі «Чорнобиль ренесанс» у Прибірську. Потім побили глека і громадську організацію вона переоформила на себе. «Мати партнерські стосунки з Юрком важко. Він звик, щоб усе було по його. Слова «ні» не розумів категорично. Якщо намагаєшся сказати щось протилежне його думці, то ти для нього ворог №1. Він так з багатьма людьми не зійшовся характерами», — коментує бібліотекарка. 

Олена Бакун в бібліотеці будинку культури
Фото: Ілона Мироненко
Олена Бакун в бібліотеці будинку культури

Є тут і невеличкий музей речей народного вжитку. «Коли люди якісь старовинні речі викидають з хати, то ми стараємося це зберегти в нашому музеї», — пояснює жінка. 

— Люди вам нічого не скажуть, бо бояться, — говорить Олена. — Всім жаль коней. Юрій живе він собі й живе, якби не написав той пост, то усім було б байдуже й далі, та Сергія Ярошенка тут всі знають. Займався б своєю поліською породою, якої наскільки я знаю, ніколи й не існувало. Розумієте, люди в селі роботу люблять. Якби Юрко сам те сіно влітку косив, то йому допомогли б, поділилися, а так він лише гроші на картку просить.

Музей в будинку культури
Фото: Ілона Мироненко
Музей в будинку культури

Вороги

— З місцевими ти дарма спілкувалася. В селі його не люблять, — говорить співорганізаторка походів з Wanderer Вікторія Титаренко, що теж мешкає в селі. — Вони не розуміють таких, як ми. Ми не ходимо на роботу в класичному сенсі цього слова. Їм треба працювати на звичайній роботі або бухати. Ми зазвичай не ходимо далі в село, спілкуємося з тими, хто живе в нашому кутку. Я їх теж не можу зрозуміти. Це ж їхній ліс, вони тут живуть. Самі ж його вирубують і смітять. Тепер і ми вороги теж. Це нам в магазині сказали. Бо ми допомогли Юрку все лагодити, сіно тягати. Я не розумію цього. Якщо сталася біда, то треба допомагати.

Вікторія розкладає в пакетики сушені трави. Робить саморобний чай. Ділюся думками селян. 

— Кажуть, сам спалив? — обурено запитує вона. — А скільки ж вони тоді сіна перетягали. Пам’ятаю, Артем прийшов пізно, в нього відвалювалися руки. О 12-й ночі я не спала. Вибило пробки і зникло світло. А через кілька годин сіно знову підпалили…

Додому

З двору виходить худенький чоловік, йде зі мною в один бік. Жаліється, що сніг пішов і тепер усе його зібране сіно коту під хвіст. Треба робити підстилку, перестеляти, бо все перегниє. По дорозі я фотографую ялинки на сільському цвинтарі, пишні, засніжені. 

  • Ялинки? Красиві? Їх не можна рубати. А я бачив, як ти луг фоткала. Та що там фотографувати зараз взимку? А ти й довго ходила, мені собак довелося тримати. А що це в тебе за борода?

  • Дреди. 

  • Дренди? Дренди… З Китаю прийшов до нас коронавірус, з Африки дреди, так і живемо. 

Чоловік заходить у двір і махає мені на прощання.

  • А як тебе звуть? Мене Анатолій.

  • Ілона.

  • Ото імен понавидумують. 

Бродячий пес прибігає до мене знову, але більше дати йому нічого, тож він безтурботно продовжує гратися зі своїм чорнявим другом. У засідці на паліїв чекають охоронці з суспільного проєкту «Синдикат». А хлопці продовжують відновлювати покрівлю, щоб провести електрику і встановити камери. 

Фото: Ілона Мироненко

Доки готувався матеріал

Сінозвалище повністю відновили, зробили зовнішню обшивку. Юрій прокинув на цю ділянку електрику від сусідів, щоб встановити освітлення і камери. Сіно тепер вивантажує невеликими частинами, щоб, якщо знову підпалять, то згорів не увесь запас одразу. 

Сіносховище перед зовнішнім утепленням
Фото: Ілона Мироненко
Сіносховище перед зовнішнім утепленням

Ілона Буц-Мироненко, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram